В океані

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ ПОЧАТОК ПОХОДУ

На світанку забили найгучніші дзвони. Моряки схоплювалися з койок. Вузький і довгий кубрик, легке похитування під ногами, на підволоці — захищені залізними сітками яскраві лампи…

Міцний сон часом позбавляє орієнтації, переносить у минулі дні, що опалили душу.

Наліт ворожої авіації? Атака підводного човна?

Ні, це не бойова тривога. Це аврал. Дзвінки: довгий — короткий, довгий — короткий… Аврал.

Усередині башти плавучого доку, в кубриках, що пахли теплим металом і свіжою фарбою, люди натягували чоботи й одяг, зривали з вішалок кашкети. Вистрибували по трапах на верхню палубу, в тьмяне й мокре півсвітло ранку, що зайнялося над шквалистим морем.

І боцман Агєєв, одягтись швидше за всіх у каюті старої баржі, випередивши водолазів, ковзнув по шторм-трапу, що звисав з усіяного зафарбованими вм'ятинами борту. Стрибнув на палубу доку.

Док рухався у відкритому морі. Дув поривами настійливий вітер. Холодний дощ падав не прямовисно, а летів просто в очі, паралельно до пінявих безмежних хвиль. Увечері море було ніжнозеленим, гладеньким, як шліфований малахіт, а зараз, куди не кинеш погляд, розстелялися хребти сірих, закипаючих піною хвиль.

На верху докової башти сигнальник, прикривши очі козирком долоні, вдивлявся вперед, читав спалахи на містку криголама.

— З-за чого шум? — спитав молодий лейтенант Степанов, який щойно вискочив з тамбура. Він був тільки в кітелі, мружився під дощем, що бив в обличчя.

— Входимо в Зундську протоку! — сказав вахтовий офіцер. Вітер хлопав довгими полами його резинового плаща. Вода стікала по насунутому на обличчя капюшону.

Капюшон напнувся під вітром, вітер шарпнув його і зірвав з голови. Вахтовий офіцер став спиною до вітру.

— Ви б краще шинель наділи, товаришу лейтенант! — сказав вахтовий офіцер. — Прийнято семафор командира експедиції: «Троси вибирати, на сто метрів підтягнутися до криголама».

Лейтенант зник у тамбурі.

Знову робота з тросами! Тільки вчора, вийшовши з огородженої частини каналу, витравили буксир з доку на «Прончищев» близько трьохсот метрів, щоб іти відкритим морем. Тепер, заходячи у вузькості Зунду, при поганій видимості, з шквалистими дощами, знову вкорочують троси… Щоб не збити навігаційної загороди, не зіткнутися з зустрічними суднами… А потім, при виході на простір Каттегату, знову травити буксири… Величезна робота! Одягши шинель, лейтенант вибіг назовні.

Вахтовий офіцер перехилився з мегафоном у руках через поручні підвісного мосту.

— Мічмане, швидше людей на шпилі! Вибирати буксири!

В руках Агєєва теж був мегафон. Серед укладених вісімками тросів і велетенських якірних ланцюгів квапливо рухалися матроси. Збігали вниз і піднімалися по дзвінких суглобистих трапах, наче пожежними драбинами багатоповерхового будинку.

Вгорі завищали електрошпилі. Ніби оживаючи під ударами вітру й дощу, сріблясті троси заворушилися, поповзли по палубі, витягаючись і скорочуючись.

Молодий матрос Щербаков з побоюванням ухопився за слизьку, неподатливу сталь. Головний боцман попереджав не раз: кожний трос — завдовжки в сотні метрів, а один його метр важить дванадцять кілограмів. Не закріпиш навколо кнехта стальний канат, вибираючи його з води, не накладеш вчасно стопор, — і трос під власною вагою може рвонутися назад у море, хльоснути по ногах, перебити кістки. Ковзаючи за борт з величезною швидкістю, він може потягти роззяву за собою в море.

— Рукавиці ваші де? — почув Щербаков оклик Агєєва.

Він випростався. Ось чому так незручно рукам. Поспішаючи на палубу по авральних дзвінках, зовсім забув про рукавиці.

— Мерщій наверх! Надіти рукавиці! — скомандував головний боцман.

Коли Щербаков повернувся, уже всі моряки боцманської команди вибирали троси.

