В океані

РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ ФРОЛОВ ДИВУЄТЬСЯ

Був той самий вранішній час, коли особливо глибоко відчувається свіжість і краса світу. Дерев'яний настил палуби був темний від недавнього дощу, але пронизані сонцем хмари лиш де-не-де вкрили прохолодне небо, синьостальна вода рейду здавалася дуже чистою, ледь плюскотіла біля корабельних бортів і вздовж пристаней, складених із древніх кам'яних плит.

Жуков стояв біля борту «Прончищева», дивився замислено на затоку. Сьогодні майже не спав. У поході, після важких вахт, засинав, ледве добравшись до койки, а тепер ось прокинувся перед світанком, і не давали спокою бентежні думки.

Так тягло поговорити з людиною, на міркування якої міг покластися. Був би тут друг Калядін…

Він зітхнув, одвернувся від поручнів. Захотілося збігти на місток, глянути — чи в порядку сигнальне хазяйство. Звик так робити ще на «Ревучому», ніколи не зайвим здавалося заглянути на свій бойовий пост. Він збіг по трапу — сталь східців задзвеніла під каблуками.

На містку стояв повний невисокий офіцер. Повернувся на шум кроків, глянув на Жукова ясними невеликими очима. Приваблива добродушність була у погляді Андросова. Щось ніби штовхнуло Жукова в серце. Ось можливість поговорити щиро…

— Здрастуйте, товаришу капітан третього рангу…

Він у нерішучості зупинився.

— Здрастуйте, товаришу Жуков! Чому так рано прокинулись?

— Не спиться… — Жуков знову запнувся і раптом наважився, відверто глянув на офіцера. — Вся душа у мене змучилася. Поговорити з вами дозволите?

— Я давно чекав цієї розмови, Жуков, — тихо сказав Андросов.

— Що ж це таке вийшло? — Жуков ступив ближче, мимоволі притишив голос. — З дівчиною моєю там у базі? Ворогом виявилась, убивцею.

— Шубіна не винна в цьому вбивстві, — сказав так само неголосно Андросов.

— Не винна? — Жуков нерозуміюче швидко підняв голову. — То як же тоді… хто…

— Того шпигуна, диверсанта в її кімнаті вбила інша людина. Але не в цьому для вас суть справи. — Голос Андросова звучав значливо й суворо.

Жуков слухав, широко відкривши очі. Згадав до дрібниць останню зустріч з Клавою в майора, і холодом обдало серце. Андросов ніби читав його думки.

— Так, слідство встановило, що Шубіна замішана в злочині страшнішому, ніж убивство, — в зраді Батьківщини, в шпигунстві. І вас, комсомольця, радянського моряка, теж мало не заплутали в цю справу.

Жуков стояв нерухомо: обличчя його враз потемніло і змарніло.

— Ні в чому я такому не замішаний! І подумати про це не міг… — сказав, нарешті, важко, змочивши язиком висохлі губи.

— Їм не вдалося втягти вас у цей злочин — я знаю. Ви навіть допомогли слідству, наскільки зуміли. Але подумайте про інше. У вас була з нею не одна зустріч, ви збирались одружитися з нею, вона навіть нібито полюбила вас…

— Це точно, що полюбила! — Жуков якось по-хлоп'ячому підшморгнув носом, був сповнений обурення, бо раптом зрозумів, що любов до неї перейшла в люте презирство.

— Так, у неї міг бути до вас щирий потяг, такий самий, як у вас до неї. Звичайно, ви праві — це була не наша, не радянська любов, не глибокий, товариський зв'язок двох людей, які до кінця зрозуміли одне одного. Але хіба ви самі не могли б раніше розгадати суті цієї любові? Згадайте — про що ви говорили з Клавою, що вас головним чином приваблювало в ній?

Жуков мовчав, стискаючи мідну пряжку ременя.

— Відомо, що хлопця в дівчині приваблює… Красива, моторна. Одягалась акуратно. Завжди вміла кофточку вибрати до лиця, панчішки… Добре танцювати вміла… — Жуков замовк, зрозумів, що каже зовсім не те. З подивом помітив, що мимоволі говорить про Клаву в минулому часі. І справді — те, що було між ними, здавалося тепер страшенно далеким, таким, що назавжди одійшло в минуле.

