Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

Дівчинка з блакитним волоссям хоче виховувати Буратіно

Вранці Буратіно прокинувся веселий і здоровий, ніби нічого й не трапилося.

Дівчинка з блакитним волоссям чекала його в садку, сидячи за маленьким столиком, на якому стояв ляльковий посуд.

Її личко було свіже, вимите, на кирпатенькому носику й на щоках — квітковий пил.

Чекаючи на Буратіно, вона з прикрістю відмахувалась від набридливих метеликів.

— Та ну вас, справді…

Дівчинка оглянула дерев’яного хлопчака з голови до ніг, скривилася. Звеліла йому сісти до столу й налила в крихітну чашечку какао.

Буратіно сів до столу, підгорнувши під себе ногу.

Мигдалеві тістечка він запихав до рота повністю і ковтав, не розжовуючи. У вазу з варенням він заліз просто пальцями і з насолодою їх обсмоктував.

Коли дівчинка відвернулася, щоб кинути кілька крихт старенькій жужелиці, він схопив кавник і випив усе какао з носика. Захлинувся й розлив какао на скатерку. Тоді дівчинка сказала йому суворо:

— Витягніть з-під себе ногу й опустіть її під стіл. Не їжте руками, для цього є ложки та виделки.

Від обурення вона кліпала довгими віями.

— Хто вас виховує, скажіть, будь ласка?

— Коли тато Карло виховує, а коли й ніхто.

— Тепер я займусь вашим вихованням, будьте певні.

«Оце так ускочив!» — подумав Буратіно.

По траві навкруг будиночка ганявся пудель Артемон за маленькими пташками. Коли вони сідали на дерева, він задирав голову, підстрибував і гавкав підвиваючи.

«Добре птахів ганяє», — заздрісно подумав Буратіно.

Від пристойного сидіння за столом у нього по всьому тілу бігали мурашки.

Нарешті нестерпний сніданок закінчився. Дівчинка наказала йому витерти на носі какао. Обсмикнувши складочки й бантики на сукні, взяла Буратіно за руку і повела в дім — займатися його вихованням.

А веселий пудель Артемон гасав по траві й гавкав; пташки, ніскільки не боячись його, голосно щебетали; вітерець весело літав над деревами.

— Зніміть ваше лахміття, вам дадуть пристойну куртку і штанці, — сказала дівчинка.

Четверо кравців — майстер-одинак, похмурий рак Шепталло, сірий Дятел з чубчиком, великий жук Рогач і миша Лізетта — заходилися шити із старих суконь дівчинки гарний хлопчачий костюм.

Шепталло кроїв, Дятел дзьобом проштрикав дірки й шив, Рогач задніми ногами сукав нитки, Лізетта їх перегризала.

Буратіно було соромно надягати дівчачі обноски, але довелось усе ж таки перевдягтися. Сопучи носом, він сховав у кишеню нової куртки чотири золоті монети.

— Тепер сідайте, покладіть руки перед собою. Не горбтеся, — сказала дівчинка й узяла шматочок крейди. — Ми займемось арифметикою… У вас у кишені два яблука…

Буратіно хитро підморгнув:

— Брешете, нема жодного…

— Я кажу, — терпляче повторила дівчинка, — уявімо, що у вас у кишені два яблука. Хтось узяв у вас одне яблуко. Скільки у вас залишилось яблук?

— Два.

— Подумайте гарненько.

Буратіно скривився — так здорово подумав.

— Два…

— Чому?

— Я ж не віддам Хтосю яблуко, хоч би як він бився!

— У вас немає аніяких здібностей до математики, — засмучено сказала дівчинка. — Візьмемось до диктанту.

Вона підвела до стелі гарненькі очі.

— Пишіть: «А роза упала на лапу Азора». Написали? Тепер прочитайте це чарівне речення з кінця.

Нам уже відомо, що Буратіно ніколи навіть не бачив пера й каламаря.

Дівчинка сказала: «Пишіть», — і він одразу ж встромив у каламар свого носа й страшенно перелякався, коли з носа на папір упала чорнильна пляма.

Дівчинка сплеснула руками, в неї навіть бризнули сльози.

— Ви гидкий шибеник, вас треба покарати!

Вона висунулась у вікно.

— Артемоне, відведи Буратіно до темної хижки!

Шляхетний Артемон з’явився у дверях, показуючи білі зуби. Схопив Буратіно за курточку і, задкуючи, потяг до хижки, де по кутках у павутинні висіли великі павуки.

Зачинив його там, погарчав, щоб добре налякати, і знову помчав ганятися за пташками.

Дівчинка впала на лялькове мережчате ліжко й заридала: адже їй довелося так жорстоко повестися з дерев’яним хлопчиком. Та коли вже взялася виховувати, справу треба довести до кінця.

Буратіно буркотів у темній хижці:

— Ну й дурне дівчисько… Знайшлася вихователька, подумаєш… В самої порцелянова голова, тулуб, ватою напханий…

У хижці пролунав тоненький звук, ніби хтось скреготів дрібними зубами:

— Послухай, послухай…

Буратіно підвів забруднений чорнилом ніс і в темряві розгледів кажана, що висів під стелею головою донизу.

— Чого тобі?

— Дочекайся ночі, Буратіно.

— Тихше, тихше, — шурхотіли павуки по кутках, — не гойдайте наші тенета, не відлякуйте наших мушок…

Буратіно сів на розбитий горщик, підпер щоку. Він бував і не в такій біді, але його обурювала несправедливість.

— Хіба ж так виховують дітей? Це ж мука, а не виховання. Так не сиди та отак не їж. Дитина, може, ще й букваря не опанувала, а вона зразу за каламар хапається. А пес, либонь, ганяє за пташками, — йому байдуже!

Кажан ізнову пискнув:

— Дочекайся ночі, Буратіно, я поведу тебе до Країни Дурнів, там на тебе чекають друзі — кіт і лисиця, щастя й розваги. Жди ночі.