Його звуть Міша… або Зорі в макаронах

Зорi в макаронах

Руки мерзнуть. Мама пхне мене на санчатах додому.

Вже темно, дід, певно, куняє і Маркіз дрихне на вікні. Баба тіки не спить, бо у неї по тєліку фільм «Чапаєв». Вона, коли його дивиться, то потім мовчить і не лається з півгодини.

«Забєрі сонце с сабою!… Ано мнє нє нужна вєріш!…», - волаю я на всю вулицю, і собаки з інтузіазмомом мені підспівують. Джон, Лисючкин лишайний кундель, так той з-за паркану аж рветься, аж вистрибує.

«Циц! Ану мовчки, бо зара сам санки потянеш!», - сердиться мама, і я замовкаю. Тіко тихенько соплю собі під ніс: «…ано міня больше нє люуууубіт, ано міня больше нє грєєєт… Тиць-тидиць».

Ми вертаємось з гостей. Тьотя Юля дала нам банку холодцю і ще карамельок. «Білочки» ми поїли з Ганькою, вона втопила одну мені в борщ, а я допетрав, шо воно таке дивне, тільки коли по дну ложкою заскріб.

Мама каже, нізя бити дєвочок. Але, думаю, однюсінька личка не щитається.

- Мама!

- Ну.

- А ти конфєт скіки у рот можеш засунути?

- В смислі?

- Ну я три. Може, чотири даже. Тіки тоді жувати трудно. А ти?

- Питання в тебе дурні.

- Ма, ну скіки?

- Одну.

- Тю.

- Шо ти матері тюкаєш!

- А як ти їх їсиш?

- Зара дам санки, сам потянеш!

- Ну ма!

- Кусаю.

- Це ж нецікаво. Так же ж нічого не зрозуміло. Треба сунути всю в рот!

- Умний. Мову лучше б вчив!

Ой, блін, мова. У мене в четверті тройбан. Дід каже: «Молодець! Положитєльна оцінка! 60 процентов знаній!» Він зовсім не в курсі тонкощів освіти. Мама в курсі зато. А батько вчора взагалі спитали, в якому я класі.

Тамара Геннадіївна каже, шо з трійкою я не поїду в Київ на екскурсію. В цирк не поїду.

В принципі, не тре мені того цирку, це для малих. В мене коли нашу Маріанну до сараю заганяють, ще то прєдставлєніє! чудєса еквілібрістіки! (Маріанна, чи просто Маруська - це наша свиня). Але Анька буде сміятися… Вона така негарна, коли сміється! Злякана якась і перекошена. А як приїде, то з місяць буде фекати і дражнитися, противна дівка. Так що мову треба вчити. Но дальше, чим «граматика - гр ецьке слово», я поки не зайшов.

.

- Ммунь, а якшо я валянок, то ти хто? Валяниця?

- Хто тобі так сказав?

- Дядя Вова Путря.

- Коли?

- Коли в канаву звалився.

- Ну.

- Він тормозив на вєліку, коли ми з Редькою вулицю перебігали.

- Правильно тоді сказав.

Сніг рипить. Виблискує. Фонарь у нас один. Но луна така бабезна, така кругла, що, думаю, звалиться зара і приб’є. Точно тоді плакав мій Київ.

Я задираю голову, і на мене навалюються зірки. Вся тисяча. Вони сипляться мені в рота, царапають стравохід і осідають десь в животі. Від цього хороше і лоскотно. Хіба що зря я в Вербицьких макарони їв. Зорі в макаронах - якось неромантично.