В океані

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ НОРВЕЗЬКИЙ ЛОЦМАН

Караван заходив у норвезькі шхери. Лоцман Олсен вдивлявся в берег, потім глянув на репітор гірокомпаса.

— Форті дегріс, — сказав лоцман.

— Право руля. Курс сорок градусів! — скомандував Сливін голосно, щоб чули рульовий і сигнальник.

— Право руля, курс сорок градусів! — повідомив капітан Потапов у штурманську рубку.

Вони стояли на містку недалеко один від одного: командир експедиції, капітан криголама і норвезький лоцман — невисокий моряк у чорній тужурці з золотими нашивками на рукавах, у високому кашкеті з королівською короною й латинськими буквами «ЛОС» на позолоченому значку.

Чотирикутний лоцманський прапор — верхня половина біла, нижня червона — майорів на щоглі «Прончищева». Швидко перебираючи фал, Жуков піднімав на нок верхньої реї сигнал повороту праворуч.

Попереду маленький чорний «Пінгвін» підняв такий самий сигнал, повільно показував правий борт.

Карпов за склом рульової рубки повернув колесо штурвала, дивився на цифри компаса.

«Прончищев», ідучи за «Пінгвіном», повертав праворуч, тягнучи за собою на вкорочених буксирах важкий док. Лягаючи на новий курс, стальна громада доку описувала півколо.

— На румбі сорок градусів, — доповів рульовий.

Караван ішов прямо на чорну зубчасту стіну велетенських ребристих скель, що прямовисно здіймалися над спокійною синьою водою.

— Фіфті файв дегріс, — роздільно сказав, спираючись на поручні, норвежець.

— Право руля. Курс п'ятдесят п'ять градусів, — скомандував Сливін, швидко підняв важкий бінокль, що висів на грудях, почав дивитися на стіну скель, яка наближалася.

Здавалося, тут немає проходу, караван іде просто на берег. Але ось скелі почали повільно розсуватися, розчинялись, як ворота фортеці, відкривали вузький, лазурносиній фарватер. А попереду вже виростала нова стіна скель, і вона теж здавалася непрохідною…

Маленькі жовточервоні будиночки — високо над обривами де-не-де вкритих зеленню гір…

Округлі чорні острівці серед голубого зибу фіорду… Маленькі рибальські човники на воді. Рибалки ніби задрімали в них.

Лишилися позаду похмурі хвилі і штормовий вітер Каттегату. Легкі смуги нерухомих хмар ледь рожевіли в ранковому небі.

Напружений, заклопотаний голос норвезького лоцмана зовсім не в'язався з навколишньою театрально красивою природою.

— Файв дегріс лефт, — сказав лоцман.

— Ліво руля. Курс п'ятдесят градусів, — скомандував Сливін.

Знову відкрився вузький скелястий прохід. Він повільно розширювався, попереду розгорталася широка синява.

Спершись на штурманський стіл, лейтенант Ігнатьєв старанно вів прокладку, відмічаючи тонкою лінією шлях криголама, всі його круті повороти.

Увійшов Курнаков, поклав бінокль на диван.

— Виходимо на чисту воду. Піду, товаришу лейтенант, трохи приляжу.

— Ви б по-справжньому відпочили, Семене Іллічу, — самолюбиво сказав Ігнатьєв. — Можу запевнити — вахту здам як слід.

Не відповідаючи, Курнаков вийшов з рубки.

На містку лоцман Олсен трохи підняв кашкет, пригладив біляве з сивиною волосся, знову насунув козирок на зморшкуватий лоб. Швидко по-англійськи щось сказав Сливіну.

— Херре Олсен говорить, — пояснив Сливін Потапову, — найскладнішу частину фарватеру пройдено.

— О, не треба мене називати херре! — Олсен заговорив по-російськи, повільно підбираючи слова. — Нагадує німецьку… У Норвегії від фашистів багато лиха.

— В такому разі, містер Олсен…

— Містер — теж недобре. Нагадує англійську. В Норвегії трошки багато розмовляють по-англійськи… — Олсен підбирав слова. — Я хочу просити називати мене товариш.

— Товариш Олсен говорить, — сказав Сливін, — що найскладнішу частину фарватеру пройдено, а в Бергені ми матимемо хороший відпочинок.

