Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

Буратіно дізнається про таємницю золотого ключика

Карабас Барабас і Дуремар підкріплялися смаженим поросятком. Хазяїн підливав у склянки вина.

Карабас Барабас, обсмоктуючи поросячу ногу, сказав хазяїнові:

— Кепське в тебе вино, налий-но мені з отого жбана! — І показав кісткою на череп’яний глек, у якому сидів Буратіно. — Синьйоре, цей глек порожній, — відповів хазяїн.

— Брешеш, покажи.

Тоді хазяїн підняв череп’яний глек і перекинув його. Буратіно щосили вперся ліктями в боки глека, аби не випасти…

— Там щось чорніє, — прохрипів Карабас Барабас.

— Там щось біліє, — підтвердив Дуремар.

— Синьйори, чиряк мені на язик, простріл мені в поперек — глек порожній!

— Тоді став його на стіл — ми скидатимемо туди кістки.

Глек, де сидів Буратіно, поставили між директором лялькового театру й продавцем лікувальних п’явок. На голову Буратіно посипались обгризені кістки та скоринки. Карабас Барабас, добряче надудлившись вина, простяг до вогню свою бороду, щоб з неї скапала налипла смола.

— Покладу Буратіно на долоню, — п’яно вихвалявся він, — другою долонею приплесну — від нього тільки мокре місце зостанеться!

— Негідник цілком на це заслуговує, — підтакував Дуремар, — але спочатку добре було б прикласти до нього п’явок, щоб вони висмоктали всю кров…

— Ні! — грюкав кулаком по столу Карабас Барабас. — Спочатку я відберу в нього золотого ключика.

У розмову втрутився хазяїн, він уже знав про втечу дерев’яних чоловічків:

— Синьйоре, вам нема чого стомлювати себе пошуками. Зараз я покличу двох моторних хлопців, і, поки ви підкріпляєтесь вином, вони хутко обшукають увесь ліс і притягнуть сюди Буратіно.

— Гаразд. Посилай хлопців, — наказав Карабас Барабас, простягаючи до вогню величезні підошви. А що він був уже п’яний, то на всю горлянку заспівав пісню:

Тоді Буратіно завив із середини глека:

— Відкри-ий таємницю, неща-а-сний, відкри-ий таємницю!

Карабас Барабас із несподіванки гучно клацнув щелепами й вирячився на Дуремара.

— Це ти?

— Ні, це не я…

— Хто ж сказав, щоб я відкрив таємницю?

Дуремар був забобонний, до того ж він теж випив багато вина. Обличчя його посиніло й перекосилося від жаху. Воно стало схоже на стару печерицю.

Дивлячись на нього, Карабас Барабас і собі зацокотів зубами.

— Відкри-ий таємницю, — знову завив таємничий голос із середини глека, — бо інакше не встанеш з цього стільця, неща-а-сний!

Карабас Барабас спробував підхопитися на рівні ноги, але не зміг навіть відірватися від стільця.

— Як-як-яку таємницю? — спитав він затинаючись.

— Таємницю черепахи Тортіли, — відповів голос.

Від жаху Дуремар поволі порачкував під стіл. У Карабаса Барабаса одвисла щелепа.

— Де ті дверцята, де ті дверцята? — наче вітер у комині осінньої ночі, завив голос.

— Відповім, відповім, замовкни, замовкни, — прошепотів Карабас Барабас. — Дверцята — у старого Карло в комірці, за намальованим вогнищем…

Тільки-но він вимовив ці слова, як знадвору ввійшов хазяїн.

— Ось надійні хлопці, за гроші вони приведуть до вас, синьйоре, хоч самого чорта…

І він кивнув у бік лисиці Аліси та кота Базіліо, що стояли на порозі. Лисиця шанобливо зняла старого капелюшка.

— Синьйор Карабас Барабас подарує нам на бідність десять золотих монет, а ми віддамо вам до рук негідника Буратіно, не сходячи з цього місця.

Карабас Барабас поліз рукою під бороду в кишеню жилета й витяг десять золотих.

— Ось гроші, а де Буратіно?

Лисиця кілька разів перерахувала монети, зітхнула, віддаючи половину котові, й показала лапою:

— Він у цьому глеку, синьйоре, у вас під носом…

Карабас Барабас схопив зі столу глек і люто швиргонув його на кам’яну підлогу. Із череп’я та купи обгризених кісток вистрибнув Буратіно. Поки всі стояли, роззявивши роти, він мов стріла метнувся з харчівні у двір — просто до півня, який набундючено розглядав то одним, то другим оком дохлого черв’ячка.

— Це ти мене виказав, старий котлетний фаршу! — грізно витягнувши носа, вигукнув Буратіно. — Ну, тепер шквар щодуху!

І він міцно вчепився у його генеральський хвіст. Півень, нічого не тямлячи, розчепірив крила й кинувся бігти цибатими ногами. Буратіно вихором за ним, — з гори, через дорогу, полем, до лісу…

Карабас Барабас, Дуремар і хазяїн харчівні оговталися нарешті від подиву й вибігли слідом за Буратіно. Але хоч скільки вони оглядалися, його ніде не було видно, тільки десь удалині полем мчав щодуху півень. Та оскільки всім було відомо, що цей півень — дурень, то на нього ніхто не звернув уваги.