Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

У харчівні «Трьох пічкурів»

Буратіно, лисиця Аліса та кіт Базіліо спустилися з гори і йшли, йшли — через поля, виноградники, через сосновий гай, вийшли до моря і знову повернули від моря, через той же гай, виноградники. Містечко на горбу і сонце над ним було видно то праворуч, то ліворуч. Лисиця Аліса казала, зітхаючи:

— Ох, не дуже-то й легко потрапити до Країни Дурнів, лапи геть намуляєш…

Надвечір вони побачили обіч дороги старий будиночок з пласкою покрівлею і вивіскою над входом:

Хазяїн вибіг назустріч гостям, зірвав з лисої голови шапчину й, низько вклоняючись, просив завітати до нього.

— Не завадило б нам хоч суху скоринку перехопити, — промуркотіла лисиця. — Хоча б скоринкою хліба почастували, — пробуркотів і кіт.

Зайшли до харчівні, посідали біля печі, де на рожнах і сковородах смажилась усяка всячина. Лисиця раз у раз облизувалась, кіт Базіліо поклав лапи на стіл, вусатий писок на лапи, уп’ялив очі в їжу.

— Гей, хазяїне, — поважно сказав Буратіно, — дайте нам три скоринки хліба!

Хазяїн мало не впав від подиву, що такі шановні гості так мало замовляють.

— Веселенький, дотепненький Буратіно жартує з вами, хазяїне, — захихикала лисиця.

— Він жартує, — буркнув кіт.

— Дайте три скоринки хліба й до них — он того дивовижно засмаженого баранця, — сказала лисиця, — і ще оте гусенятко, та двійко голубів на рожні, та ще, мабуть, печіночки… — Шість штук найжирніших карасів, — наказав кіт, — і дрібної сирої рибки на закуску.

Коротко кажучи, вони взяли все, що було в печі, для Буратіно зосталася одна скоринка хліба. Лисиця Аліса й кіт Базіліо з’їли все разом із кістками. Черева в них роздулися, морди залисніли.

— Відпочинемо часинку, — сказала лисиця, — а рівно опівночі вийдемо. Не забудьте нас розбудити, хазяїне…

Лисиця й кіт розляглися на двох м’яких ліжках, захропіли й засвистіли. Буратіно задрімав у кутку на собачій підстилці. Снилося йому деревце з кругленькими золотими листочками. Тільки він простягнув руку…

— Гей, синьйоре Буратіно, прокидайтеся, вже північ.

У двері стукали. Буратіно схопився, протер очі. На ліжках — ні кота, ні лисиці — порожньо.

Хазяїн пояснив йому:

— Ваші шановні друзі раніше встали, підкріпилися холодним пирогом і пішли.

— Мені нічого не веліли переказати?

— Дуже навіть веліли, — щоб ви, синьйоре Буратіно, не гаючи й хвилини, бігли дорогою до лісу.

Буратіно кинувся до дверей, але хазяїн став на порозі, примружився і вперся руками в боки.

— А за вечерю хто платитиме?

— Ой! — пискнув Буратіно. — Скільки?

— Рівно один золотий.

Буратіно зразу ж хотів прослизнути повз його ноги, але хазяїн ухопив рожен, — їжакуваті вуса й навіть волосся над вухами в нього стали сторч.

— Плати, негіднику, або проштрикну тебе, як жука!

Довелося віддати один золотий з п’яти. Пошморгуючи носом, прикро вражений Буратіно покинув кляту харчівню.

Ніч була темна, — цього мало, — чорна мов сажа. Все навколо спало. Тільки над головою Буратіно нечутно літала нічна птаха Сплюшка.

Доторкуючись м’яким крилом до носа Буратіно, Сплюшка повторювала:

— Не вір, не вір, не вір!

Буратіно досадливо зупинився.

— Чого тобі?

— Не вір котові й лисиці…

— Та ну тебе!

Він побіг далі й чув, як Сплюшка цвірінчала навздогін:

— Бійся розбійників на цій дорозі…