Олсен задоволено закивав, усміхнувся Сливіну, і капітан першого рангу відповів йому дружелюбною посмішкою.

Він вдивлявся в обличчя норвезького лоцмана, жовтуватокоричньове, як старий пергамент. Обличчя звужувалося донизу, від широкого костистого лоба з очима, які ховалися під сивими кошлатими бровами, до запалих щік і маленького, щільно стиснутого рота. Обличчя людини, що багато бачила, багато пережила. Сливін не міг забути, як здригнулося воно від хвилювання під час першої розмови лоцмана Олсена з радянськими моряками.

Коли лоцманський бот підійшов до борту «Прончищева» і худорлявий старик у високому кашкеті та довгополому дощовику з ходу вхопився за поданий йому трап, у два ривки опинився на палубі криголама, — моряки експедиції одразу визнали в ньому досвідченого мореходця. Поривчасто й легко лоцман збіг на місток, відрекомендувався командирові експедиції, потис руки Потапову, Курнакову, Андросову.

— Веар велкоммен![3] — сказав Сливін, потискуючи худі вузлуваті пальці. Обличчя лоцмана, що зберігало суворо офіціальний вираз, проясніло. Він сказав щось по-норвезьки. Сливін усміхаючись розвів руками. Лоцман перейшов на калічену англійську мову, дуже поширену в скандінавських портах.

— Я думав, ви говорите моєю рідною мовою, — сказав розчаровано Олсен.

— На жаль, ще ні, — відповів по-англійськи Сливін. — Тільки починаю вивчати мову наших норвезьких друзів. Ми хочемо знати якнайбільше про країну, народ якої так мужньо боровся з фашистами.

Норвежець слухав з байдуже-люб'язним виразом обличчя.

— Ми, радянські люди, з захопленням стежили за цією боротьбою, — продовжував Сливін. — Ми пам'ятаємо, як боролися за свободу норвезькі моряки, як під час вторгнення гітлерівців у Норвегію бергенська берегова батарея влучним вогнем пошкодила крейсер «Кенігсберг».

— Правда? Ви знаєте про це? — сказав лоцман, прислухаючись вже уважніше.

— А норвезький китобійний корабель, що патрулював у горлі Осло-фіорду, відкрив вогонь з своєї єдиної гармати по загону фашистських крейсерів і міноносців! Захоплюємося ми і героїчними діями «Олава Трігвассона».

— Ви чули про «Олава Трігвассона?» — спитав лоцман, не зводячи очей із Сливіна. Вираз дивної напруженості з'явився на його суворому обличчі.

— Звичайно, ми чули про нього, — продовжував Сливін. Він повернувся до Андросова. — Пам'ятаєте, Юхиме Овдійовичу, мінний загороджувач «Олав Трігвассон» разом з тральщиком «Раума» стояв біля військових верфей, коли до Осло підійшла ескадра фашистських загарбників? Два норвезьких кораблі, хоча були слабо озброєні, дали морський бій фашистській ескадрі, потопили своїм вогнем два десантних кораблі і міноносець «Альбатрос».

— Потім «Олав Трігвассон» віддав швартови і пішов назустріч крейсеру «Емден», — підхопив Андросов. — Звичайно, «Емден» знищив його своєю артилерією, але норвезькі моряки встигли серйозно пошкодити фашистський крейсер. Вони до останньої можливості вели вогонь.

— Вони до останньої можливості вели вогонь, — повторив норвежець. Він боровся з хвилюванням, його старечий рот скривився, волого заблищали очі з-під сивих брів. — Так, наші хлопці тримались добре.

Він попрямував було до крила містка, але знову обернувся до Сливіна.

— Пробачте, я трохи розхвилювався. На «Олаві Трігвассоні» загинув мій син Сігурд. Мій єдиний син Сігурд. Він був хорошим хлопцем… Так, він був хорошим, хоробрим хлопцем, — повторив лоцман, пильно вдивляючись у береговий рельєф.

І от він стоїть поряд з командиром експедиції — як раніше суворий, стриманий норвезький моряк.

— Фіфті дегріс! — говорить лоцман Олсен.

— П'ятдесят градусів, — перекладає Сливін…

Агєєв ходив, по палубі доку, з прикрістю розглядаючи пошкодження, заподіяні штормом.

