В океані

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ СКОРО В МОРЕ

Над головами протяжно загриміло залізо — по палубі проносили поданий з берега вантаж.

Крізь відкритий навстіж ілюмінатор, облямований яскраво начищеною, просякнутою сонячним жаром міддю, було видно, як ґратчаста стріла крана знову пропливла над стінкою, заваленою ящиками й тюками.

— Отже, прогнози сприятливі для виходу, — закінчив штурман Курнаков і почав вирівнювати купку документів, що лежали перед ним. — Сталі вітри північних напрямів в один-два бали. Штормова погода може бути не раніше, ніж у Скагерраку, ну й, звичайно, біля Лафотенів…

За ілюмінатором, здавалось, плавилося від спеки зовнішнє тихе повітря. Знову загриміло над головами. Мимо ілюмінатора майнула ґратчаста рука крана.

У кают-компанії криголама за довгим, застеленим синім сукном столом сиділи моряки командного складу — хто в білих формених кітелях, хто в легких цивільних костюмах. Два довгих пропелери обертались біля підволока, покритого білою олійною фарбою. Вони обвіівали прохолодою уважні обличчя, звернені до великої карти переходу. Карта висіла за спиною Сливіна на пофарбованій під дуб перебірці.

Поруч з Курнаковим — начальником штабу експедиції — дуже прямим, худорлявим, сповненим тієї коректної стриманості, якою визначаються наші штабні офіцери, сидів молодший штурман Ігнатьєв. Шапка со-лом'яножовтого волосся здіймалася над свіжим по-юнацькому обличчям.

Заступник начальника експедиції по політичній частині капітан третього рангу Андросов, повний, з лисиною над великим блідим лобом, склав і сунув у кишеню кітеля конспект своєї доповіді.

Напроти Сливіна відкинувся в кріслі одягнений у просторий чесучевий костюм капітан «Прончищева» Потапов. Обмахуючись чверткою паперу, він слухав, як завжди, здавалось, неуважно, ніби нудьгував. Ось він нахллився до старшого механіка — літньої людини з сивіючим йоржиком волосся, щось шепнув. «Простежте… механізми…» долинуло до капітана першого рангу. Старший механік кивнув, обережно відсунув крісло, вийшов із кают-компаніії.

На карті, навколо жовтокоричньових, порізаних фіордами берегів Скандінавії, по голубизні двох океанів тяглася старанно накреслена штурманами нитка — намічений курс каравану. Ця нитка, починаючись від Балтійського моря, вдавалася гострими кутами в шведський порт Гетеборг і в норвезький — Берген. Вона огинала найпівнічніший край Європи, йшла у простір Льодовитого океану.

Начальник експедиції провів хусточкою по гладенько поголеній голові. Проглядав записи, зроблені під час доповіді. Важка, прорізана сіткою голубих вен рука лягла на сукно столу.

— Ну що ж, товариші… Нібито підготувалися до виходу непогано… Запитань до доповідачів начебто немає… Так, так…

Сливін вчитувався в свої замітки.

— За повідомленням штурманської частини… Ви, капітане другого рангу, не дуже покладайтеся на прогнози… В одному з минулих походів, за тим же маршрутом, синоптики пророкували на весь час штиль, а кораблі ледве не викинуло штормовим вітром на скелі… Отже, лоцмана вперше приймемо на борт біля Треллеборга?

— Біля Треллеборга, — виструнчився каштан другого рангу Курнаков. — Підійде датчанин, вестиме нас Зундом у Каттегат.

— Прошу сісти… По доповіді капітана третього рангу Андросова теж усе ясно… Теми намічених політзанять… З доку на криголам буде перенесена і укомплектована новими книжками бібліотека… Щоб забезпечити пересувками док, «Пінгвін» і «Топаз»… Хороша справа! Про списки закуплених книжок доповісте мені.

— Єсть доповісти про списки, — підвівся з крісла Андросов. — Дозвольте маленьке доповнення?

Сливін кивнув.

— З ініціативи комсомольської організації бібліотекар Ракитіна з'ясовує серед особового складу, хто які книжки хоче прочитати в дорозі.

