В океані

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ ЧЕТВЕРО В БАРІ

Три моряки не поспішаючи піднімалися з порту в місто. Прямо від води починалися дерев'яні, вкриті черепицею будинки: над гострокінцевими дахами — великі реклами тютюнових фірм, на шибках вікон і вздовж дерев'яних фасадів — прізвища власників розміщених тут крамниць і контор. Вітрини портових крамничок рябіли глянцевими пачками сигарет, хустками найяскравіших кольорів, ножами у шкіряних чохлах.

Біля дверей підвальних приміщень — приладдя для рибної ловлі, сіті, вудлища, бухти товстих і тонких тросів, складена купами парусина.

В одній з вітрин блищали сріблом і бронзою маленькі й великі хрести, темніли картинки релігійного змісту, лежали товсті книги з хрестами, тисненими на оправах.

— Тут місіонери своїм товаром торгують — відпущенням усяких гріхів, — сказав авторитетно Фролов. Не вперше бував він у закордонних портах. — А от якщо в ту крамничку, в підвальчик, зайти — тобі татуїровку на будь-якій частині тіла виб'ють за останнім словом техніки! — він лукаво примружив очі. — Може, зайдеш, Жуков? Розмалюють тебе, як індійця! А потім рядом хрестик і біблію купиш, щоб у морі тебе касатки не з'їли.

— Не дуже смішно, — відповів неуважно Жуков.

Вузькі, мощені кам'яними плитами переулки піднімаються вгору.

Дерев'яні будиночки, потемнілі від часу, з висячими галереями, що виступали над бруком, тісно туляться один до одного.

Важким запахом китового жиру, вогким, холодним повітрям тягне з переулків, схожих на щілини. Тут і там сидять біля дверей, лагодять сіті задумливі, мовчазні, худі люди. Жінки перуть білизну, на каменях, граються біляві діти. Шкіряні відра висять біля входів у будинки…

— Це у них, видно, протипожежна охорона, — сказав без усмішки Фролов, розглядаючи відра. — Не дуже-то солодко живе тут народ.

— Так, нуднувато живуть, у якихось йорах туляться, — озвався Ілюшин. — Дощенту знести б оцей мотлох, нормальні будинки спорудити.

— А чули, товариші, що норвезький лоцман розповідав? — спитав Жуков. — Портові квартали тут чотири рази згоряли з тих пір, як Берген стоїть. Зовсім недавно — у тисяча дев'ятсот шістнадцятому році — майже півміста пожежа знищила. А відбудовані ці квартали в колишньому вигляді, аж до шкіряних відер і гербів над дверима, щоб іноземні туристи древнім Бергеном могли любуватись. А свій народ нехай у вогкості й духоті живе, від туберкульозу гине.

— Дивно! — хмурився Ілюшин.

Жуков з цікавістю і гідністю позирав навколо, з гордістю помічав, що саме на ньому насамперед зупиняються погляди зустрічних. Аякже, радянський військовий моряк! Жуков помітив, що Фролов, ідучи поряд, двічі схвально і майже заздрісно окинув поглядом його форму першого строку.

І справді — невідступне почуття раптом охопило Фролова, почуття не заздрості, а швидше образи на самого себе. Ось він, Дімка Фролов, бойовий балтійський моряк, північноморець-катерник, розвідник морської піхоти, йде не в овіяній легендами формі військових моряків, а в цивільному, та ще в костюмі іноземної продукції, в цій «погані в целофані», як до образи влучно висловився мічман Агєєв.

Інша річ пройти по місту цієї країни, яку допоміг визволити від фашистів, у сопках якої геройствував у воєнні роки, одягненим у матроську або старшинську форму, скромну і водночас мужньо-нарядну!

Так, даремно пішов він на цивільні кораблі з улюбленого військового флоту. Тепер уже міг би бути курсантом, учитися на офіцера, як багато матросів — друзів фронтових днів… Він замислився так глибоко, що не помітив, як позаду залишилися звивисті провулки. Із стін дивились усміхнені обличчя красунь, люті очі красунів з револьверами в руках — кінематографічне голлівудівське життя.

Під строкатою парусиною навісів, яку злегка коливав вітрець, стукали пивні кухлі, вабили відпочити глибокі крісла біля столиків.

— По кухлику вип'ємо? — запропонував Фролов.

— Подивимось, яке воно, норвезьке, — згодився Ілюшин.

— Хелло, рашен! — пролунав позаду них неголосний вигук.

