Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

Буратіно уперше в житті впадає в розпач, але все закінчується щасливо

Дурний півень заморився й ледве біг, роззявивши дзьоба. Буратіно відпустив нарешті його зім’ятий хвіст.

— Іди, генерале, до своїх курей…

І сам пішов туди, де крізь листя яскраво блищало Лебедине озеро. Ось і сосна на кам’янистім горбку, ось і печера. Навкруг розкидані наламані гілки. Трава прим’ята колесами. У Буратіно тривожно забилося серце. Він зістрибнув із горбка, зазирнув під корячкувате коріння.

Печера була порожня!!!

Ні Мальвіни, ні П’єро, ані Артемона.

Тільки валялися дві ганчірочки.

Він підняв їх, — це були відірвані рукави від сорочки П’єро.

Друзів хтось викрав! Вони загинули! Буратіно впав долілиць, ніс його глибоко ввігнався в землю.

Він тільки тепер усвідомив, які дорогі для нього друзі. Нехай Мальвіна виховує його, нехай П’єро хоч тисячу разів підряд читає свої віршики, — Буратіно віддав би навіть золотий ключик, аби швидше знову побачити їх.

Біля його голови нечутно виріс пухкий горбочок землі, виліз оксамитовий кріт з рожевими долоньками, пискляво тричі чхнув і сказав:

— Я сліпий, але я прекрасно чую. Сюди під’їжджав візок, запряжений вівцями. У ньому сиділи Лис, губернатор Міста Дурнів, і нишпорки. Губернатор наказав: «Схопити негідників, які побили моїх найкращих поліцейських під час виконання обов’язків! Схопити їх!

Нишпорки відповіли:

— Гав! — кинулися до печери, і там почалася страшна метушня». Твоїх друзів зв’язали, кинули у візок разом із клунками та й поїхали.

Яка користь була від того, що Буратіно лежав, устромивши носа в землю?! Він схопився на рівні ноги й побіг слідами від коліс. Оббіг навколо озера і вийшов на поле з густою травою.

Ішов, ішов… Ніякого плану в голові у нього не було. Треба врятувати товаришів, та й по всьому! Він дійшов до кручі, звідки позаминулої ночі зірвався в лопухи. Внизу побачив брудний ставок, де жила черепаха Тортіла. Дорогою до ставка спускався візок; його тягли дві худющі, мов скелети, вівці з обідраною вовною.

На передку сидів гладкий кіт з надутими щоками, у золотих окулярах, — він служив при губернаторові таємним нашіптувачем. Позад нього — поважний Лис, губернатор… На клунках лежали Мальвіна, П’єро і ввесь забинтований Артемон, — завжди такий розчесаний хвіст його волочився китичкою по пилюці. Позад візка йшли дві нишпорки — добермани-пінчери.

Раптом нишпорки підвели собачі морди й угледіли над кручею смугастий ковпачок Буратіно.

Дужими стрибками пінчери почали дертися стрімкою кручею вгору. Але перш ніж вони дісталися верху, Буратіно, — а йому вже не було куди ховатися чи тікати, — склав руки над головою і — ластівкою — з найвищого місця шугнув у брудний ставок, укритий зеленою ряскою. Він описав у повітрі криву і, звичайно, потрапив би в ставок під захист тітки Тортіли, якби не сильний порив вітру.

Вітер підхопив легенького дерев’яного Буратіно, закружляв, завертів його «подвійним штопором», швиргонув убік, і він, падаючи, гепнувся просто у візок, на голову губернатора Лиса.

Гладкий кіт у золотих окулярах од несподіванки звалився з передка, а що він був негідник і боягуз, то прикинувся, ніби знепритомнів. Губернатор Лис, також страшенний боягуз, скавулячи, кинувся навтіки по схилу і зразу ж заліз у борсукову нору. Там йому було непереливки: борсуки суворо розправляються з такими гостями. Вівці рвонулися вбік, візок перекинувся. Мальвіна, П’єро й Артемон разом з клунками покотилися в лопухи.

Усе це сталося так швидко, що ви, любі читачі, не встигли б порахувати всіх пальців на руці.

Добермани-пінчери величезними стрибками кинулися вниз по схилу. Підскочивши до перекинутого візка, вони побачили непритомного гладкого кота. Побачили, що в лопухах валяються дерев’яні чоловічки і забинтований пудель.

