Його звуть Міша… або Зорі в макаронах

Очерети

Ганька погано їздить на вєліку. Гірше за мене разів так в п’ять, а за Гриню разів так тоже в п’ять!

Ми сидим на березі, там, де муляка підступає, і каламутим ногами воду.

- Я тебе додому не повезу. І не проси.

- А я і не прошу!

- І не проси. Сидітимеш тута до ночі.

- Не сидітиму.

- А шо, пішки підеш?

- І піду!

- Ха. Дурна! А вовки?

- Я не боюсь.

- Вовків?

- Вовків.

- А шо боїся?

- Висоти і мишок.

- Тобто якщо на краю прірви на тебе нападе стадо волохатих мишей…

- Ти дурний, да?! Замовкни.

Я не зважаю. Кидаю великою пласкою ракушкою по воді. Вона тоне, лишивши один манюній блинчик. От халепа! Тіряю кваліфікацію!

Дуже хочу, щоб Вербицька мене попросила, ну так, просто: «Міша, я зламала вєлік. Отвези мене додому». І додала: «На твоїй шикарній «Українє».

І всьо! Я б відвіз її і не пикнув. Як справжній джентльмен! Я б навіть дав їй дзвонити у дзвінок. І їхати гордо на рамі - дозволив би! Але вона сидить мовчки. Товчеться. Гризе нігті.

- Не гризи!

- Буду!

- Не гризи.

- Ти мені не мама!

- А хто?

Вербицька довго вдивляється в очерети.

- Друг.

Мені в горлі стає приємно і лоскотно. Я щурюся на низьке серпневе сонечко, і ластовиння зграйкою злітає з щік.

Сміюся.

І Ганька сміється. Тягне свою розвалюху-вєлік по гарячому пильному шляху.

От дєвка! От молодчинка! Настояний пацан.

Правда, до Редьки їй ще далеко!

Це Редька придумав їсти зелені