До них підходив високий худий негр. Цивільний костюм з бавовняного лисніючого матеріалу мішкувато висів на його довгоногій постаті. Солом'яний капелюх зсунувся на потилицю, відкриваючи шоколадно-коричньове обличчя. Широкі щелепи розсунулися в радісній усмішці, заблищали два ряди рівних великих зубів.

— Хелло! — повторив негр. Простягаючи руку, пальцем другої руки вказував на себе. — Сімен! Амерікен шіп! Лонг лів сов'єт Рашен, Москва![5]

Стільки молодої радості, щирого почуття було з цьому привітанні, що радянські моряки одразу усміхнулись. Негр тис руки по черзі всім трьом.

Вони розглядали один одного із жвавою цікавістю і з деякою ніяковістю, яку відчувають люди, що симпатизують одне одному, але не володіють спільною мовою.

— От і порядок! — сказав Фролов, який ніколи не розгублювався. — З ним разом пивця й вип'ємо!

— Фрейндшіп! Бір![6] — указав він негрові на вхід під навіс.

Негр явно збентежився. Покрутив головою. Пішов по вулиці, манячи за собою російських моряків.

— Та ні, сюди ось у бар зайдемо, зрозуміло? — Фролов підніс до рота жменю. — В бар. Бір. Дрінк. От який нетямущий! Ходімо!

Він узяв за руку американця, що опирався, і повів під навіс.

За столиком чулася нерозбірлива гаркава мова. Сиділи люди в строкатих спортивних костюмах, через плечі — ремінці фотоапаратів. Томні дами в дуже коротких сукнях з сигаретами в зубах. Обвітрені широкоплечі хлопці, бриті й бородаті, з татуїровкою під розстебнутими комбінезонами. Далі — окремо — такі ж смугляві, червонолиці, але в накрохмалених комірцях, у світлих чесучових костюмах.

Фролов підійшов до столика з незайнятими плетеними кріслами навколо. Подзвенів кронами у кишені — зарплатою, одержаною на кораблі. Показав на одне з крісел американцеві.

— Сідай, містер, вип'ємо за дружбу народів.

Але негр не сідав. Нерішуче стояв біля столика. Розмова навколо замовкла. Майже силою Фролов посадив негра в крісло, сам сів поряд.

— Чотири кухлики пивця! — помахав рукою худорлявій блакитноокій дівчині в накрохмаленому фартусі, що зупинилася поблизу.

Особа в короткій спідниці, з яскраволіловими губами встала поривчасто з-за сусіднього столика, пішла до виходу з бара. Юнак з фотоапаратом кинувся вслід за нею. У негра був дуже нещасний, переляканий вигляд.

— Невже через нас переполох? — сказав Жуков.

— Ні, тут інше… — Фролов дивився на бармена, що вийшов з-за буфетної стойки і наближався до них.

— Нот біе фоо блек, — повільно сказав бармен. — Рашен ієс! — Він посміхнувся до Фролова. — Нігер — нот![7] — виразно вказав негрові на вихід.

Негр сидів ніби скам'янівши, його плоскі щоки посіріли.

— Ох, расисти чортові! — вигукнув Фролов. Тільки зараз помітив, що всі навколо дивляться на них. Він був дуже схвильований, побагровів до самих білків. — Це ми, напевно, в американську компанію потрапили. Нічого, покажемо їм, як радянська людина дивиться на цю справу.

Заспокійливо поклав долоню на коліно негра. Відчув гострий жаль: це коліно нестримно тремтіло. Негр сидів увесь час прямо й нерухомо.

Товстий чоловік у білому кітелі повільно встав з-за дальнього столика, насунув на лоб високий кашкет, пішов рішуче через бар. Він підходив до негра, і той, ніби мимоволі, почав повільно підводитися з крісла.

Офіцер викрикнув щось владним тоном. Негр ввічливо відповів, прохально склавши руки, не зводячи з офіцера очей.

— Зачекайте-но, містер, — почав був Фролов. Особливо запам'яталися йому цієї миті синюватобагрові, до блиску виголені щоки американця, його червона, надута шия і накрохмалений комірець, що врізався в неї.

Негр швидко підняв руку до обличчя дивно безпомічним, зляканим рухом. Але ще швидше кулак американця в капітанському кашкеті опустився на обличчя, що метнулося назад.

Американець бив із звичною швидкістю, щось викрикував погрозливе, а негр стояв, опустивши руки вздовж тіла; щоразу відкидалося назад його залите кров'ю обличчя.

— Стій, містер, так не можна! — крикнув Фролов, опам'ятавшись. Він схопився з крісла, втримав укриту татуїровкою руку, що знову піднялася для удару. Американець щось пробурмотів, замахнувся знову.

