Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

Буратіно знайомиться з мешканцями ставка, дізнається про зникнення чотирьох золотих монет й одержує від черепахи Тортіли золотий ключик

Не треба забувати, що Буратіно був дерев’яний і тому не міг потонути. Все ж таки він так перелякався, що довго лежав на воді, геть обліплений зеленою ряскою.

Навколо нього зібралися мешканці ставка: всім відомі своєю дурістю чорні пузаті пуголовки, водяні жуки, у яких задні лапи схожі на весла, п’явки, личинки, які їли все, що попадалось, навіть самих себе, і, нарешті, всілякі дрібні інфузорії.

Пуголовки лоскотали його шорсткими губами і з задоволенням смоктали китичку на ковпаку. П’явки заповзали в кишеню курточки. Якийсь водяний жук кілька разів вилазив на його ніс, що високо стирчав із води, і звідти кидався у воду — ластівкою. Дрібні інфузорії, звиваючись і поквапно тремтячи волосинками, що заміняли їм руки й ноги, намагалися ухопити щось їстівне, але самі потрапляли до рота личинок водяного жука.

Буратіно це нарешті набридло, він заляпотів п’ятами по воді:

— Ідіть геть! Я вам не здохла кішка!

Мешканці кинулися хто куди.

Він перевернувся на живіт і поплив.

На круглому листі водяних лілей проти місяця сиділи ротаті жаби і виряченими очима дивилися на Буратіно.

— Якась каракатиця пливе, — крякнула одна.

— Ніс як у лелеки, — крякнула друга.

— Це морська жаба, — крякнула третя.

Буратіно, щоб перепочити, видерся на великий лист водяної лілеї. Сів на ньому, міцно обхопивши колінця, і сказав, цокаючи зубами:

— Всі хлопчики й дівчатка напилися молока, сплять у теплих ліжечках, тільки я один сиджу на мокрому листі… Дайте чогось поїсти, жабки.

Жаби, як відомо, дуже холоднокровні. Але надаремно думати, що в них немає серця. Коли Буратіно, дрібно цокаючи зубами, почав розповідати про свої нещасливі пригоди, жаби одна по одній підстрибнули й пірнули на дно ставка. Вони принесли звідтіля дохлого жука, крильце бабки, шматочок баговиння, зернятко рачачої ікри і кілька гнилих корінців. Поклавши все це їстиво перед Буратіно, жаби знову скочили на листя водяних лілей і сиділи, мов кам’яні, підвівши великороті голови з виряченими очима. Буратіно понюхав, покуштував жаб’яче частування.

— Мене занудило, — сказав він, — яка гидота!

Тоді жаби знову — всі враз — шубовснули у воду.

Зелена ряска на поверхні ставка заворушилася, і з’явилася велика страхітлива зміїна голова. Голова попливла до листа, де сидів Буратіно.

У нього дибом стала китичка на ковпаку. Він мало не впав у воду від жаху.

Але це була не змія. Це була нікому не страшна, пристаркувата черепаха Тортіла з підсліпуватими очима.

— Ох ти, нетямущий, довірливий хлопчисько з куценькими думками! — сказала Тортіла. — Сидів би собі вдома та старанно вчився! Занесло тебе до Країни Дурнів.

— Та я ж хотів добути якнайбільше золотих монет для тата Карло. Я дужжжже хороший і розважливий хлопчик.

— Гроші твої вкрали кіт і лисиця, — сказала черепаха. — Вони пробігали повз ставок, зупинилися напитись, і я чула, як вони хвалились, що викопали твої гроші і як побилися через них… Ох ти, нетямущий, довірливий дурнику з куценькими думками!

— Не лаятись треба, — пробурмотів Буратіно, — а допомогти треба людині… Що я тепер робитиму? Ой-ой-ой!.. Як я тепер повернусь до тата Карло? Ай-ай-ай!..

Він тер кулаками очі і пхикав так жалібно, що жаби раптом всі враз зітхнули:

— Ух-ух-ух… Тортіло, допоможи людині.

Черепаха довго дивилася на місяць, щось пригадувала…

— Одного разу я ось так допомогла одній людині, а вона потім з моєї бабусі і мого дідуся наробила черепахових гребінців, — сказала вона. І знову довго дивилася на місяць. — Що ж, посидь тут, чоловічку, а я поповзаю по дну, — може, знайду одну корисну штуковину. Вона втягла зміїну голову й повільно опустилася під воду.

Жаби прошепотіли:

— Черепаха Тортіла знає велику таємницю.

Минуло багато-багато часу.

Місяць уже схилявся за пагорби…

Знову заколивалася зелена ряска, випірнула черепаха, тримаючи в роті маленький золотий ключик.

Вона поклала його на листок біля ніг Буратіно.

— Нетямущий, довірливий дурнику з куценькими думками, — сказала Тортіла. — Не сумуй, що лисиця та кіт украли в тебе золоті монети. Я даю тобі цей ключик. Його упустив на дно ставка чоловік з такою довжелезною бородою, що він засовував її до кишені, щоб не заважала ходити. Ах, як він просив, щоб я розшукала на дні цей ключик!

Тортіла зітхнула, помовчала і знову зітхнула так, що на воді з’явилися бульбашки…

— Та я не допомогла йому. Тоді я була страшенно люта на людей за мою бабусю і мого дідуся, з яких наробили черепахових гребінців. Бородатий чоловік багато розповідав про цей ключик, але я все забула. Пам’ятаю тільки, що ним треба відімкнути якісь двері, і це принесе щастя.

У Буратіно закалатало серце, загорілися очі. Він одразу забув про всі свої нещастя. Витяг з кишені курточки п’явок, поклав туди ключик, чемно подякував черепасі Тортілі і жабам, кинувся у воду й поплив до берега. Коли він чорненькою тінню забовванів на тому боці, жаби крякнули йому вслід:

— Буратіно, не загуби ключика!