Його звуть Міша… або Зорі в макаронах

Чесно-пречесно!

Я зосереджено роздивлявся коней. Вони бігли намальованим полем і голосно іржали.

Попереду мчав ватажок - кінь молодий, вередливий, але дуже мені симпатичний.

В сусідній комнаті ридала мама.

Я не хтів чути, як вона плаче, тому почав дуже голосно думати, майже вслух: «Чому подобається, коли вмочиш губи у холодну простоквашу, голосно булькати? А з чаєм - нецікаво. Чому? Чому-чому-чому-чому-чому-у-у-у-у-у!!»

Мама запричитала ще голосніше.

- Я заходжу в хату, а він мертвий!

- Людо, та живий, живий твій пацан! Он, зараза, сидить сопе! - бабуся грозить мені пальцем.

- Я не сопу!

- Циц! Людочко, ну не плач, дівчинко. Закрий двері, паскудник!

- Мамо, мертвий! Лежить, не шевелиться, не морга! Мамо, не дихає! Я захо-захо-заходжу, а він лежить!…

- Ну, ну…

Мати заходилась в риданнях.

В принципу смисла нема. Треба просто лежати і вдавати, ніби ти неживий. Мертвяк - це я сам придумав гру.

Мама перелякалась, дєлов-то! Дивиться вовком.

Був би я дочка - вона б мене більше любила!

- Я не можу більше так, Міша. Я батькові розкажу (залякує).

- …

- Ти хоть шось матері хороше хоч раз зробив?

- Скворєчнік.

- Ти нормальна дитина?

- Нормальна.

- Хто тобі сказав? Нормальні діти в квача грають, в машинки. Уроки вчать!

- То ненормальні.

- Не перебивай!

- …

- Я тобі скільки раз казала?!

- Два.

- Сьогодні тільки два! Міша. Я втомилась, синку.

- …Мам, а ти правда злякалась?

- Правда.

- Дуже?

- Дуже.

- Сильно?

- Сильно.

- Це добре.

Мама плаче.

По небу пливе хмара, схожа на баранячу ногу.

Чи на свинячу.

Дощ буде. Я вам точно кажу!

Не люблю ці погодні катаклізми. Зиму не люблю - холодно і колготи під штани баба поривається на мене надівать. Єдине, шо добре - це Новий год. Подарунки, конфєти всячєскіє, наприклад…