— Ні про що особливе ми з нею не говорили. На берег сходиш: перша думка — потанцювати і таке інше… Розмови потім…

— Розмови потім! Ех, Жуков, Жуков!

Таким осудливим і водночас усе розуміючим поглядом дивився на нього Андросов, що Леонідові стало нестерпно соромно за свої слова.

— Тепер, у мирний час, на серйозну розмову щось не тягне, товаришу капітан третього рангу. Були б воєнні дні…

— Проте для нас ще не кінчилися воєнні дні! — з силою сказав Андросов. — Старий світ, чуючи свою загибель, не припиняє війни проти нас. Це таємна війна, багато хто не знає про неї, радянська людина зайнята думками про мир, але тим страшніша ця війна, тим небезпечніша. Війна світів, Жуков, ви не замислювалися над тим, що це означає? І в цій війні першу лінію оборони проти фашизму займають будівники майбутнього людства, радянські юнаки. А фашизм намагається розбити паші ряди, вибирає найменш стійких… Скажіть, є у вас який-небудь великий, найщиріший друг?

— Як не бути! — Жуков згадав Калядіна, його обличчя, що дихало спокійною. силою.

— І цього друга ви полюбили, зійшлися з ним серцями теж тому, що він меткий, красиво одягнений?

Леонід усміхнувся.

— Зрозумійте мене правильно, Жуков. Дівчина є дівчиною. Чудово, якщо вона і красива, і потанцювати вміє. Але якщо дивитися тільки на це, не узнати, що з неї за душею, — от і може вийти так, як у вас із Шубіною вийшло… Значить, так-таки ні про що серйозне з нею й не говорили?

— Більш сперечалися — йти мені з флоту чи ні. Вона до демобілізації тягла, я, звичайно, вагався, на кораблі залишитися хотів, військовим моряком.

— А чому, до речі, ви хотіли залишитися військовим моряком? Цивільні люди тепер теж великі справи вершать, комунізм будують під нашим захистом.

Жуков мовчав. Справді, чому так нестерпно жаль йому йти з флоту? «Добре тобі на кораблі? Добре! Справу свою любиш? Любиш! Морський талант!» чітко спливли в пам'яті слова Калядіна.

— Чи не тому, що у вас є покликання до військово-морської служби! — не спитав — ствердно сказав Андросов. — Любов до моря у вас є, швидкість, кмітливість, зіркість. Я бачив, як ви під час шторму працювали. А чи розвинені у вас інші якості, особливо необхідні радянському військовому морякові — статечність, бойова принциповість, вміння вибирати знайомства? Ось над чим вам слід замислитися, Жуков.

Сонце стояло в зеніті.

Легка рибальська шхуна пливла вздовж борту криголама. Вітрець вигнув парус, синій вицвілий хрест брижився на рожевому полотнищі норвезького прапора. Сидячи за рулем, кремезний юнак у широкому комбінезоні з жадібною цікавістю дивився на радянський криголам.

Рейд білів повільно ковзаючими крилами прямих ї латинських парусів. Верхівки голих високих щогл погойдувалися на рівні покрівель. Бергенські будинки спускались аж до води, палуби кораблів були ніби продовженням міських вулиць. Вода вилискувала розводами нафтових плям.

Біля дальнього причалу височів, як снігова гора, білий лайнер лінії Гамбург — Нью-Йорк.

Далі задимлений транспортер під американським прапором підносив угору над пірсом крани й пучки стріл. Навколо рейду кам'яні горби в яскравій зелені дерез були прорізані улоговинами провулків, що круто вибігали вгору. Над кронами дерев здіймалися башти готичних церков.

З тих перших хвилин, коли радянські кораблі ошвартувались у порту, біля перекинутих на пристань сходень не розходився натовп людей. «Це, звичайно, не одні й ті самі люди, — подумав черговий офіцер Ігнатьєв, — вони приходять і відходять, змінюють одне одного». Чоловіки, насунувши капелюхи на очі, замислено посмоктують люльки, діти з цікавістю просуваються вперед, вириваючись із рук матерів, що утримують їх.

