Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

Буратіно нарешті повертається додому разом із татом Карло, Мальвіною, П’єро та Артемоном

Несподівана з’ява Карло, його ціпок і насуплені брови нагнали жах на негідників. Лисиця Аліса поповзла в густу траву і там дала дьору, лиш іноді зупиняючись, щоб очухатися після удару ціпком.

Кіт Базіліо, відлетівши кроків на десять, сичав від люті, наче проштрикнута велосипедна шина.

Дуремар підсмикав поли зеленого пальта й поліз із кручі вниз, повторюючи:

— Я тут ні при чому, я тут ні при чому…

Та на стрімкому місці зірвався, покотився і з страшенним шумом та плескотом шубовснув у ставок. Карабас Барабас закляк на місці. Він тільки втягнув усю голову аж до маківки в плечі; борода його висіла, як клоччя.

Буратіно, П’єро та Мальвіна видряпалися нагору.

Тато Карло брав їх по черзі на руки:

— Глядіть мені, пустуни!

І клав їх за пазуху.

Потім він спустився на кілька кроків по схилу і присів над нещасним собакою. Вірний Артемон підвів морду і лизнув Карло в ніс. Буратіно тут же висунувся із-за пазухи:

— Тату Карло, ми без собаки додому не підемо.

— Е-хе-хе, — відповів Карло, — важкенько буде, та вже якось донесу вашого песика.

Він узяв Артемона на плече і, відсапуючись од важкої ноші, подерся нагору, де й досі, втягнувши голову й вирячивши очі, стояв Карабас Барабас.

— Ляльки мої… — пробурчав він.

Тато Карло суворо відповів йому:

— Ех, ти! З ким на старість зв’язався, — з відомими всьому світові шахраями, з Дуремаром, з котом, з лисицею… Маленьких кривдите! Соромно, докторе!

І пішов дорогою до міста.

Карабас Барабас, похнюпивши голову, подався слідом за ним.

— Ляльки мої, віддай!

— Нізащо не віддавай нас! — пискнув Буратіно, висовуючись із-за пазухи.

Так вони йшли, ішли. Проминули харчівню «Трьох пічкурів», де на порозі кланявся лисий хазяїн, обома руками показуючи на сковорідки, в яких щось шкварчало. Біля дверей туди й сюди, туди й сюди походжав півень з обскубаним хвостом і обурено розповідав про хуліганську витівку Буратіно.

Кури співчутливо підтакували:

— Ах-ах, який жах! Куд-кудах, який жах!

Карло зійшов на пагорб, звідки видно було море, подекуди вкрите тьмяними смугами від подмухів вітерця, біля берега — старе містечко піщаного кольору під гарячим сонцем і полотняний дах лялькового театру.

Карабас Барабас, стоячи за три кроки позад Карло, пробуркотів:

— Я дам тобі за ляльки сто золотих монет, продай.

Буратіно, Мальвіна й П’єро затамували подих — чекали, що скаже Карло.

— Ні! Якби ти був добрий, хороший директор театру, я тобі, так тому й бути, віддав би маленьких чоловічків. А ти — гірший за звичайнісінького крокодила. Не віддам і не продам, забирайся геть.

Карло зійшов з пагорба і, вже не звертаючи уваги на Карабаса Барабаса, ввійшов до містечка.

Там на безлюдному майдані непорушно стояв поліцейський. Від спеки й нудьги в нього обвисли вуса, повіки злиплися, над трикутним капелюхом кружляли мухи. Карабас Барабас раптом засунув кінець бороди в кишеню, схопив Карло ззаду за сорочку й загорлав на весь майдан:

— Тримайте злодія, він украв у мене ляльки!

Але поліцейський, якому було душно й нудно, навіть не поворухнувся. Карабас Барабас підскочив до нього, вимагаючи, щоб він заарештував Карло.

— А ти хто такий? — ліниво спитав поліцейський.

