Його звуть Міша… або Зорі в макаронах

Рейсовий, i…

Ми їдемо в райцентр по магазінах. Я, мама і бабуня. Мама хоче папі бритву, а собі туфлі на весну. Баба хоче колготи тьоплі. А я хочу додому. Бо ми обов’язково ще підем вибирать обої для майбутнього ремонту, сільодку і два календаря з Хуліо Іглєсіасом (нам і сусідам).

З нами їде баба Клава Харчишина. І везе Стьопку. Стьопка - це здоровий індик. Вона його кожен рік, як розсердиться, везе на базар продавати (бо в нас всі Стьопу знають, і про то, шо в нього характєр хуже, чим у завгоспа дяді Гриші (а це показатєль!) наслишані).

Правда, окрім індика в баби Клави і нема нікого: чоловік помер, дочка в Італії, то вона його продає швидше для профілактики, у виховних цілях.

Ось і зараз.

- Бабуль, будеш морожене?

- Кушай, я не люблю.

- Як не любиш? Зовсім?

- Зовсім не люблю. Кушай, кушай.

- Зовсім? Бо я їстиму!

- Да.

- І стаканчик!

- Да.

- Точно не любиш?

- Міша, не патякай, а їж, бо тече!

Коли я не хочу бути міліціонером (а це буває тілько, коли я хочу бути пожарніком), я іногда придумую, шо непогано було би бути ще і співаком. Діду кажуть, шо Муслім Магомаєв мені не світе. Но я не дуже і расстраіваюсь! Бо, по-перше, не знаю, хто це такий, а, по-друге, точно або араб, або узбек.

А на класному часі ми вчили, що я - Українець! Що я повинен гордіцца. І ми цілий урок всім класом сиділи і горділісь. А Мельник аж стьорку в носа засунув!

- Мам, а ти купиш мені пістолет? Той, що водой стріля.

- Нашо він тобі? Купим зошитів.

- Зошитами по коровах не поцілиш…

В автобусі мене укачує. Я бовтаю ногами, їм карамельку і тошню в кульочок. Помітив, якщо їсиш малінову канфєту, то в кульочку все червоне. А апельсинову - оранжеве. Красота!

А наш рейсовий летить і падає, летить і падає. Через дорожню розмітку, через лісосмуги, понівечені поля. І мені здається, що я кріт, який виповз на землю та раптом - прозрів.

Я навіть починаю жмуритися, як він. Дивіться! - отак.

Взагалі я далеко ніколи не виїжджав. В Житомир раз. У Лозову. В піонерський табір…