Наблизившись непомітно від входу, чоловік у насунутому на очі капелюсі діловитим рухом схопив з сусіднього столика порожній кухоль із товстого гранованого скла.

Краєчком ока Фролов побачив, як злетіла рука з кухлем…

З незвичайною ясністю майнула догадка — чи не цей суб'єкт терся біля скули криголама… Хотів відхилитись, але голову струснув страшний удар, і все затягло темрявою… Чорномундирний поліцай, що стояв недалеко від бара, обсмикнув мундир, в'яло пішов на шум. Він намагався не дивитися на чоловіка в насунутому капелюсі, який вибіг з кафе і зник у звивистому провулку…

Барометр продовжував показувати «ясно». Андросов легенько постукав нігтем по круглому склу. Тонка стрілка анероїда, злегка затремтівши, не зійшла з свого місця, дивилася вістрям угору.

Андросов провів долонею по вологому чолу. Нерухома, суха жара стояла в каюті. Він глянув на годинник, пішов на верхню палубу.

Кінчався строк звільнених чергової зміни. На пристані мелькали білі верхи кашкетів, голубі комірці матроських форменок, золоті погони офіцерів і цивільні костюми моряків криголама.

Моряки збігали на «Прончищев», на «Топаз» і на «Пінгвін», ішли до сходень доку. Збиралися на палубах, ще сповнені вражень від прогулянки.

— У парку над містом були? — питав один з матросів. — Краса там яка — все місто і рейд видно як на долоні!

— Аякже, піднімалися по канатній дорозі. І касирка з нас грошей за проїзд не взяла. Мовляв, радянським морякам честь і місце.

— А ми з армією спасіння зустрілися, ну як боцман Ромашкін у Швеції, — сказав Мосін, що піднявся на борт разом із Щербаковим.

— А що — вони і вас спасати надумали?

— Чесне комсомольське — надумали! — усміхнувся Мосін усім своїм веснянкуватим широким обличчям. — Бродили ми з ним ось по Бергену вдвох і забрели кудись, словом з курсу збилися. Тут і підходить до нас один худющий у чорному. По-російськи говорить: «Ви, браття, блукаєте у тьмі. Господь повелів мені вивести вас на путь істинну. З армії спасіння я…» І тягне з кишені товсту книжку на зразок словника.

— Який там словник — біблія це була. По-старому кажучи — святе письмо, — перебив Щербаков, відкривши в посмішці білі, як цукор, зуби. — А ти, Ваню, йому складно відповів.

— Просто відповів, по-матроському. — Мосін напружив свої квадратні плечі. — Не знаю, кажу, як у вас очі влаштовані, а для нас зараз не тьма, а повний день. А по-друге, ми в Радянському Союзі по шляху істини вже понад тридцять років ідемо. А тут якраз бачимо — наші хлопці з криголама йдуть. Він і почав працювати заднім.

Коли недалеко від «Прончищева» зупинилася легкова машина і, поривчасто зачинивши дверцята, Сливін ступив на сходні, — на шкафуті криголама його зустріли черговий офіцер і Андросов.

— Товаришу капітан першого рангу, — доповідав черговий офіцер. — За час вашої відсутності ніяких подій на кораблях експедиції не було. Весь особовий склад військовослужбовців, звільнених на берег, повернувся на борти кораблів, крім сигнальника Жукова. З особового складу криголама з берега не повернулися двоє.

— Вільно, — сказав Сливін. Опустив підняту до козирка кашкета руку. По його поривчастій ході, по стиснутих губах і задирливо висунутій бороді Андросов зрозумів, що начальник експедиції чимось дуже роздосадуваний.

— Юхиме Овдійовичу, прошу до мене в каюту. — Вони мовчки пройшли коридором, піднялися по трапу. Ввійшовши до салону, Сливін звичним недбалим рухом повісив кашкет, розстебнув крючки на комірці і верхній ґудзик на кітелі.

Глянувши на барометр, повернув до Андросова обурене обличчя.

— Так от, Юхиме Овдійовичу! Звільняємось на берег, їздимо по дачах композиторів, любуємось вашим хваленим Бергеном…

— Чому ж він мій? — усміхнувся Андросов. Ця ясна, розумна, трохи втомлена посмішка вплинула, як завжди, Сливін, ховаючи під ущипливою ввічливістю свого вигуку великий душевний біль, важко опустився в крісло. Заспокоюючись, провів хусточкою по обличчю.