— Я доктор лялькових наук, директор славнозвісного театру, кавалер найвищих орденів, найближчий друг тарабарського короля, синьйор Карабас Барабас…

— А ти не кричи на мене, — відповів поліцейський.

Поки Карабас Барабас з ним сперечався, тато Карло, квапливо постукуючи ціпком по бруку, підійшов до свого будинку. Відімкнувши двері до напівтемної комірки під сходами, він зняв з плеча Артемона, поклав його на ліжко, з-за пазухи дістав Буратіно, Мальвіну й П’єро і посадовив їх рядочком на стіл.

Мальвіна відразу ж сказала:

— Тату Карло, найперше потурбуйтеся про хворого песика. Хлопці, негайно митись!

Раптом вона у відчаї сплеснула руками:

— А мої сукні! Мої новенькі черевички, мої гарненькі стрічечки! Вони залишилися на дні яру, в лопухах!

— Пусте, не журися, — сказав Карло, — ввечері я піду й принесу твої клунки.

Він обережно розбинтував Артемонові лапи. Виявилось, що рани майже всі загоїлися і пес не міг поворухнутися лише тому, що був дуже голодний.

— Мисочку вівсяної затірки та мозкову кісточку, — простогнав Артемон, — і я готовий битися з усіма собаками в місті.

— Ая-яй-яй! — бідкався Карло. — А в мене дома ані крихти, і в кишені жодного сольдо.

Мальвіна жалібно схлипнула. П’єро тер кулаками лоба, міркуючи:

— Я піду на вулицю читати вірші, перехожі накидають мені цілу купу сольдо.

Карло похитав головою:

— І ночуватимеш, синку, як волоцюга, у поліцейському відділку.

Всі, крім Буратіно, засумували. Він же хитро усміхався, крутився так, ніби сидів не на столі, а на якомусь гострячку.

— Хлопці, годі скиглити! — Він зіскочив на підлогу й витяг щось із кишені. — Тату Карло, візьми молоток і віддери від стіни діряве полотно.

І своїм задертим носом показав на вогнище, і на казанок над вогнищем, і на дим, намальовані на шматині старого полотна.

Карло здивувався:

— Чому, синку, ти хочеш здерти зі стіни таку чудову картину? Зимової пори я дивлюся на неї й уявляю собі, нібито це справжній вогонь, а в казанку справжня бараняча юшка з часником, і мені стає трохи тепліше.

— Тату Карло, даю лялькове слово честі, ти матимеш справжній вогонь у печі, справжній чавунний казанок і гарячу юшку. Здери полотно.

Буратіно сказав це так упевнено, що тато Карло почухав потилицю, похитав головою, покректав, покректав, узяв кліщі й молоток і почав віддирати полотно. По той бік полотна, як ми вже знаємо, все було засновано павутинням і висіли здохлі павуки.

Карло старанно обмів павутиння. Тоді стало видно невеличкі дверцята з потемнілого дуба. В чотирьох кутах на них були вирізьблені усміхнені личка, а посередині танцював чоловічок з довгим носом. Коли з нього стерли куряву, Мальвіна, П’єро, тато Карло, навіть голодний Артемон вигукнули в один голос:

— Та це ж портрет самого Буратіно!

— Я так і думав, — сказав Буратіно, хоч нічого такого він не думав і сам дуже здивувався. — А ось і ключ від дверцят. Тату Карло, відімкни…

— Ці дверцята і цей золотий ключик, — промовив Карло, — мабуть, зроблені дуже давно якимсь вправним майстром. Погляньмо, що заховано за дверцятами.

Він устромив ключик у замкову щілину й повернув…

Залунала неголосна, дуже приємна музика, ніби заграв органчик у музичній скриньці.

Тато Карло штовхнув дверцята. Вони почали відчинятися. У цей час за вікном почулася кваплива хода і голос Карабаса Барабаса проревів:

— Іменем тарабарського короля — заарештуйте старого шахрая Карло!