Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

Синьйор Карабас Барабас замість того, щоб спалити Буратіно, дає йому п’ять золотих монет і відпускає додому

Коли ляльки притягли Буратіно й кинули його на підлогу біля пічки, синьйор Карабас Барабас, грізно сопучи носом, ворушив коцюбою вугілля. Раптом очі його налилися кров’ю, ніс, а потім і все обличчя взялося поперечними зморшками. Мабуть, йому в ніздрі попала вуглинка.

— Аа… аа… аа… — завив Карабас Барабас, закочуючи очі, — аа-чхи!

І він чхнув так, що попіл здійнявся у пічці стовпом. Коли доктор лялькових наук починав чхати, то вже не міг зупинитися і чхав п’ятдесят, а коли й сто разів підряд. Від такого надзвичайного чхання він знесилювався і добрішав. П’єро нишком шепнув Буратіно:

— Спробуй-но з ним заговорити між чханням…

— Аа-чхи! Аа-чхи! — Карабас Барабас хапав роззявленим ротом повітря і з хряскотом чхав, тіпаючи головою і тупаючи ногами. На кухні все двигтіло, деренчали шибки, коливалися сковороди й каструлі на гвіздках.

Тим часом Буратіно почав підвивати жалібним тоненьким голоском:

— Бідолашний я, ніхто мене не жаліє…

— Перестань ревти! — крикнув Карабас Барабас. — Ти мені заважаєш!.. Аа-чхи!

— Будьте здорові, синьйоре, — схлипнув Буратіно.

— Дякую… А що — батьки твої живі? Аа-чхи!

— В мене ніколи, ніколи не було мами, синьйоре. Ой, я нещасний! — І Буратіно заверещав так пронизливо, що у вухах Карабаса Барабаса закололо, наче голкою.

Він затупотів чобітьми.

— Годі верещати, кажу тобі! Аа-чхи! А що — батько твій живий?

— Мій сердешний батько ще живий, синьйоре.

— Уявляю, що буде з твоїм батьком, коли він дізнається, що я на тобі засмажив кроля й двох курчат. Аа-чхи!

— Мій бідолаха батько все одно незабаром помре від голоду й холоду. Я його єдина підпора на схилі віку. Згляньтеся на мене, відпустіть, синьйоре. — Десять тисяч чортів! — заволав Карабас Барабас. — Ні про який жаль не може бути й мови. Кріль та курчата мають бути засмажені. Лізь у піч!

— Синьйоре, я не можу цього зробити.

— Чому? — спитав Карабас Барабас тільки для того, щоб Буратіно вів розмову далі, а не вищав у вуха. — Синьйоре, я вже спробував одного разу сунути носа у піч, та тільки проштрикнув дірку…

— Що за нісенітниці! — здивувався Карабас Барабас. — Як ти міг носом проштрикнути дірку в печі?

— Тому, синьйоре, що піч і казанок на вогні були намальовані на шматині старого полотна.

— Аа-чхи! — чхнув Карабас Барабас з такою силою, що П’єро відлетів ліворуч, Арлекін — праворуч, а Буратіно завертівся дзиґою. — Де ти бачив піч, і вогонь, і казанок, намальовані на шматині полотна?

— У комірці мого тата Карло.

— Твій батько — Карло! — Карабас Барабас схопився з місця, змахнув руками, борода його розлетілася на всі боки. — То, значить, це в комірці старого Карло потайні…

Та враз Карабас Барабас, певно, не бажаючи прохопитися словом про якусь таємницю, обома кулаками заткнув собі рота. І так сидів якийсь час, дивлячись виряченими очима на згасаючий вогонь.

— Гаразд, — промовив він нарешті, — я повечеряю недосмаженим кролем і сирими курчатами. Я дарую тобі життя, Буратіно. Мало того…

Він заліз під бороду в кишеню жилета, витяг п’ять золотих монет і простягнув їх Буратіно.

— Мало того… Візьми ці гроші і віднеси їх Карло. Перекажи моє вітання і скажи, що я прошу його ні в якому разі не вмирати від голоду й холоду і найголовніше — не виїздити з комірки, де знаходиться піч, намальована на шматині старого полотна. Іди виспись і рано-вранці біжи додому.

Буратіно поклав п’ять золотих монет у кишеню й відповів, чемно вклонившись:

— Дуже дякую вам, синьйоре. Ви не могли довірити гроші у надійніші руки…

Арлекін і П’єро відвели Буратіно до лялькової спальні, де ляльки знов почали обіймати, цілувати, штовхати, щипати й знов обіймати Буратіно, що так незрозуміло позбувся страшної загибелі в печі.

Він пошепки казав лялькам:

— Тут є якась таємниця.