— Ану, матроси! — кричав Агєєв, і голос його не губився у виску шпилів та гуркоті металу. — Раз-два, взяли! Веселіше, хлопчики!

Хлопчики! В устах головного боцмана це звучало не образливо, а завзято — підбадьорливо. Але ще більше підбадьорював вигляд самого мічмана, який працював на чолі однієї з груп.

Агєєв нахилявся, хапався за мокру сталь, і в такт його рухам півтора десятка людей підхоплювали трос. Цей трос завтовшки з мускулисту руку потроху виповзав з води, намотувався на шпиль, завитками лягав на палубу.

На чолі другої групи матросів працював боцман Ромашкін. Він перший скинув просякнуту дощовою водою й потом сорочку, м'язи його худорлявого стрункого тіла здувалися під смугами тільника. Безкозирка з золотими буквами «Балтійський флот» щільно сиділа на кучерявій голові. Ніби жартома, працював поряд з ним широкоплечий Мосін.

І Щербаков пристосувався вже до загального руху. Навіть дощ, який лив пригорщами, не леденив тепер, а приємно освіжав розпалене обличчя.

— Отож-бо воно ї є, — почув він поряд себе голос Агєєва. — В рукавицях працювати зручніше. Чому без них вийшли?

— Поспішив, товаришу мічман, — сказав Щербаков, поправляючи рукавиці.

— А ви не чули приказки: «Поспішай повільно»? Завжди пам'ятайте цю приказку.

Він відійшов од Щербакова. Згинаючи бугристу від мускулів спину, допоміг іншому матросові міцніше вхопити трос.

— Ще раз, орли!

Вповзаючи на палубу, троси несли з собою клоччя морської трави, прозорий слиз медуз. Навіть червоний буйок мінного трала підхопили вони десь у глибинах Балтійського моря.

Туман розсіювався, дощ переставав.

Наближаючись, чітко вимальовувався на хвилях «Прончищев».

Здалека він здавався майже круглим. Тепер ясніше було видно могутні обводи його бортів, дві труби, від яких летіли до обрію плоскі димові хмари.

Уже стало видно, як троси, що спускалися в море з палуби доку, знову піднімаються з води серед бурхаючої за кормою «Прончищева» сніжнобілої піни.

А ще далі чорнів головний корабель експедиції — маленький «Пінгвін». Буксир, схожий здалека на павутинну нитку, зв'язував його з криголамом. І посильне судно «Топаз» пінило на траверсі доку ще затуманену водну далину.

З «Прончищева» знову мигав сигнальний прожектор.

— Буксири вирівняти й завернути! — крикнув вахтовий офіцер.

— Буксири вирівняти й завернути! — повторив, випрямляючись, мічман.

Зняв рукавиці, витер долонею обличчя.

На кормі «Прончищева», перед лебідкою з намотаним на неї тросом, стояв начальник експедиції, тримаючи мегафон під пахвою. Велике обличчя капітана першого рангу блищало від дощу, борода намокла й потемніла, мокрий біловерхий кашкет був зсунутий на голену потилицю.

Поруч із Сливіним стояв Андросов.

Офіцери задоволено дивилися на буксири, що плескались у воді.

Зникаючи в піні кільватерного струменя криголама, троси то натягалися трохи, то знову слабшали… Вони з'являлись із хвиль біля самих бортів доку й криголама. Уся середня частина їх ішла глибоко в воду, утворюючи важкий провис.

Сам Сливін не раз терпляче пояснював матросам, що такий провис, обов'язковий при буксировці, особливо необхідний, коли на гаку криголама — величезної ваги док. Адже при повному натяганні тросів вони порвалися б від першого різкого ривка…

Сріблястий метал тросів уже встиг укритися, мов інеєм, тонким нальотом морської солі. Док зносило вітром убік, тепер він ішов боком по відношенню до криголама, і два товстих стальних буксири різко перегиналися в скобах, укріплених на кормі «Прончищева».

Боцман криголама Птицин — видублене вітрами обличчя, кашкет трохи зсунутий на сивіючу скроню — стояв біля лебідки, притримуючись однією рукою за вологий барабан.

Сливін ще раз глянув на троси, на близькі обриси доку і пішов по дерев'яній палубі криголама у бік містка.

— Добре попрацювали, Іване Андрійовичу, — затримавшись біля Птицина, сказав Андросов.

