Його звуть Міша… або Зорі в макаронах

Цiкаво, чому?!

- А лисина так блистить чи її протирати треба?

- Протирати.

- А чого?

- Ти мене дратуєш спеціально?

- Не спеціально.

- Тоді навіщо питаєш, дурню?

- Просто так.

- Просто так розвернувся і пішов в кімнату!

- А на вечерю буде шо?

- Марципани в шоколаді.

- А шо це?

- Ти оставиш мене в покої чи нє? На вечерю буде то, що ти сам приготуєш.

- Я умію макарони.

- А мовчати ти не умієш?

- …Умію.

- Не бачу!

- … А що ти робиш?

- Випилюю ящички! Міша, ти не бачиш, що я роблю роботу. Срочну. І ти мені заважаєш!

- Так би сразу і сказав…

Я нахожу собі нове занятіє - дістаю з холодильника курячу ножку. Без апетиту їм, але кісточку загортаю в газєтку і ховаю в карман. По моїм здогадкам, якщо вкинути ту ножку в наш ставок, у далекому будущому вчені знайдуть її і будуть довго вирішувати, чи були курки водоплаваючими, чи то просто ходили топитися під старість літ.

А скоро приїде мама. Я зачоркую кожен день хрестиком. Акуратно. Можна було закалякать, але то ж мама, а не 1 вересня! Ще буде вівторок, два дні, п’ятниця, потім ми йдемо з Редькою на карасів, з ночовкою, понеділок - і мама приїде. Вона в санаторії зараз.

Дивлюся, за вікном пропливає голубий москвіч Микити Семеновича. Спека. Прилипаю змоклим лобом до скла - лишається корявий слід. Я розмазую його пальцем, і він зіскакує мені на долоні вухастим капітошкою. На стелі плещеться сонечко, стрибає зайчиками по карнизу. І як ті зайці в тюлі не застряють!

А мама дзвонила, казала - привезе потрясаючий загар!

Но я вобще-то більше хотів би бєзкозирку.

Ще я хтів ружжо. Ружьйо тобто. Рушницю.

Мама каже, шо в мене селянська мова. Але ось Федченко каже «калідор» і «стулка», а я не кажу. Це ж тіки неуч так розмовляти може! А я - нє, я у школі вчусь. Способний до наук. Хіба шо ось…