Але ніде не було видно губернатора Лиса.

Він зник, наче крізь землю запався, той, кого нишпорки повинні охороняти мов зіницю ока.

Перший нишпорка, підвізши морду, розпачливо завив по-собачому.

Другий нишпорка зробив те саме:

— У-у-у! У-у-у!..

Вони метнулись і обшукали весь схил. Знову тужливо заскиглили, бо їм уже ввижалися нагай та залізні ґрати.

Провинно вихляючи задами, вони побігли до Міста Дурнів, щоб набрехати в поліцейському відділку, нібито губернатора було взято на небо живим, — так дорогою вони зметикували собі на виправдання.

Буратіно потихеньку обмацав себе — руки, ноги були цілі. Він поповз у лопухи і визволив з мотуззя Мальвіну та П’єро.

Мальвіна, не кажучи ні слова, обхопила Буратіно за шию, але поцілувати не змогла — у цьому їй перешкодив його довгий ніс.

У П’єро по лікоть були відірвані рукави, біла пудра осипалася з його щік, і виявилось, що щоки в нього звичайні — рум’яні, незважаючи на його любов до віршів.

— Я здорово бився, — грубим голосом сказав він. — Якби мені не підставили ніжку, мене нізащо не взяли б!

Мальвіна підтвердила:

— Він бився, як лев.

Вона обхопила П’єро за шию і поцілувала в обидві щоки.

— Годі, годі лизатись, — пробуркотів Буратіно, — біжімо! Артемона потягнемо за хвіст.

Вони всі троє вхопилися за хвіст нещасного собаки й потягли його вгору схилом.

— Пустіть, я піду сам, для мене це так принизливо, — стогнав забинтований пудель.

— Ні, ні, ти занадто слабкий.

Та тільки-но вони видерлися до половини схилу, як на кручі постали Карабас Барабас і Дуремар. Лисиця Аліса показувала лапою на втікачів, кіт Базіліо настовбурчував вуса й огидно сичав.

— Ха-ха-ха, ну просто здорово! — зареготав Карабас Барабас. — Сам золотий ключик іде мені до рук!

Буратіно квапливо мізкував, як виплутатися з нової халепи. П’єро пригорнув до себе Мальвіну, збираючись дорого продати життя. Цього разу на порятунок не було жодної надії. А Дуремар ще й підбурював:

— Хворого песика-пуделя, синьйоре Карабасе Барабасе, віддайте мені, я кину його у ставок моїм п’явочкам, щоб вони розжиріли.

Гладкому Карабасові Барабасові ліньки було спускатися донизу, він поманив утікачів пальцем, схожим на сардельку:

— Ідіть, ідіть до мене, діточки…

— Ані руш! — наказав Буратіно. — Як помирати — то весело! П’єро, прочитай якісь найгірші свої віршики. Мальвіно, регочи на все горло…

Мальвіна попри деякі недоліки була добрим товаришем. Вона втерла сльози й засміялася дуже образливо для тих, що стояли на кручі. П’єро одразу ж склав віршики й завив найнеприємнітттим голосом:

А Буратіно тим часом кривлявся й дражнився:

— Гей ти, директоре лялькового театру, старе пивне барило, повний лантуху, натоптаний глупством, спустися, спустися до нас, — я наплюю тобі в обскубану бороду!

У відповідь Карабас Барабас грізно загарчав, Дуремар здійняв худющі руки до неба.

Лисиця Аліса криво посміхнулася:

— Дозвольте скрутити в’язи цим нахабам?

Ще хвилина — і все було б скінчено…

Та раптом над кручею із свистом пронеслися стрижі:

— Сюди, сюди, сюди!

Над головою в Карабаса Барабаса пролетіла сорока, голосно цокотячи:

— Хутчіш, хутчіш, хутчіш!

І враз на кручі з’явився старий тато Карло. Рукави в нього були закачані, в руці сучкуватий ціпок, брови насуплені…

Він плечем штовхнув Карабаса Барабаса, ліктем — Дуремара, ціпком оперіщив по спині лисицю Алісу, чоботом швиргонув убік кота Базіліо…

Потому, нахилившись і дивлячись із кручі вниз, де стояли дерев’яні чоловічки, радісно сказав:

— Синку мій, Буратіно, шалапуте, ти живий-здоровий, — ходи-но швидше до мене!