— Поясниш людям політично, в чому справа, от вони й працюють з душею, — значуще промовив Птицин.

Боцман сказав це з скромною гідністю — він був комуністом і одним з агітаторів криголама. Ще до виходу в море Андросов провів з комуністами й агітаторами експедиції не одну бесіду…

— І морських закрутів, Іване Андрійовичу, ви уникали вдало, — притишивши голос, ледь усміхнувся Андросов. — Чув я — лавірували, як серед мінних полів. Правда, разів два трохи не злетіли в повітря.

— От чудна справа, — теж усміхаючись, розвів руками Птицин. — Раніше здавалося — без міцного слівця жодного буксира не заведеш. А тепер, виявляється, все тихо, інтелігентно можна.

— І, кажете, не гірше пішло без лайки цієї!..

— Один раз, коли лебідку заїдало, а ви тоді саме в машину спускалися, я таки підхльоснув їх малим закрутом, — чесно признався боцман.

Андросов подивився з докором.

— Ви, Іване Андрійовичу, більше художньої літератури читайте. Це дуже мову розвиває, збільшує запас слів.

— Щодо читання — я любитель. Умовляти не треба мене в цьому розумінні.

— От і чудово, що не треба вас умовляти… А ми саме хороші книжки для бібліотеки дістали. Буде нам читання у вільний час.

Андросов кивнув боцманові. Пішов по палубі далі.

Небо світлішало, але палуба була ще мокрою й слизькою, потемніла від дощу, який нещодавно перестав.

Андросов ішов поривчастою, енергійною ходою. Щоразу під час виходу в море почував себе якось зібраніше і водночас вільніше, легше, ніж на березі. У нього був непоганий настрій і тепер, незважаючи на хвилювання перед виходом у море. Радів, що до складу експедиції підібралися свідомі, бойові моряки.

Коли в їдальні «Прончищева» штурман Курнаков спершу трохи здавлено, сухо, а потім усе більше пожвавлюючись, зробив своє повідомлення «Про пильність» (Курнаков категорично настояв на тому, щоб цю коротку доповідь скромно назвали «повідомленням»), Андросов бачив, з якою жвавою цікавістю слухали його вільні од вахти моряки.

Разом з військовими моряками їдальню заповнили кочегари, сигнальники, трюмні машиністи криголама. Запам'яталося вдумливе обличчя кочегара Ілюшина, колишнього котельного машиніста з чорноморського крейсера, який після демобілізації поступив на криголам. Запам'ятався гладенько причесаний, поважний машиніст Гладишев, колишній піхотинець — срібне сонце ордена «Богдана Хмельницького», одержаного в боях за форсування Вісли, сяяло на його піджаку.

Поряд з Гладишевим сиділи дві буфетниці криголама: мовчазна, нібито завжди чимось незадоволена Глафіра Львівна і кучерява темноока Таня, що всю війну самовіддано працювала в польових госпіталях медсестрою. Вони разом з десятками інших службовців криголама допомагають військовим морякам виконати важливе урядове завдання…

Так, поки що все йде добре. Піднявшись на місток.

Андросов глянув уперед, де, з'єднаний тросом з «Прончищевим», повільно посувався «Пінгвін». Обернувся назад — до масивних обрисів доку, що погойдувався на хвилях.

Море було сіруватосинє з поодинокими спалахами пінявих гребенів. Ледь помітною невиразною лінією проступав на горизонті берег.

Сигнальники стояли на крилі широкого містка. Чорноволосий високий Жуков, смуглявий кароокий Фролов.

— Здрастуйте, товаришу капітан третього рангу!

Андросову посміхався Фролов, відкинувши на спину резиновий горб капюшона. З дружньою ласкою дивилися великі очі на вологому довгастому обличчі.

— Здрастуйте, товаришу Фролов. Як вахта?

— Та я зараз не вахтовий. От піднявся — військових моряків провідати. Все гаразд на сьогоднішній день.

Крізь скло рульової рубки було видно, як штурвальний, ухопившись за рукоятки штурвала, то вдивляється пильно вдалину, то поглядає мигцем на компас. Закачані до ліктів рукава відкривали плоскі м'язи його темних від загару рук.

Андросов зупинився біля поручнів. Дивився на нескінченний біг хвиль. Жуков обернувся до нього, хотів-щось сказати, але промовчав, вдивляючись у хвилі і в берег.