— Так, потрібен чималий ремонт… Хвилі, мов ножем, зрізали кіпову планку там, де у воду збігають троси. Зірвало дерев'яну обшивку з бортів і понесло в море, — треба ставити нову. Розхитало дубовий поміст… Дуже попсувало буксирне хазяйство!

І то добре, що, вміло маневруючи, весь час міняючи хід, моряки «Прончищева» уникли обриву тросів… І непогано розвернулася боцманська команда на доку.

Головний боцман глянув на упорні бруси — дерев'яні стовбури, що добре прислужилися під час шторму, підпираючи докові башти… Ех, і металеві листи зірвані біля якірного ланцюга!.. Своїми силами тут не справишся, командир хоче викликати в Бергені заводську бригаду. Добре, що хоч люди всі вціліли.

Агєєв згадав, як уранці після шторму підійшов до нього Мосін. З широкого кирпатого обличчя з незвичайним виразом дивилися швидкі, завжди задерикуваті очі.

— Спасибі, товаришу мічман… Коли б ви мене за штани не вхопили, пішов би я, мабуть, Нептунові на вечерю.

Мосін сказав це з самолюбивою посмішкою, видно найбільше боявся, що мічман пригадає зараз його зухвальство, відплатить йому за все. І Сергій Микитович зрозумів настрій матроса.

— Що там говорити! Моряк ви, Мосін, добрий, авралили з душею. Тільки, знаєте, недарма наші помори кажуть: «На воді ноги рідкі».

— Ну, у вас, товаришу мічман, вони не рідкі, — сказав із захопленням Мосін. І Агєєв зрозумів, що назавжди завоював його дружбу. Був час перекуру. Вони стояли серед інших матросів. Сергій Микитович помітив, що матроси прислухаються до їхньої розмови.

— Море — сувора справа, з ним треба вміти дружити, — сказав Агєєв. Він сперся на бухту білого манільського троса, Мосін і інші матроси стояли навколо. Сергій Микитович вийняв кисет, роздав матросам тютюн, набив свою люлечку.

— Розповісти вам, як я до нього звикав? Я, друзі, з десяти років в океан виходити почав з нашими рибалками. Ще сам у човен залізти не міг, на зріст був малий — колодку підставляв до борту, або дорослі мені допомагали… Ловили ми тріску, норвезьких оселедців, морського звіра на крижинах били… Морс — рибальське поле… Одного разу вискочив я на крижину, а вона тріснула, не можу назад перескочити. Так татусь мій, силач, мене багром за комір підхопив і перетяг на головну крижину.

Агєєв розповідав, а сам раз у раз поглядав на палубу, що вже вкрилася подекуди білими й червонувато-жовтими плямами. Зовсім недавно вичистили й пофарбували її, і от знову вона стала янтарножовтою там, де вже проступила іржа на подряпаних тросами та якірними ланцюгами місцях. Подекуди вона стала білою від морської солі — сліди хвиль, що розгулялися по стапель-палубі.

— Незручно з такою палубою в порт приходити, — заклопотано сказав Агєєв Ромашкіну, що стояв поряд. — Доведеться прибираннячко влаштувати. Перекур закінчимо — свистіти всіх до великого прибирання!

— Єсть свистіти всіх до великого прибирання!

Ромашкін навіть засмутився тоді — ще відчувалася втома після безсонної ночі. І охочий же працювати головний боцман! Але, звичайно, мічман має рацію: не личить радянським кораблям входити в неохайному вигляді в іноземний порт.

А Сергій Микитович почував у ті хвилини новий приплив бадьорості, з особливим завзяттям надів брезентові, жорсткі від морської солі рукавиці…

Давно, ще на гетеборзькому рейді, відбулась у них з Тетяною Петрівною розмова, яка так засмутила мічмана. А трохи згодом Тетяна Петрівна зустрілася з ним, наче нічого й не було, як завжди, привітна, як завжди, дружньо змахнула рукою, коли «Прончищев» дав хід, почав віддалятись од Гетеборга, тягнучи за собою док до норвезьких шхер…

І тепер знову на кормі криголама мічман побачив Таню, яка вийшла з камбузної рубки і задивилася на величні, пропливаючі мимо скелі. М'який пухнастий кучерик вибився з-під Таниної косинки. Дівчина не бачила Агєєва, але мічман знав — як тільки побачить, її чорнооке миле обличчя засяє усмішкою, вона помахає рукою, подивиться якось особливо прекрасно, як уміє дивитися тільки вона. Варто їй лише обернутися, побачити…

На корму вийшов не поспішаючи Фролов, потягнувся — видно, добре виспався після вахти, зупинився біля Тані. Він глянув на берег, потім на док, дружньо кивнув Агєєву, щось мимохідь сказав Тані.

