Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

Розбійники вішають Буратіно на дереві

Від утоми Буратіно насилу пересував ноги, як муха восени на підвіконні.

Раптом крізь гілки ліщини він побачив гарну галявину і посеред неї маленький, освітлений місяцем будиночок з чотирма віконцями. На віконницях намальовані сонце, місяць і зірки. Навколо росли великі блакитні квіти.

Доріжки були посипані чистим пісочком. З фонтана била тоненька цівка води, в ній пританцьовував смугастий м’ячик.

Буратіно накарачках заліз на ґанок. Постукав у двері.

В будиночку було тихо. Він постукав дужче, — мабуть, там міцно спали.

Тим часом з лісу знову вихопилися розбійники. Вони перепливли озеро, вода текла з них потоками. Побачивши Буратіно, низенький розбійник огидно засичав по-котячому, високий задзявкав по-лисячому.

Буратіно гамселив у двері руками й ногами:

— Рятуйте, рятуйте, люди добрі!

Тоді у віконце висунулась кучерява гарненька дівчинка з гарненьким кирпатим носиком. Очі в неї були заплющені.

— Дівчинко, відчиніть двері, за мною женуться розбійники.

— Ой, яка дурниця, — мовила дівчинка, позіхаючи гарненьким ротиком. — Я хочу спати, я не можу розплющити очей.

Вона підвела руки, сонно потяглася й зникла у вікні. Буратіно в розпачі впав носом у пісок і прикинувся мертвим. Розбійники підбігли:

— Ага, тепер від нас не втечеш!

Важко уявити, чого тільки вони не виробляли, аби примусити Буратіно розкрити рота. Якби під час погоні вони не загубили ножа й пістолета, на цьому місці можна було б і закінчити розповідь про нещасного Буратіно. Нарешті розбійники вирішили повісити його догори ногами. Прив’язали до ніг мотузку, і Буратіно повиснув на дубовій гілці. А вони посідали під дубом, простягнувши мокрі хвости, і чекали, коли в нього з рота випадуть золоті монети.

На світанку здійнявся вітер, залопотіло листя на дубі. Буратіно гойдався, мов деревинка. Розбійникам набридло сидіти на мокрих хвостах.

— Повись, голубе, до вечора, — сказали вони зловісно й пішли шукати якусь придорожню харчівню.