— Товаришу старший механік, подивіться на хлопчину біля трапа, — сказав усміхаючись Ігнатьєв.

Хлопчик років восьми, одягнений у вицвілий від прання костюмчик, вкрадливими, боязкими рухами старався зійти на корабель. Він підходив до сходень впритул, робив кілька маленьких кроків угору, не відриваючи од чергового матроса широко відкритих, страшенно допитливих очей. Чоловік, що стояв поряд з ним, одягнений у піджачну пару, — «Певно батько», подумав Ігнатьєв, — хапав хлопчика за руку, щось суворо говорив. І знову боязкі кроки дитини. І знову різкий жест батька, що скоса поглядав на чорномундирного поліцая, який походжав недалеко.

— Цікавиться хлопчина! — нахилився над фальшбортом кочегар Кривов. — Та ви, громадянине, чи як вас там, містере, — пустіть хлопчину! Нехай підніметься. Ми його не з'їмо. Самі почастуємо, чим багаті.

Норвежець хитнув головою, нерозуміюче знизав плечима. Кочегар пошарив у кишені, щось пробурмотів, сховався в дверях надбудови.

Коли він повернувся на палубу, в його пальцях була велика цукерка у кольоровій обгортці. Батько з хлопчиком усе ще стояли в першому ряду.

— Ану, підходь, хапай. Ленінградська. З гостинців, що синові везу на Північ.

Кривов простяг до набережної довгу руку. Хлопчик посунувся назад, міцніше вхопився за батьків палець. У натовпі стримано заусміхалися. Норвежець підняв трохи капелюх, потягнув сина — подалі від гріха.

— От які вони залякані! — Кочегар випростався, озирнувся збентежено. — А хлопчикові солодке не зашкодить, он він який худий. Тут у них досі все по талонах. Ану, почекай… — Він збіг по сходнях, вклав цукерку у маленькі пальці, які відразу стисли її.

— Мангетак![4] — підняв трохи капелюх батько.

— Ясна справа — так, — сказав кочегар задоволено. Старший механік зітхнув, старанно витер ганчіркою чорні від машинного масла пальці. Він стояв біля входу в кочегарку. Велика голова механіка була трохи нахилена набік, ніби й зараз він, за багаторічною звичкою, прислухався до роботи машин.

Тихон Матвійович розв'язував, здавалось, якесь складне питання. Він сунув ганчірку в кишеню спецівки, відчинив двері в коридор правого борту, пішов до каюти помполіта.

Андросов напівлежав на вузенькому диванчику, читав книжку. На перебірці, навпроти віддраєного ілюмінатора, круглими бліками коливалися світлі відображення водяних брижів. Коли ввійшов старший механік, капітан третього рангу спустив ноги на підлогу, поклав книжку поряд із собою.

— Прошу сідати, Тихоне Матвійовичу.

Старший механік сів у крісло біля столу.

— Закінчили прийом пального, Тихоне Матвійовичу?

— Порядок. Роз'єднуємо шланги… — хотів сказати ще щось, але осікся, мовчав.

— З ремонтом затримка, — досадливо сказав Андросов, — ніяк не можемо з норвежцями домовитися. Ремонт по суті невеликий, проте одна фірма безглузду ціну зажадала, а друга була погодилася, та не прислала робітників.

Погляд Тихона Матвійовича впав на оправу книжки, яку читав Андросов. Очі під густими бровами проясніли.

— Про Гріга читаєте, товаришу замполіт? Не знав, що є у вас і про нього література. Люблю Едварда Гріга. Так би мовити, великий співець північних фіордів. Пам'ятаєте другу сюїту до Пер Гюнта? А шум гірського вітру в сонаті сі бемоль?

Починаючи говорити про музику, мовчазний Тихон Матвійович ставав балакучим і навіть багатослівним.

Його мова набувала деякої витієватості стилю музичних довідників.

— Це не Едвард Гріг, — відповів Андросов.

— А-а, — протягом сказав механік, хмурніючи.

— Це Нурдаль Гріг, внук знаменитого композитора. Не чули цього імені? Один з найталановитіших представників молодої Норвегії, загинув у боях з фашизмом. Він був драматургом і романістом.