Капітан третього рангу бачив рух Жукова, але мовчки відійшов, зазирнув у штурманську рубку. Там, спершись ліктями на високий прокладочний стіл, серед механізмів, що виблискували склом і нікелем, схилився над картою, як завжди коректний, затягнутий у кітель, штурман Курнаков.

наспівував свою улюблену пісеньку штурман.

Андросов знову пройшовся по містку. Над туманною Балтикою — мирний райок. Плавання почалося тільки вчора на світанку, але все, що сталося того вечора з Жуковим у базі, вже тепер здається якимсь похмурим неприродним сном.

Задумливий, спустився він у свою каюту. Повісив на вішалку біля дверей плащ і мокрий кашкет, сів у крісло.

Зовсім недавно він перебрався сюди — і ось уже відчуває себе тут затишно й просто, мов удома.

Так звично сидіти за столом, що похитується.

Гудуть під каютною палубою корабельні машини. Іноді плямкає, сплескує в умивальнику вода. Ледь поскрипують металеві пофарбовані під дерево перебірки.

На столі — газети, журнали, книжки з вкладеними в них виписками для бесід. Ще стільки треба прочитати, проробити. Не прочитаєш усієї цієї літератури — не проведеш хороших бесід з людьми.

І разом з тим так важко приступити до читання після безсонної ночі, яку провів на містку і в машинах, серед матросів на кормі «Прончищева» і на стапель-палубі доку, куди вже під ранок перекинув його обслуговуючий експедицію маленький посильний корабель… Вабила до себе широка, застелена свіжою білизною койка, так хотілося прилягти, виспатись добре.

В двері каюти постукали.

— Вас просять чай пити, товаришу капітан третього рангу! — пролунав за дверима негучний голос Ракитіної…

Коли Андросов увійшов в капітанський салон, тут уже зібралися Сливін, Потапов, Курнаков, який щойно змінився з вахти.

Капітан першого рангу Сливін походжав по салону, дивився в ілюмінатор. Таня Ракитіна в білому накрохмаленому фартусі, з пов'язкою навколо кучерявого волосся, розставляла на круглому обідньому столі хліб, масло, відкриті банки консервів.

— Прошу до столу, товариші! — сказав Сливін, відстібаючи ремені біля крісла. Вже під час першого обіду на криголамі Андросов помітив тут своєрідні деталі: ремінні застібки на кріслах біля столу, високі відкидні борти, що оточують обідній стіл, щоб під час сильної океанської качки не розкидало по салону крісла, не злітав із столу на палубу посуд.

— Ну, Юхиме Овдійовичу, — сказав Сливін добродушно, кладучи цукор у склянку, — як вам подобається початок нашого переходу?

— Якщо не зважати на цю неприємність у базі, — стримано обізвався Андросов, — мені здається, що плавання почалося добре. Прекрасно працюють люди.

— І можна сподіватися, що й надалі перехід відбуватиметься без будь-яких пригод? Ваша думка щодо цього?

— З приводу пригод характерну цитату навів мені майор, що побував у нас, — усміхнувся Андросов, приймаючи від Тані повну склянку чаю. — У мене на столі лежить книга Роалда Амундсена «Моє життя», яку я збираюсь прочитати. Амундсен пише, що пригода — це не більше як наслідок поганої планової розробки, яка привела до тяжких випробувань. І далі норвезький полярник говорить: «Пригода — це ще один доказ тієї істини, що жодній людині не дано передбачити всіх випадковостей майбутнього». Оці рядки і вказав мені майор Людов.

— А непогано сказано, — погладив бороду Сливін. — Пригода — наслідок поганої планової розробки! І нікому не дано передбачити всіх випадковостей майбутнього…

Андросов, схилившись над столом, зосереджено помішував ложечкою в склянці.

— А ви пам'ятаєте, товаришу капітан третього рангу, що писав Маркс про закономірність випадку? Як відомо, випадковість і необхідність — споріднені категорії, що відбивають єдність протилежностей об'єктивною світу.

Густі брови Сливіна трохи піднялися над водянисто-голубими очима.

— І ви, значить, так само, як ваш майор, з думкою Амундсена не згодні?

— Типова для буржуазного інтелігента позакласова точка зору, — знизав плечима Андросов. — Амундсен не згадує про джерело цілого ряду так званих пригод, про втручання ворожих класових сил.