— Вірно, питала вона й мене, — усміхнувся Сливін.

— Тетяна Петрівна вже зв'язалася з місцевим книжковим колектором, — продовжував Андросов. — Там обіцяли, коли одержать списки, забезпечити потрібний нам підбір книжок.

— Приємна дівчина Таня. От би її сюди в кают-компанію замість оцього вашого дракона — Глафіри! — шепнув Ігиатьєв штурманові криголама Чижову.

— Тоді б вона бібліотекарем бути не могла. Обслужити кают-компанію — роботи на цілий день, — діловито сказав Чижов.

Начальник експедиції закінчив проглядати свої записи. Безшумно оберталися пропелери, з ілюмінаторів потягло надвечірньою прохолодою.

Сливін задоволено розправив плечі, погладив бороду, окинув присутніх поглядом. Командири «Пінгвіна» — буксирного корабля, і «Топаза» — посильного судна, сидячи в кінці столу, пошепки говорили один з одним, але тепер повернули до Сливіна загорілі обличчя.

— Значить, товариші, підготовка до походу в основному закінчена, — сказав Сливін, підводячись. — У мирні дні ми, військові моряки, повинні з честю виконати для зміцнення миру важливе завдання Уряду. Моряки «Прончищева» нам чудово допомагають.

Сливін значуще помовчав.

— Прошу всіх пам'ятати. Багато днів проведемо у водах іноземних держав. Капітан третього рангу Андросов недаремно підкреслює необхідність ознайомити особовий склад з історією, етнографією, теперішніми політичними режимами Швеції і Норвегії. Відвідання іноземних держав — нова можливість для нас зміцнити дружбу з народами, які ми захистили від гітлерівського ira.

Сливін знову обвів присутніх поглядом.

— Ми, радянські люди, покликані допомогти нашому зростаючому цивільному флоту, перегнавши на Північ плавучий док для ремонту криголамів, траулерів, пасажирських суден. Певен — кожний віддасть усі свої сили й здібності справі успішного завершення походу. В усякому разі, якщо підемо без затримок, будемо в пункті призначення до настання осінніх штормів.

У колі ілюмінатора сяяла блакить безхмарного неба. Од військового корабля, який стояв у сусідньому басейні, долинув чистий дзвін склянок…

На містку «Прончищева» Фролов підняв бінокль, почав повільно вести ним зліва направо. За військовою звичкою ретельно оглядав море й берег.

Скоро здавати вахту Жукову — новому сигнальникові експедиції.

Непоганий хлопець Жуков, а який меткий… Спершу спробував було чванитись, хвастався, що він, мовляв, бойовий моряк, у дні війни ходив на Ханко, має зірку, медалі «За відвагу» і «За оборону Ленінграда». Але, коли він, Дімка Фролов, — теж гангутець, що обороняв Ханко, а потім ходив усю війну за Полярним колом, розповів йому тільки один-два із своїх бойових епізодів, хлопець одразу ж почав триматись інакше…

Фролов вів біноклем по береговій лінії.

У світлому, здвоєному колі виникли й поповзли вбік квадратоі тесані плити набережної. Зачорніли чавунні тумби кнехтів, стальні троси швартовів, закріплених навколо них. Хитнулися поручні дерев'яних сходень, перекинутих на стінки з бортів кораблів.

Погляд Фролова ковзнув далі — по воді рейду, гладенькій, як асфальт, райдужній від нафтових розводів. В окуляри бінокля увійшли борти кораблів. Бінокль уперся в прямокутну громаду доку посеред рейду.

«Оце так махина! — подумав Фролов, як думав щоразу, коли бачив док. — Справжній плавучий завод. Звідси його бічніі башти здаються не дуже великими, проте матроси розповідали — в них міститься ціла електростанція, що освітлює док, рухає його лебідки й крани… В цих баштах розташовані жилі приміщення, камбуз, ремонтні майстерні. А на нижній палубі, величезній, як стадіон, одразу можуть ремонтуватися кілька кораблів. І дві старі океанські баржі, розміщені по краях цієї палуби, вздовж башт, займають на ній не дуже багато місця…»

«Прончищев» приймав з набережної останні вантажі. Матроси, вишикувавшись біля сходень, передавали з рук у руки ящики, мішки з продуктами. Працював розвантажувальний кран. Грузовики один за одним ішли в тісні портові провулки, в бік відтінених зеленню червоних дахів.

