Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

Розумний Цвіркун дає Буратіно мудру пораду

Прибігши в комірку під сходами, Буратіно гепнувся на підлогу біля ніжки стільця.

— Що б іще таке вигадати?

Не треба забувати, що Буратіно йшов тільки перший день від народження. Думки в нього були ще маленькі-маленькі, куценькі-куценькі, дрібненькі-дрібненькі. В цей час почулося:

— Кррі-крі, кррі-крі, кррікрі…

Буратіно закрутив головою, оглядаючи комірку.

— Гей, хто тут?

— Тут я, кррі-крі…

Буратіно побачив створіння, трохи схоже на таргана, але з головою, немов у коника. Воно сиділо на стіні біля пічки і тихо потріскувало — кррі-крі, а само дивилося опуклими, немовби скляними, райдужними очима та ворушило вусиками.

— Гей, ти хто такий?

— Я — Розумний Цвіркун, — відповіло створіння. — Живу в цій кімнаті понад сто років.

— Тут я господар, забирайся геть.

— Гаразд, я піду, хоча мені сумно залишати кімнату, де я прожив сто років, — відповів Розумний Цвіркун. — Але, перш ніж я піду, послухай корисну пораду.

— Дужжже мені потрібні поради старого цвіркуна.

— Ой Буратіно, Буратіно, — промовив цвіркун, — годі пустувати, слухайся Карло, без діла не тікай з дому і завтра почни ходити до школи. Ось моя порада. Інакше на тебе чекають жахливі небезпеки й страшні пригоди. За твоє життя я не дам і здохлої сухої мухи.

— Ччччому? — запитав Буратіно.

— А ось побачиш — ччччому, — відповів Розумний Цвіркун.

— Ех ти, столітня комаха-бідолаха! — крикнув Буратіно. — Понад усе на світі я люблю страшні пригоди. Завтра вдосвіта втечу з дому — лазити по парканах, дерти пташині гнізда, дражнити хлопчаків, тягати за хвости собак і кішок… Я ще й не таке утну!..

— Шкода мені тебе, шкода, Буратіно, плакатимеш ти гіркими сльозами.

— Ччччому? — знову запитав Буратіно.

— Тому що в тебе дурна дерев’яна голова.

Тоді Буратіно скочив на стілець, із стільця на стіл, ухопив молоток і шпурнув його в голову Розумному Цвіркуну. Старий Розумний Цвіркун тяжко зітхнув, поворушив вусами та й поповз за піч, — назавжди із цієї кімнати.