І відразу дівчина радісно озирнулася, помахала тонкою смуглявою рукою, зовсім по-дружньому, просто, але у мічмана шалено закалатало серце. Зірвав рукавицю, урочисто чітко приклав праву руку до кашкета. А Таня усміхнулася знову, ніби зніяковіла, пішла на шкафут своєю легкою ходою.

І багато часу після цього, керуючи прибиранням, сам працюючи до сьомого поту, Сергій Микитович відчував незвичайний приплив сил, усе навколо посміхалося йому: і дивовижно синя вода фіорду, і розцвічені де-не-де зеленню й барвистими будиночками гори, і дивно високе, дивно спокійне та ясне скандінавське небо…

Сидячи в своїй каюті, капітан третього рангу Андросов готував матеріали для політбесіди, проглядав виписки з книжок, журналів і газет.

«Тяжко переживав норвезький народ гітлерівське іго, — читав він один із своїх записів. — У Німеччину вивозили продовольство, худобу, залізну руду Кіркенеса і Сер-Варангера, мідь Реруса і Сулітельми, нікель Хосангера і Ев'є, молібден із Кнабехея. Три мільйони крон у день виплачував норвезький народ на утримання гітлерівських гарнізонів, розквартированих у країні».

Андросов розпрямився, глянув у віддраєний ілюмінатор. Склав свої записи, вийшов з каюти.

Караван повільно просувався до Бсргенського рейду.

Уже видно було океанські теплоходи, що височіли біля набережних, яруси незліченних ілюмінаторів, білі лінії палубних тентів. Тяглися ряди круглих нафтових цистерн, схожих на присадкуваті сторожові башти, і башти стародавніх фортець, схожі на цистерни.

Виростали міські будинки. Їхні стрілчасті вишки, черепичні дахи нависали аж над водою. То тут, то там руділи біля причалів іржаві борти кораблів, що нерухомо притулилися до каміння. На палубах цих кораблів не було ознак життя.

— Берген — головне місто нашого західного узбережжя, стародавня столиця норвезьких королів, — сказав з гордістю Олсен. — Понад сто років правили тут вожді древніх вікінгів, поки їх не витіснила Ганза — союз німецьких купців. Тут томився у полоні у ганзейців норвезький король Магнус Сліпий.

— А тепер Берген знову центр вашої рибної торгівлі? — спитав Сливін, стоячи поряд з ним. — І один із центрів вашого знаменитого судноплавства! Ми знаємо — до другої світової війни Норвегія за тоннажем торгових кораблів посідала четверте місце в світі.

Лоцман мовчав.

— «Нашу силу о нашу могутність білий парус у морях нам приніс», — продекламував Сливін. — Це ж із вашого національного гімна, написаного Б'єрнстерне Б'єрнсоном? Недарма Норвегію називали світовим морським візником.

— То було раніше, — сказав Олсен. Він нібито трохи пожвавішав. — У молоді літа, товаришу, я й сам ходив матросом на наших торгових кораблях. Ми возили чілійську сірку і руду з Швеції, кам'яне вугілля з Кардіффа в Пірей, білих ведмедів з Норвегії в зоологічні сади Гамбурга, Антверпена і Кенігсберга. Ми возили оселедці і трісковий жир, золото з Бельгійського Конго і добрива з Мексіки та Коста-Ріки. Ви праві, товаришу, наш поет Б'єрнстерне Б'ернсон недарма прославив норвезьких моряків у гімні.

— Так, гітлерівська окупація підірвала ваш флот…

Олсен похмуро мовчав. Сливін помовчав теж.

— Що це за судна на причалі, товаришу Олсен?

Олсен повернув до нього своє худе обличчя.

— Це, товаришу, наші риболовні і транспортні кораблі. Вони ржавіють без роботи… — тонкі губи лоцмана скривилися в сумній посмішці. — Вам не здається, що тут на рейді надто багато іноземних прапорів?