«Скоро в море, — думав Фролов. — Важко собі уявити, що наш «Прончищев» впряжеться в оцю громадину, потягне її за собою через два океани».

З доку чувся віддалений гуркіт металу, по його нижній палубі рухалися маленькі постаті матросів.

«А цікаво виходить у житті. От де, значить, довелося зустрітися з боцманом Агєєвим… Виявляється, разом підемо в похід, — він на доку, я на криголамі. Він — мічман, як і раніш, військовий моряк, я — моряк криголамного флоту, цивільна тепер людина».

Раптом стало гірко, що списався з військових кораблів.

«А ось боцман Агєєв не списався. Не списалися й капітан другого рангу Медведєв та капітан-лейтенант Бубекін, відчайдушний моряк, що ходив у торпедну атаку на «Геріига»…» Почувши від Жукова прізвище Бубекіна, Фролов одразу згадав про цей подвиг північних моряків:

«Але й на криголамі цікава робота, хороші й дружні хлопці… От хоч би Жуков — як рветься демобілізуватися. Правда, іноді мріє про це, а іноді стає похмурим, натякає, що коли б не сердечна причина, все могло б піти по-іншому. Хороший хлопчина Жуков, мабуть, міцно здружимося з ним у поході… А що тепер робить боцман? Певно, підтягує хлопців на доку, навчає своєї улюбленої справи…»

— Перекур, матроси, — сказав розпрямляючись Агєєв.

Сунувши під пахву жерстяний мегафон, він зняв брезентові рукавиці, витер піт з круглого шершавого обличчя. Переступивши через бухти тросів і громіздкі звиви якірних ланцюгів, сів на купу довгих неструганих колод, покладених поряд з баржею вздовж стіни докової металевої башти.

Матроси боцманської команди сідали навколо. Дехто був у робочому вбранні, розстебнутому на грудях, інші — в потемнілих від поту тільниках. Кілька чоловік працювали оголені до пояса — під призахідним сонцем їхні плечі й спини блищали, як полірована мідь.

Вони сідали в тіньові місця, де більше відчувалася вечірня прохолода.

Матроси дивилися на море, на чіткі обриси кораблів, перекинуті силуети яких відбивались у жовтувато-зеленій воді.

На корму «Прончищева» вийшла Таия Ракитіна в білому халаті, з відром у руці. Вітер закручував халат навколо її ніг, грав волоссям, що вибилося з-під косинки. Чайки, що ширяли вдалині від корабля, з хрипкими криками кинулися до виплеснутих з відра хлібних скоринок.

Повернувши лагідне, жваве обличчя до доку, дівчина комусь усміхнулась.

Матроси також усміхнулись. Мосін — мускулястий, голий до пояса хлопець, зірвавши безкозирку, змахнув нею над коротко обстриженою головою. Дівчина відвернулася, легко помахуючи відром, зникла у камбузній рубці.

— Значить, не мені позивні! — з жартівливим сумом сказав Мосін. — От дівчина, на всі руки! І буфетниця, і бібліотекар, і медсестра. Ех, не вдержали ми її, братці, відпустили на криголам!

Мосін знову насунув безкозирку на брови.

— Тоді кому ж усмішку посилала, хто щасливець, матроси?

Він обвів пустотливими очима тих, що сиділи навколо, зупинив погляд на молодрму матросі Щербакову який розташувався віддалік.

— Чи не вам, товаришу колгоспник, дівчина звістку подавала?

— Кому вона звістку подавала, той про це знає, — суворо сказав Агєєв. — Для вас тут найголовніше, що не вам.