— Коротко кажучи, сьогодні підвели нас знову, не прислали робітників для ремонту. Третя фірма, з якою домовляємось, порушує обіцянки, вимагає підвищення плати, затягує час. І це тоді, коли їхні судноремонтні заводи працюють на чверть потужності, місто наповнене безробітними всіляких професій! Що це — шахрайство, бажання здерти з мене втридорога за копійчаний ремонт? Прошу сідати.

— Ще Енгельс писав, — сказав Андросов, сідаючи до столу: — «При розвиненому капіталістичному способі виробництва жодна людина не розбере, де кінчається чесна нажива і де починається шахрайство».

Сливін люто глянув на нього круглими, налитими кров'ю очима.

— Мені, товаришу капітан третього рангу, потрібні зараз не теоретичні висловлювання, навіть такі влучні, як щойно наведені вами, а ділова партійна порада! Нам необхідно рушати далі, дорога кожна година хорошої погоди. Платити втридорога? Це вже валюта, золото, і я не маю права витрачати його марно.

Він пройшовся по каюті.

— Був оце в начальника порту… Він тільки розводить руками, мовляв, приватна ініціатива, вільний зговір, нічим не можу допомогти. А тимчасом настійливо радить мені швидше віддавати швартови. В Берген приходять з «візитом ввічливості» американські військові кораблі. Він побоюється безпорядків у порту, сутичок наших матросів з американськими. Сливін нервово закурив.

— Він наляканий тими сутичками, що були недавно в скандінавських портах, коли там стояли англійські та американські кораблі і все навкруги дрижало від п'яних бійок і дебошів.

— Ви, звичайно, запевнили його, товаришу капітан першого рангу, що наші моряки досить витримані й свідомі, щоб не піддаватися на будь-яку провокацію? — сказав Андросов і мимоволі глянув в ілюмінатор. Чому не прийшли із звільнення ті троє? Правда — поки що спізнення невелике…

— Ясно, запевнив, — Сливін ходив по каюті. — Але розумієте, цей начальник порту, видно, просто охоплений жахом від перспективи «візиту ввічливості». Знаєте цю їхню панічну боязнь ускладнень під маскою дипломатичних усмішок?

Андросов кивнув.

— Знаєте, що було тут минулого року? Лінкори «Вісконсін» і «Нью Джерсі» віддали якорі в порту Осло, їхні гармати, звичайно, не були націлені на берег, але озброєння лінкора — видовище досить вражаюче само по собі. Командир американської ескадри запропонував норвежцям ознайомитися з озброєнням кораблів, а на берег для дружніх зносин з населенням сходили офіцери й кадети — все сини заможних американських сімей. Кінчилося це тим, як писали газети, що норвезька молодь влаштувала справжню облаву в столичному Королівському парку, куди американці взяли за правило водити міських дівчат. Норвежці розвели дівчат по домівках, а американцям запропонували ввічливо й категорично, як писали газети, повернутися на свої кораблі.

— Нам'явши їм боки — теж ввічливо й категорично! — невесело посміхнувся Андросов. — Думаю, Миколо Олександровичу, що й інші можливості страшать начальника порту і його американських хазяїв. Вони бояться, що надто разючим буде контраст між поведінкою наших і їхніх моряків. І ще бояться вони відвертих розмов між радянськими людьми і простими матросами флоту Сполучених Штатів. Тими матросами, яких і тепер на американському флоті люто б'ють, для яких на кожному кораблі приготовлені ручні кайдани.

— Можливо, й це. Можливо, провокації, — Сливін сів у крісло.

— Так от, чекаю вашої поради. Сьогодні мені подано проект водолаза-інструктора Костикова, який пропонує своїми силами провести ремонт.

— Про цей проект позитивно відгукнулися наші офіцери і командний склад криголама, — сказав Андросов.

— То ви вже в курсі справи? — Сливін навіть усміхнувся від задоволення. — Там є дуже дотепні думки… То чи не махнути нам рукою на ці прокляті фірми, чи не зіграти аврал? Спільними зусиллями обійдемось без допомоги іноземців… Ага, здається, вісті з дому!

Тільки зараз він побачив на столі розгорнутий аркушик радіограми, жадібно прочитав.

— З дому! Молодець, донечко. Склала екзамени в університет — все відмінно. Мати так хвилювалась.

Андросов співчутливо слухав. Знав, як сам Сливін хвилювався за ці екзамени, тільки вчора послав запит дружині про домашні справи. Мовчав, поки Сливін перечитував радіограму.