Капітан Потапов швидко допив чай, вийшов з-за столу, мигцем глянув на годинник. Він поспішав на місток, з якого майже не сходив, відколи почався похід.

— Але в цій експедиції ми, очевидно, уникнемо нових пригод будь-якого роду, — Сливін не кваплячись, з задоволенням сьорбав чай. — Час мирний, прекрасні прогнози погоди. Правда, трохи запізнилися в зв'язку з цією затримкою, але, за всіма даними, встигнемо провести док до настання осінніх штормів.

Андросов слухав упевнений голос начальника експедиції, дивився на його поважну постать. Ще з давніх днів Великої Вітчизняної війни йому запам'ятався портрет Сливіна в одній із флотських газет: його величезний зріст, випуклі груди шд розпущеною по кітелю світлою бородою. Враження привабливої щирості й сили викликав образ Сливіна у всіх, хто мав справу з цим морським офіцером.

З перших воєнних днів Сливін, командуючи тоді тральщиком, проявив себе беззавітно хоробрим офіцером. Під жорстоким вогнем берегової батареї ворога висаджував він армійський десант на зайнятий гітлерівцями берег. Щоразу, коли гарматний снаряд лягав близько від борту і солдати мимоволі притискалися до палуби, командир тральщика по-молодецьки змахував кашкетом, громовим голосом відпускав ущипливі зауваження з приводу влучності фашистських артилеристів.

Це Сливін кілька місяців тому взяв на буксир в океані палаючий американський транспорт, покинутий командою, і, загасивши пожежу, привів судно в порт призначення. Невдовзі після цього представник військової місії вручив Сливіну один з найвищих військових орденів Сполучених Штатів…

— Чого ви зморщились, як од хіни, Юхиме Овдійовичу! — вивів Андросова із задуми насмішкуватий голос начальника експедиції. — От і штурман згоден зі мною, що похід повинен відбутися гладко. А, між нами кажучи, непогано було б нашому особовому складові вхопити кусок доброї морської практики.

— Так чи інакше — морської практики буде достатньо. Без шторму в дорозі не обійдемося! А якщо врахувати парусність докових башт, то нас весь час зноситиме з курсу… — почав Курнаков, готуючи собі бутерброд.

У дверях з'явився розсильний.

— Товаришу капітан першого рангу, до нашого борту підійшло посильне судно «Топаз», просить дозволу почати вивантаження хліба, випеченого на доку.

— Нехай приступають, — сказав Сливін.

— Дозвольте звернутися до капітана третього рангу?

— Звертайтеся.

— Товаришу капітан третього рангу, — звернувся розсильний до Андросова. — Мічман Агєєв прибув на «Топазі», і зараз він у вашій каюті.

Андросов допив чай, дивлячись на Сливіна, підвівся з крісла.

— Дозвольте вийти з-за столу? Треба поговорити з мічманом, поки йде розвантаження.

— Звичайно, йдіть, Юхиме Овдійовичу, — сказав Сливін.

Агєєв сидів на диванчику в каюті, перегортав узятий із столу журнал. Він теж мало спав цієї ночі, дуже втомився. Але боцман був у благодушному настрої. Його жорсткі пальці перегортали журнал, а ясні очі дивилися кудись у простір, ніби за перебірку каюти. Коли ввійшов Андросов, Сергій Микитович підвівся з дивана.

— Сидіть, мічмане, сидіть, — сказав Андросов, підсідаючи до столу. — Ну як, усе нормально на доку?

— Все гаразд, товаришу капітан третього рангу. Матроси працюють з душею.

— Активісти-агітатори вам допомагають?

— Самі ви бачили — актив підбирається міцний. Комуністи водолази Костиков і Коркін — фронтовики, з гвардійських кораблів. Електрики Афанасьєв і Милін — теж із старих кадрів… Боцман Ромашкін… Пекар Кубиков — колишній кок з морської піхоти… І в комсомольській організації вже бачу, на кого спертися… Між іншим, — мічман злегка усміхнувся, — є у нас такий в'їдливий хлопчина — Мосін. Поки що костричиться ще, але напевне буде у нас з ним справжня дружба.