Старший механік слухав неуважно. Дивився в ілюмінатор, за яким, піднімаючись над причалом, вилася вгору одна з міських вулиць. Плаский лакований автомобіль промчав по ній, зник за деревами нагорі. Кілька пішоходів сходили вгору по крутій дорозі.

В каюті було жарко, і тому особливо принадною, прохолодною здавалася ця дорога. Тихон Матвійович почав наспівувати собі під ніс, вибиваючи товстим пальцем мелодію акомпанемента.

— Ідилічний пейзаж, правда? — сказав Андросов, закривши книгу. — Тихе середньовічне місто, оточене горами, житлами гномів, місця, де клав на музику шелест струмків і шум вітру Едвард Гріг… Ось хоч оця пісенька до мінор.

Він теж тихо заспівав хриплуватим, але не позбавленим приємності голосом. Старший механік глянув на нього з шанобливим здивуванням.

— Товаришу замполіт, я з приводу екскурсії… Народ готується до звільнення. От і слід було б поїхати в будинок-музей композитора. — Тихон Матвійович конфіденціально нахилився до Андросова. — Глянути на інструмент великого Гріга, на той рояль, на якому він творив музику, так би мовити, заповідану вікам…

— З приводу екскурсії в будинок Гріга… — почав Андросов.

— Так точно, — поспішно сказав старший механік.

— Я вже говорив з капітаном першого рангу, він обіцяв забезпечити транспорт. Піду доповім ще раз.

Андросов із жалем поклав книжку на стіл, вслід за старшим механіком вийшов із каюти.

Моряки готувалися до звільнення на берег. Док стояв поряд з криголамом, з'єднаний з ним дощаними сходнями. На стапель-палубі шикувалися військові моряки в білих форменках ї добре випрасуваних штанях, у безкозирках, що біліли чохлами. Із кубрика виглянув Щербаков, почав спускатися по трапу.

— Швидше, швидше, товаришу матрос, — крикнув Мосін. — Тільки тебе й чекаємо для повного комплекту! — Мосін говорив, як звичайно, підсміюючись.

Але це підсміювання не бентежило Щербакова. Щербаков уже сам почував себе бувалим матросом, який зустрічався з неабиякими випробуваннями…

Обережно несучи повний кухоль окропу, водолаз Коркін видерся на борт баржі, зник у люку. В баржі яскраве зовнішнє світло падало з розкритого ілюмінатора на обличчя водолаза-іиструктора Костикова, що приліг на нижній койці.

Коркін налив у тазок окропу, почав бритися, дивлячись у кругле дзеркальце на перебірці. Сонячний промінь ковзав по квадратному обличчю, по широкому, вкритому мильною піною підборіддю, яким Коркін рухав то вправо, то вліво, натягаючи глянцеву шкіру щік.

Пушков вправно орудував утюгом, прасував штани крізь мокрий клапоть на складеній учетверо ковдрі. Електричний утюг був нагрітий на славу. Клапоть раз у раз висихав, Пушков мочив його в тазку, що стояв поряд, і, трохи віджавши, розправляв на гарячому вологому сукні.

— Може, й ваші заодно випрасувати, товаришу старшина? — сказав Пушков, скоса глянувши на Костикова.

— Встигнете — випрасуйте, — озвався, не повертаючи голови, старшина. — Зараз великої потреби в цьому не бачу.

— На бережок хіба знову не підете?

— Не знаю ще, — відповів Костиков. Його думки були зайняті іншим. Зовсім недавно приліг він на койку з записною книжечкою в руках, а до цього довго никав по стапель-палубі, заходив на криголам, щось креслив і писав на клаптиках паперу, про щось радився із старшим помічником капітана «Прончищева».

— Набридло, чи що, в чужому місті, товаришу старшина? — спитав Коркін.

— Не те, щоб набридло, а вчора нагулявся вдосталь. Піднялися на цей їхній фунікулер, на рейд подивилися зверху, по кухлику пива випили. — Костиков швидко підняв руку, глянув на циферблат годинника. — Пиво тут недобре, наше ленінградське краще.

— А я люблю в незнайомих містах бродити Набираєшся, так би мовити, вражень. — Коркін витер і склав широке лезо бритви, перекинув рушник через плече, зник у люку.

