Його звуть Міша… або Зорі в макаронах

Абрикоси.

А лежу і стогну на тахті - я.

Надворі папа чинить мопед. І я б зараз теж міг!

- Ключ на десять!

- Ключ на дванадцять!

- Маркіз, брись, зараза!

- Дайте тряпку!

- Куда ти лізеш без штанів! Бачиш, тече!

- Дє-дє… Ось дє!

- Барахлить. Зара підкручу. Та згинь, Матроскін!

- Батько, на з’їзд ветеранів я Вас сам одвезу, бо накатались вже.

- Заглохні! Торохкотить, як навіжений!…

- Не Ви! - конь стальной…

Але мені випала доля, мабуть, і сконати на цьому ліжку.

- Мам, а ми літом на море поїдем?

- Поїдем.

- Де минулий раз?

- Туди, де минулий раз.

- А собака там буде?

- Який собака?

- Великий! Шо лапою теліпав. Ну, сопе ще. Ну, рядом.

- Дік?

- Да! Ти що, не пам’ятаєш, які у нього блохи? О-о-ось такі! Сто штук. Добірних бліх.

- Міша!

- Мам, а по гороскопу я хто?

- Рак.

- А рак - це погано?

- Ні, добре.

- А чого ти плачеш?

- Я не плачу, дивись. А раки - вони задкують. Назад.

- Да-а-а? А я умію?

- Мабуть.

- А мені ще довго лежати?

- Ні, скоро, котику. Скоро, рідненький.

- Мам, а якщо я помру, ми на море не поїдем?

- Що ти таке!… Міша!

- А апельсин мені можна?

…

- Мам, можна?

- Ні. Не можна…

- Зовсім?

- Зовсім. Хочеш кашку?

- Не хочу. Мам, а ти відріж шматочок і поклади мені на носа. Я буду нюхать. Нюхать апельсин можна?

У скло стукає шось. Не встигаю глянути, як на підвіконні записка:

«Не расстраівайся!

У мене теж дрисня!

Анонім.»

А я і не расстраівався. Хто сказав?

Повертаюсь до стіночки і рахую на килимку оленів - один, другий…

За п’ять хвилин вже сниться контрольна.

З одного боку в моїй кімнаті оті доісторичні олені, а з іншої - коняки 1990 год. Правда, календар ми одрізали, так шо тепер це просто картинка.