Головний боцман побачив, як соромливо стрепенувся замислений Щербаков. Сергій Микитович не терпів, коли молодих матросів намагалися підняти на глум.

Од понтонів палуби пахло теплим металом і морською глибиною. Від деревних стовбурів — солодким смолистим запахом лісу. Свіжий аромат житнього, щойно випеченого хліба линув з пекарні, спорудженої на палубі доку… І обпечене сонцем обличчя Щербакова, який сидів біля зрізу колоди, стало задумливо-сумним.

Він поклав на шершаву кору ниючі від напружений долоні. До болю яскраво постали в уяві запашні хвойні зарості навколо рідного колгоспу, з якого виїхав служити на флот.

Сонце низько висіло над райдужною поверхнею рейду. Чайки кружляли над водою. Одна з них підхопила скоринку хліба, стрімко знялася вгору.

— В старовинних книгах писали, — сказав молодий боцман Ромашкін, — мовляв, душі моряків, що загинули в морі, переселяються в чайок. Летять ці душі за кораблями в похід, тривожним криком попереджають про шторм.

— Це і я чув, — підхопив Мосін, — тому, мовляв, і вбивати чайок не годиться. По-дідівському висловлюючись — великий гріх. — Він скоса глянув на мічмана, що набивав люльку. — Знаємо ми ці бабусині казки.

— Відносно душ — це точно бабусині казки, — обізвався Агєєв. Одійшовши від колод до кормового зрізу, він чиркнув запальничкою, затягнувся. Різноколірні кільця набірного мундштука поблискували в його прямих губах. — А що вбивати чайок не можна — істинна правда. Чайка морякові друг. Тільки от хіба що підводники у воєнний час чайок не поважали — розсекречували вони їхні підводні кораблі.

Матроси підійшли до головного боцмана. Найближче до Сергія Микитовича став Щербаков.

— Батько мій часто розповідав, матроси, — продовжував мічман, — що дружба чайки з моряком з давніх часів повелася, коли ще не знали теперішніх карт і приладів. Піде, скажімо, поморський карбас рибу ловити куди-небудь до Нової Землі, а туди споконвіку, ще коли Барєнцове море Студеним називалося, ходили помори. І захопить бувало його в океані шторм або все навкруги туманом затягне — невідомо, де берег. Ось тут чайка й приходить на допомогу: з якого боку помахає крилом, з того, значить, і суша. Моряк чайку годує, і вона йому віддячує добром.

— Ну а там, товаришу мічман, в океані, мабуть, ніякі чайки не допоможуть, — сказав Мосін, погладжуючи голі плечі.

Він сів на широку тумбу кнехта, за спиною Щербакова. Підморгнув у бік молодого матроса, який під час розповіді Агєєва навіть рота розкрив від уважності.

— Витягнуть док на буксирах в Атлантичний океан, а там як трусоне його штормом, порве кінці й понесе невідомо куди. — Мосін зробив страшні очі. — Свого ж ходу й управління ми не маємо! Чув я: коли тягли американці док на Філіппіни, чи що, їх так закрутило, лише жувальна гумка зосталася.

— З американцями це трапитися могло, — сухо сказав Агєєв.

Він погасив люльку, поклав руку на плече Щербакову, що тривожно насторожився, і суворо глянув на Мосіна.

— Навіщо хлопця дражниш? Ти, я бачу, страшенний цькувальник… Думаєте, товаришу матрос, якщо пройшли ви п'ять разів із Талліиа в Кронштадт — так уже бувалий моряк, можете забивати баки новакові? А от самі на кнехт сіли — допустили порушення морської культури.

Він не зводив з Мосіна ясних, ледь примружених очей, доки той, щось пробурмотівши, не підвівся знехотя з кнехта.

— Так, товариші, — помовчавши, продовжував боцман — Похід буде не з легких. Тільки вже тут від нас самих залежить. Добре підготуємо буксирне хазяйство— ніяким свіжуном його не порве.

Він сунув люльку в кишеню.

— Ромашкін, через п'ять хвилин кінчати перекур. Наляжте як слід, щоб закінчити розноску якір-ланцюгів до спуску прапора.