Старшина лежав мовчки. Пушков обережно зняв з ковдри, повісив на шкертик біля койки свої штани, з яких ще виходила струминками пара. Спритно кинув на ковдру і розправив штани старшини.

Повернувшись з умивальника, Коркін протер обличчя одеколоном. Розкривши свій рундук, дістав дві картонні коробочки, почав пришпилювати до форменки велику срібну медаль «За відвагу» і бронзові, трохи менші — «За оборону Ленінграда», «За перемогу над фашистською Німеччиною».

— Ходімо побродимо по Бергену, — сказав Коркін. — Дівчата у них тут, кажуть, привітні. В магазинах або з пивних так і усміхаються тобі з-за прилавка.

— Їм за усмішки хазяїн гроші платить, — сказав Костиков. — Бачив, скільки тут покупців? Кіт наплакав. У народу з грішми туго, а продавці торговий план повинні виконувати, над ними хазяїн, як шуліка, навис. От вони й посміхаються не тому, кому б хотіли.

— Так гадаєте — усміхаються мені, а думають про інше?

— Точно!

— Недооцінюєте вибухової сили кохання…

Коркін самовдоволено посміхнувся, розправив на форменці медалі, що дзвякнули одна об одну, почав надівати перед дзеркалом безкозирку. По стрічці, що охопила тулію безкозирки, біг золотий напис «Безпощадний».

— Товаришу старшина! — окликнув Пушков Костикова.

Він, нарешті, наважився, хоч знав давно, що відмови в його проханні не буде. Старшина Костиков за широкою своєю натурою звичайно не відмовляв товаришам ні в чому. Правда, цього разу прохання було трохи незвичайне.

— Випалюй! — підбадьорив його Костиков.

— Безкозирку б мені дали свою. На бережок. Тільки на сьогодні.

Костиков глянув, ніби не розуміючи.

— Яку безкозирку?

— А ту, що в рундуці у вас лежить… гвардійську. З написом «Громовий».

Костиков мовчав.

— Ви ж не носите її все одно, у вас кашкет старшинський, — попросив Пушков. — Погуляю і знову вам у повній цілості поверну.

Пушков прийшов на кораблі в кінці війни, ще не заслужив орденів і медалей, не міг пофрантити ними на березі. А тут — безкозирка з чорнооранжовою стрічкою кольору сонця і полум'я, з золотим ім'ям прославленого корабля!

— Цього, друже, не проси, не можу, — твердо сказав Костиков.

— Жадуєте, товаришу старшина, — пробурмотів Пушков. Не міг стримати розчарування й образи.

— Не жадую, не верзи дурниць, — старшина сів на койці. — Тільки є речі, зрозумій ти, які з рук у руки передавати не можна! Чи знаєш ти, що таке радянський гвардієць? Він із своїм колективом рідному флоту безсмертну славу допоміг здобути…

Костиков схвильовано замовк.

— А ви — «позичте». Ніби якесь там жіноче вбрання. Грошей тобі треба — будь ласка, бери, а це…

— Ви, товаришу, почитайте про бойові традиції нашого флоту, тоді вдруге знатимете, з якими проханнями можна звертатись, а з якими не можна — чітко й роздільно додав старшина, і Пушков зрозумів, що одержує по суті догану за вільність.

— Отже, дебати з цього питання виключені, — закінчив весело Коркін. — Ти, Пушков, закругляйся, зараз на звільнення шикуватися будемо.

Пушков мовчки одягався. Старшина лежав, закинувши руки за голову: світло з люка надало на його немолоде мужнє обличчя, на якому білів довгий шрам вище скроні. «А він правий, — з каяттям подумав Пушков. — Гвардійське звання — його заслужити треба».

Фролов вийшов на палубу «Прончищева». Сірий вихідний костюм, черевики, як дзеркало, трохи зсунутий на очі м'який фетровий капелюх. З юта, з-за надбудови, лунали голоси, але він, повільно закурюючи, стояв біля трапа, що вів на бак, і не поспішав сходити на берег. Зараз підійде друг Жуков — ледве умовив його разом піти в місто. Зовсім засумував хлопець останніми днями.