«Так, — подумав Сливін, — іноземних прапорів тут справді немало». Смугасті полотнища з цятками білих зірок розвівалися на штоках теплоходів, на щоглах високих чорних транспортів, які розвантажували в порту.

— Я не хотів про це говорити, — повільно, морщачись, як від болю, сказав норвезький лоцман, — але в мене вже очі болять від цих строкатих прапорів. — Він посміхнувся, дивлячись уперед. — А ось, між іншим, маю втіху побачити і наш національний прапор.

З вікна двоповерхового будиночка, що притулився до підніжжя чорної скелі, з вікна з яскравозеленими віконницями звісилося полотнище норвезького прапора на короткому древку. Дві дівчини усміхалися, розмахуючи прапором.

— Наскільки я розумію, вони вітають вас! — сині очі Олсена проясніли, він заговорив жвавіше, радів зміні розмови. — Норвезький народ пам'ятає, що російські люди допомогли йому звільнитися від гітлерівського іга.

— Після закінчення війни, — урочисто сказав Сливін, — довелося мені побувати в Північній Норвегії, у рибальському містечку Хорштадті. Є там могила радянських воїнів, замучених фашистами. Не можна без хвилювання дивитися, як доглядає населення цю могилу, як дівчата приносять на неї вінки з комишу і гірських квітів.

— Так, ставлення народу до вас не змінилося…

Лоцман сам себе обірвав на півфразі, підійшов до труби криголама, потягнув рукоятку свистка. Разом з перлистобілими султанами пари вилетіли з труби три пронизливих зови: два довгих, один короткий — сигнал виклику портового лоцмана.

— Норвегія зустрічає вас добре, — сказав Олсен, ступивши до поручнів. — Вам усміхаються і наші дівчата, і наша природа. Ви знаєте, про Берген кажуть: будинки й вулиці тут завжди чисті тому, що майже безперервно їх обмивають дощі. А сьогодні така святкова погода!

Він хруснув пальцями своїх кістлявих рук.

— Ну, закінчена моя робота. Зараз портовий лоцман ставитиме вас до причалу.

— Але коли підемо звідси, ви, наскільки я знаю, знову поведете нас? — запитав Сливін.

— Так, я матиму честь вести моїх російських друзів до кордону наших державних вод, — злегка уклонився норвежець.

Він збіг по трапу вниз. Від пристані вже наближався стукіт мотора. У напрямі до «Прончищева» йшов, розвалюючи синьобілу воду, лоцманський катер.

— Як тільки ошвартуємось — одразу доведеться зв'язатися з однією із судноремонтних компаній, домовитися про ремонт, — сказав Сливін Потапову.

— А вас, капітане третього рангу, — обернувся він до Андросова, — прошу приготувати наказ про винесення подяки боцманським командам доку і кораблів експедиції за відмінну роботу з буксирами…

На верхню палубу вийшов Тихон Матвійович, щось сердито пробурмотів, постояв, здивований, повернувся в свою каюту… Урочисті звуки П'ятої симфонії Бетховена залунали на криголамі, проникли в буфет, де Глафіра Львівна і Таня готували посуд для обіду.

— Знову з своїм патефоном, — сказала, перетираючи тарілки, Глафіра Львівна. — Солідна людина, а займається дурницями… Від самотності… — Вона говорила те завжди, незадоволеним тоном, але її обличчя здавалося більш пожвавленим, ніж звичайно. — Не чула, Танюшо, скоро на берег звільнятимуть?

— Ні, не чула, — сказала Таня неуважно, дивлячись в ілюмінатор.

— Ти, Танюшо, замість мене в кают-компанії обід не роздаси? Мене старший помічник у першу чергу відпустити обіцяв. Хочу встигнути по магазинах пройтись. А завтра, коли на звільнення підеш, я підзміню тебе в салоні.

— Не знаю, чи встигну, Глафіро Львівно. Мені пересувну бібліотеку на доку змінити треба. А потім на «Топазі» і на «Пінгвіні».

— Встигнеш з пересувною бібліотекою. Кому зараз читання твоє потрібне? Хлопці до звільнення готуватимуться… Підзміни, Танюшо!

— Я подумаю, Глафіро Львівно, — сказала нерішуче Таня.