— Єсть закінчити розноску якір-ланцюгів до спуску прапора! — весело вигукнув Ромашкін.

Сергій Микитович попрямував до баржі. Ромашкін потягнувся. Підійшов до Мосіна, що похмуро й відчужено дивився вдалину.

— Ви, Мосін, чого похмурий такий? Погладив вас проти шерсті головний боцман. Та хіба ж не по заслузі?..

— По заслузі! — Мосін сплюнув з обуренням. — І пожартувати, значить, не можна? — Він повернувся до Ромашкіна.

— З кнехта мене зігнав, як маленького осоромив перед усіма!

— І правильно зігнав — головний боцман морської сірості не терпить! — швидко, переконливо сказав поривчастий Ромашюін. — Ех, хлопче, проти якої людини костричишся!

— А яка така особлива людина?

— Яка така людина? — Ромашкін дивився з поблажливим співчуттям. — Люльку його бачив?

— Не сліпий!

— Помітив — мундштучок на ній якийсь дивний, ніби мохнатий, з усіх боків зарубками вкритий?

Мосін мовчав, одвернувшись.

— То, може, ти й про «Туман» нічого не чув? — казав далі Ромашкін. — Служив товариш мічман на північноморському тральщику «Туман»: на тому кораблі, який прийняв бій з трьома фашистськими есмінцями, прапора перед ними не спустив. І коли не стало «Тумана», поклявся наш головний боцман не пити й не курити, доки не знищить власними руками шістдесят фашистів — утроє більше, ніж загинуло його бойових друзів на «Тумані».

Ромашкін говорив захоплено, і все більше матросів боцманської команди збиралося навколо нього.

— Пішов Сергій Микитович у сопки, в морську піхоту, знаменитим розвідником став. Розумом, руською матроською хитрістю ворогів заганяв у могилу. І як прикінчить фашиста — робить зарубку на люльці, яку йому геройський друг з «Тумана» подарував. Рівно шістдесят зарубок на мундштуку люльки цієї — і перевіряти нетреба.

— Та невже!? — вигукнув вражений Щербаков.

— От тобі й невже! Проте не в цьому головна суть. А суть у тому, що, тільки-но закінчилася війна, боцман Агєєв знову на кораблі повернувся, рапорт на надстрокову подав і, бачиш, служить, як мідний казанок. А ви, Мосін, — «яка така людина»! Така він людина, що море більше від життя любить, хоче зробити з нас справжніх військових моряків.

Ромашкін затягнувся востаннє, кинув недокурок в обріз.

— Віком ще молодий, а, бачите, вже мічман. Недарма всі його знають і поважають на флоті.

Він глянув на годинника.

— Ану, по місцях стояти, до розноски якір-ланцюгів приготуватися!

Матроси розбіглися по палубі, шикувалися в дві шеренги біля якірних ланцюгів…

— Здавай вахту, — піднявшись на місток «Прончищева», сказав Фролов Жукову. — Ну, як у тебе там? Не подавала вона позивних?

Але Жуков промовчав, може, не розчув: схилившись над сигнальними книгами, він саме перекидав через голову ремінець, щоб передати бінокль Фролову…

Адже зовсім недавно, переходячи з «Ревучого» на док, розлучився з нею, як з рідною, тому що твердо обіцяв демобілізуватися, піти з кораблів. А потім смертельно занудьгував, зрозумів — обіцяв нездійсненне, не може він розлучитися з морем. Знову кинувся до Клави — сказати все, як є — і ніколи не забуде, якою лютою злобою налилися кохані очі. «Коли так — кінчено у нас все з тобою!» сказала вона, мов одрізала — відчужено й грубо.

Навіть сам собі боявся Жуков признатись, які поганії, які безнадійно погані стали раптом його відносини з Клавою. А в глибині душі жевріла надія — якщо все ж настоїть на своєму, поставить її перед фактом — може, налагодиться життя. Адже кінець кінцем тільки його кохає ця незрозуміла Клава! І коли чесно запропонувати їй тепер же оформитися в загсі…