Фролов чекав, покурював, вдихав теплий морський вітерець. Ковзав пильним поглядом по людях, що товпилися на пірсі: «Стоять, любуються радянськими кораблями. Так і повинно бути, порядок!»

А публіка, видно, різна. Є тут і трудовий народ — ач, які худі, в заношеній робі, дивляться на нас, як на щасливців із казкового світу. Є, мабуть, і інші: одягнені по-робочому, але в рухах дивна розв'язність, на обличчях, затемнених полями капелюхів, надто широкі, наче намальовані посмішки.

Ось один із них підійшов до високого борту «Прончищева», аж до зрізу набережної, стоїть, задерши голову, з сигарою в зубах. Молоде, майже симпатичне, але таке безбарвне обличчя, що ніяк не запам'ятаєш його. Ось ніби судорога пройшла по цьому обличчю, примружилось, підморгнуло око з-під капелюха.

Фролов озирнувся. Підморгує, їй-богу! Кому може підморгувати цей хлопець, що втупився просто з криголам? Скрізь на палубі — порожнеча, на баці теж нібито нікого немає… Фролов збіг по трапу на бак.

Тут, біля поручнів, стояв старший механік. Тривожний, розгублений вираз був на його червоному, одутлому обличчі.

— Бачили, Тихоне Матвійовичу? — спитав Фролов.

— Що бачив? — Тихон Матвійович здригнувся від несподіванки, сунув у кишеню велику хустку, якою витирав укрите потом обличчя.

— Цього бродягу на пірсі, що кривлявся! Наче семафорив комусь, сюди ось, де ви стоїте… — Фролов глянув униз, на пристань, але біля скули «Прончищева» уже нікого не було.

— Дурниці верзете, нісенітниці! Який там бродяга! — роздратовано сказав Тихон Матвійович. Старший механік був явно пригнічений, майже наляканий чимось. Сердито тупаючи, почав спускатися по трапу.

— Дивно! — ідучи слідом за ним, сказав протягом Фролов.

Звільнені групами збігали на берег. Фролов знову крокував біля сходень, хмурився — дуже вже довго примушує себе чекати Жуков. І раптом підтягнувся, почав усміхатися, доторкнувся до капелюха: Таня Ракитіна йшла по палубі, як завжди, діловою легкою ходою в нарядній і разом з тим скромній світлій вихідній сукні.

— А, Танечко, тисячу літ вас не бачив! Ні, заждіть, не тікайте, — весело усміхався Фролов. — У місто разом не прогуляємось? Самій вам тут краще не ходити, вже бродять навколо корабля всілякі нахаби, підморгують, дівчину нашу хочуть спокусити…

— Хто підморгує? — швидко підвела очі Таня.

— А ось щойно один під баком стояв, з сигарою в зубах. Втупився в порожне місце. Не без того, що ваше наближення відчув.

— Базікало ви, Дімо! — сказала Таня сердито. Блиснула очима — не терпіла цього самовпевненого моряка, що завжди підсміювався з неї. — Вічно з своїми дурницями!

— Ні, дзуськи, ми іноземцям залицятися до наших дівчат не дозволимо! — задоволено дивився Фролов на її сердите обличчя, що ставало ще кращим від цього. — Нехай-но вам підморгне — я йому шию намну… Так пройдемося по Бергену? І сукенька на вас вихідна. Ясно бачу — згодні!

— Я на берег не піду! — Таня дивилася мимо нього, її чорнокарі, відтінені довгими віями очі раптом проясніли. Фролов озирнувся.

По сходнях «Прончищева» збігав з пірса Агєєв: статечний, причепурений, у білому кітелі з суцільним золотом мічманських погонів на прямих, могутніх плечах. На грудях мічмана мерехтіла широка райдуга орденів і медалей.

— А що, хіба й головний боцман ваших чарів не уник, Тетяно Петрівно?

— Все ото у вас дурниці на умі, — відпарирувала Таня. — От повчіться ввічливості у Сергія Микитовича. Як треба не набридати людям, яким до вас діла немає.

— Так, Серпій Микитович до дівчат зовсім байдужий. У нього від вас протимінний захист номер один, — сміявся Фролов. — Декому з цим, звичайно, важко примиритися….

