Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

Буратіно тікає з Країни Дурнів і зустрічає товариша по нещастю

Черепаха Тортіла не вказала дороги з Країни Дурнів.

Буратіно біг куди очі світять.

За чорними деревами блищали зірки. Над дорогою звисали скелі. В ущелині лежала хмара туману.

Раптом попереду застрибав якийсь сіренький клубочок. Одразу ж залунав собачий гавкіт.

Буратіно притисся до скелі. Повз нього, грізно сопучи носами, промчали два поліцейські бульдоги з Міста Дурнів.

Сірий клубочок метнувся з дороги вбік — під укіс. Бульдоги за ним.

Коли тупотіння і гавкіт віддалилися, Буратіно припустив щодуху, і зірки швидко-швидко попливли за чорними гілками. Раптом сірий клубочок знову перескочив дорогу. Буратіно встиг роздивитися, що це заєць, а верхи на ньому, тримаючись за його вуха, сидить блідий маленький чоловічок.

З укосу посипалися камінці, бульдоги слідом за зайцем перескочили дорогу, і знову все стихло. Буратіно біг так швидко, що зірки тепер, мов навіжені, мчали за чорними гілками.

Утретє сірий заєць перескочив дорогу. Маленький чоловічок зачепився головою за гілку, звалився з його спини і гепнув просто під ноги Буратіно.

— Ррр-гав! Тримай його! — проскакали вслід за зайцем поліцейські бульдоги: очі в них були такі налиті люттю, що не помітили ні Буратіно, ані блідого чоловічка.

— Прощай, Мальвіно, прощай назавжди! — плаксивим голосом пропищав чоловічок.

Буратіно схилився над ним і здивовано побачив, що це був П’єро в синій сорочці з довгими рукавами.

Він лежав долілиць у колії від колеса і, мабуть, вважав себе вже мертвим, бо пропищав загадкову фразу: «Прощай, Мальвіно, прощай назавжди!» Він гадав, що вже прощається з життям.

Буратіно почав його термосити, потяг за ногу — П’єро не ворушився. Тоді Буратіно відшукав у кишені завалящу п’явку і приклав її до носа бездиханному чоловічкові.

П’явка, не довго думаючи, вп’ялася йому в ніс. П’єро швидко сів, покрутив головою, відірвав п’явку і простогнав:

— Ох, виявляється, я ще живий!

Буратіно схопив його за щоки, білі, як зубний порошок, цілував, розпитував:

— Як ти сюди потрапив? Чому ти скакав верхи на сірому зайці?

— Буратіно, Буратіно, — відповів П’єро, боязко оглядаючись, — сховай мене швидше. Адже собаки гналися не за сірим зайцем — вони гналися за мною. Синьйор Карабас Барабас переслідує мене вдень і вночі. Він найняв у Місті Дурнів поліцейських собак і заприсягся схопити мене живого або мертвого.

Вдалині знову загавкали пси.

Буратіно схопив П’єро за рукав і потяг його в зарості мімози, цвіт якої був схожий на круглі жовті пахучі пухирчики.

Там, лежачи на прілому листі, П’єро пошепки почав розповідати:

— Розумієш, Буратіно, якось уночі шумів вітер, лив дощ як з відра…