— Значить, заперечень проти проекту Костикова немає? Я особисто вважаю його здійсненним цілком, — сказав начальник експедиції, бережно ховаючи радіограму.

— Дуже розумний проект. Партійний і комсомольський актив очолить боротьбу за найкоротший строк його виконання! — відповів Андросов.

Лейтенант Ігнатьєв прийшов з берега у чудовому настрої. Він був на звільненні в цивільному костюмі, купив в одному з бергенських магазинів крислатий капелюх, у другому — великі окуляри від сонця — димчасті жовтуваті скельця в голубій пластмасовій оправі.

Він швидко пройшов у свою каюту, кинув капелюх на койку. Окуляри зняв і сунув у кишеню ще раніше, підійшовши до корабельного трапа. Витяг з-під подушки свій заповітний зошит, написав два рядки, замислився, почав гризти олівець, писав знову.

— Лейтенанте, перевірили таблицю світлого часу в районі плавання? — спитав Курнаков, входячи до каюти. Ігнатьєв схопився на ноги.

— Перевірив, товаришу капітан другого рангу.

— Так… — Курнаков дивився не на Ігнатьєва, а на товстий зошит на столі. — Сумніваюсь я, лейтенанте, що з вашими поетичними вправами ми зможемо благополучно закінчити похід. Знову віршики писали?

— Та ось спало на думку під час прогулянки…

Ігнатьєв перебирав сторінки зошита. Ще весь був у полоні щойно написаного. Добре вийшло! Згадав розмову з Андросовим, прохально усміхнувся.

— Може, хочете прочитати?

Курнаков мовчки сів на койку, взяв розкритий зошит.

Ігнатьєв сів поряд з Курнаковим, нетерпляче ждав оцінки. Начальник штабу мовчав.

— Це я в нашу стінгазету хочу… — слабким голосом сказав Ігнатьєв. — Капітан третього рангу говорить — треба давати вірші в стінгазету…

Він, засмучений, замовк, відкинув волосся, що впало було на брови.

— Нехай тоді капітан третього рангу і займається штурманським забезпеченням походу! — Курнаков рішуче захлопнув зошит… — Нічого говорити — вірші непогані. Але ще раз попереджаю, лейтенанте: або поезія, або штурманська точність.

— Але ж поезія це і є точність! — з відчаєм сказав Ігнатьєв, присуваючи до себе зошит. — А наша штурманська справа — це ж сама поезія! Скільки було штурманів хороших поетів. Знаєте вірші балтійця Лебедєва, що штурманом на підводному човні ходив? Прекрасний був штурман, а його вірші тепер у хрестоматіях друкують. А північноморський штурман Іващенко, гвардієць! Дивіться, як він писав, товаришу капітан другого рангу.

Ігнатьєв продекламував співучим голосом:

— В усякому разі сумніваюсь, щоб ці офіцери писали свої вірші в походах, — сказав Курнаков, підводячись. — На морі колій нема. Якщо під час вахти віршики складати…

Він, обурений, замовк.

— Дозвольте доповісти, товаришу капітан другого рангу, — теж підвівся Ігнатьєв, — під час вахти я віршів ніколи не пишу. — Захоплюючись у глибині душі Курнаковим, він мимоволі перейняв його холодно-коректний тон. — Маєте зауваження щодо моїх упущень по штурманській службі?

— Ні, поки що не маю. Поки що працюєте непогано.

Курнаков дивився на Ігнатьєва, на його підняте сміливе обличчя, обрамоване жовтуватим волоссям. «Непоганий, талановитий штурман, але от захворів віршами, що тут робитимеш!»

— Незабаром виходимо в море, лейтенанте. Переодягайтесь і приходьте в рубку — попрацюємо з лоціями, — сказав Курнаков уже м'якше.

Над палубами «Прончищева» і доку прокотилися дзвінки авралу.

На стапель-палубі доку шикувалися матроси… Агєєв, уже в робочому одязі, розпоряджався біля колод… І водолази в своїх поношених комбінезонах пройшли по палубі важкою точною ходою, готували устаткування для електрозварки.

На їхніх обличчях зачорніли скляні грані захисних окулярів. Спалахнуло сліпучолілове іскристе полум'я автогена, Андросов, одягнений у бавовняні штани і синій робочий кітель, переходив на доку від однієї ділянки роботи до іншої, коли біля нього зупинився задиханий розсильний.

— Товаришу капітан третього рангу! Тільки що з берега доставлено у санітарній кареті тяжко пораненого сигнальника Фролова. Начальник експедиції наказав вам негайно з'явитися на криголам.