Одвернувшись, вона дивилася на Агєєва.

— В будинок-музей композитора Гріга хіба не поїдете з нами, Тетяно Петрівно? — спитав мічман, зупинившись, урочисто віддавши честь. — От уже машина підходить.

— Ні, Сергію Микитовичу, не можу, — з щирим жалем сказала Таня. — Ніяк не можу, Сергію Микитовичу, — повторила вона сумно, але твердо. — Голова смертельно болить. Я і в місто через це не піду.

— В місто не йти — правильне рішення, — сказав Агєєв, спохмурнівши. — А от з'їздити за місто, так би мовити, на лоно природи — повний резон. Я зараз лікареві нашому просигналю, він вам од голови порошок дасть. Справді, зблідли ви щось…

— Спасибі, Сергію Микитовичу, не треба. Краще піду ляжу, А потім чай командирам треба готувати.

Агєєв не наполягав — ніколи не нав'язував будь-кому своїх особистих бажань і смаків.

Внизу, недалеко від сходень, уже стояла машина. Юнак у цивільному костюмі, співробітник нашого посольства, розсаджував моряків, що їхали на екскурсію. Але Агєєву перехотілось їхати в музей. Коли дізнався про екскурсію — одразу вирішив приєднатися: після того як, прийшовши обміняти книжки, домовився з Танею, що вона їде теж. А тепер не та вийшла компанія, в якій розраховував провести час… У нерішучості мічман стояв поряд з Фроловим.

— Чудне все-таки діло! — Фролов глянув на бойового друга, підняв здивовано плечі. г— Кому ж усе-таки він моргав?

— Хто моргав? — вийшов із задуми мічман.

— Маячив тут якийсь на пірсі, підморгував на бак. У капелюсі з сигарою.

— А на баці хто був? — Агєєв випрямився, пильно дивився на Фролова.

— Тихон Матвійович, старший механік, один тільки й був.

— І що — він бачив, що моргають йому?

— Та, мабуть, не йому моргали. Я, Сергію Микитовичу, сам не збагну… А тільки я і Тихон Матвійович тут стояли, нікого більше не було…

— А ти спитав його, чи йому моргають?

— Спитав… Так він психонув у відповідь, образився, певно… А стояв у розстроєних почуттях, піт хусточкою витирав.

— Так, — сказав мічман. Чітко відповів на привітання Жукова, що квапливо підходив до них. — Їдемо, значить, у музей Гріга?

— Ні, у нас курс інший. Хочемо по Бергену подрейфувати. В розумінні музики, Сергію Микитовичу, самі знаєте — мені на вухо ведмідь наступив.

— То ж бо ти пісні на доку виспівуєш! — кинув мічман, поривчасто збігаючи по трапу.

Направляючись до машини, він віддав честь Андросову, що стежив за посадкою.

— І ви, товаришу капітан третього рангу, з нами?

— Ні, мічмане, на жаль, не можу. Капітан першого рангу відсутній, мені треба дочекатися його.

— Прошу дозволу? — сказав Агєєв, узявшись за дверцята машини.

Ще з палуби криголама роздивився він огрядну постать старшого механіка, що вслід за штурманом Курнаковим заходив у машину.

— Швидше сюди сідайте, не затримуйтесь, мічмане! — люб'язно посунувся на сидінні Тихон Матвійович. В йото голосі Агєєву почулася щира, незрозуміла радість. І мічман зайшов у машину, опустився на сидіння боком між товстим старшим механіком і кістлявим начальником штабу.

Побачив з вікна, як Глафіра Львівна, нарядно одягнена, ідучи до машини, раптом, ніби здивована, зупинилась. Обережно обійшовши її, Дімка Фролов — самовпевнений, стрункий — попрямував набережною між двома моряками.

«Значить, не пішла в місто Тетяна Петрівна… І від чого це голови так часто болять у дівчат? — подумав Агєєв. — Яка, однак, у неї ясна, хороша усмішка, е ж такі дівчата на світі».

У нього зовсім був з'явився хороший настрій — і знову внутрішньо напружився, глянув скоса на Тихона Матвійовича, який, полегшено зітхнувши, відкинувся на сидінні.