— Так… — Андросов простяг Агєєву пачку аркушиків. — От прочитайте тези бесіди про Швецію. Тут проведу збори з агітаторами сам, а на доку доведеться вам як секретареві парторганізації зайнятися цією бесідою. Прочитайте зараз, може що неясно…

— Єсть, — сказав Агєєв і заглибився в читання…

Коли, закінчивши розмову з Андросовим, мічман вийшов на верхню палубу криголама, погода розгулялася зовсім.

Високо в небі стояло яскраве, гаряче сонце. Сяяли навколо золотистосині хвилі.

Широкий чорний «Топаз» похитувався біля «Прончищева», йдучи з ним майже борт коло борту.

— Ще не відходимо, товаришу мічман, — крикнув старшина з посильного судна.

— Так я в бібліотеку забігти встигну. Будете відходити — просигнальте, — сказав Агєєв і раптом відчув, як налилося жаром обличчя. — Подивлюсь, чи не звільнилася книжечка одна, потрібна мені для занять, — поважно звівши брови, кинув він матросові біля поручнів і тут же спохмурнів ще більше. Мічман не терпів неправди і прикидання…

Ні, не книжка для занять потрібна була Агєєву… Швидко пройшовши коридором, глянув він на двері з начищеними до блиску мідними буквами «Бібліотека». Двері були напіввідчинені.

Таня Ракитіна сиділа за маленьким столиком серед книжкових полиць. Перед нею білів незаповнений аркушик картотеки. На голові дівчини не було пов'язки, в якій вона обслуговувала салон. Густі кучері падали їй на очі, білий аркушик відтіняв руку, що лежала на ньому. Дівчина про щось замислилась, глибоко й сумно.

Стрепенувшись, Таня глянула на Агєєва. «Не виспалася теж, бідолашна», подумав боцман, побачивши синюваті тіні під очима дівчини.

— А, Сергію Микитовичу, ви тут? — усміхнулася Таня, простигши руку. Мічман зрадів у душі, що до нього звернена ця посмішка, але, як завжди стриманий майже суворий, ледве потиснув її тонкі пальці.

— Так, прийшов ось на «Топазі»… До речі, прочитати що-небудь узяв би, Тетяно Петрівно.

— А ту книжку, що взяли раніше, не здали? — сказала Таня з жартівливим докором. — Поки не повернете — іншу видати вам не можу.

— Як же не здав? Пам'ятаєте, ще в базі, коли ви з берега вночі повернулися, в бібліотеку йшли з товстою книжкою… Я вам тоді свою приніс… Тієї ночі, коли тривогу зіграли… На доку я вам набридав.

— Справді, я й забула в цьому клопоті.

Її рука ковзнула, по палубі розсипались аркушики картотеки. Мічман нахилився за ними, але Тетяна Петрівна швидко зібрала, уважно вирівняла їх перед собою.

— Та ось ця книжка стоїть! — пильний погляд мічмана зупинився на одній із полиць. Агєєв вийняв книжку з ряду інших. Покрутивши в руках, поставив на місце.

— Ну, а тепер що вам запропонувати?

Таня діловито підійшла до полиці.

— Чернишевського «Що робити?» читали?

— Ні. «Що робити?» ще не читав… А може, з радянських письменників щось прочитати? Або про плавання російського військового флоту? Цікавляться матроси.

Мічман сперся долонями на бібліотечний бар'єр.

— Розповів я їм, що, за вашою порадою, прочитав про лейтенанта Прончищева і його геройську подругу життя… Як зміцнювали вони бойову славу Росії…

Таня стояла біля полиці, обернувшись до нього, дивилася ласкавими очима.

— Чи нема чого про героїв Гангута, які при Петрі Першому шведський флот розгромили? — вів далі мічман. — Пам'ятаєте, Тетяно Петрівно, в базі, як пройдеш через сквер, гранітний пам'ятник морякам Тангутського бою?

— Ні, пам'ятника подивитися не встигла, не була з тому районі, — сказала Таня, перебираючи книжки. — А от про Тангутський бій зараз вам знайду дещо…

Мічман чекав, спершись на бар'єр. Ніколи ще, виникла чудова думка, не одержував стільки радості від зовні простої розмови, від такого ось чекання в маленькій, залитій сонцем каютці. Здавалося, не бібліотечну книжку чекає він, а приходу якогось незвичайного, величезного щастя.

Чи не тому, що зараз він побачив знову, ще раз переконався, що на руці Тетяни Петрівни немає більше тоненького, схожого на обручку персня, який завжди носила раніше?