Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

Джузеппе дарує балакуче поліно своєму другові Карло

У цю мить до Джузеппе завітав його давній приятель, катеринщик, на ймення Карло.

Колись Карло у крислатому капелюсі ходив із чудовою катеринкою від міста до міста і співом та музикою заробляв собі на хліб. Тепер Карлос був уже старий і хворий, і катеринка його давно поламалася.

— Добридень, Джузеппе, — сказав він, зайшовши до майстерні. — Чого це ти сидиш на підлозі?

— А… я, бач, загубив маленького гвинтика… Та хай йому грець! — відповів Джузеппе і скоса глянув на поліно. — Ну, а ти як ся маєш, старий?

— Погано, — мовив Карло. — Все думаю — як би мені заробити на хліб… Хоч би ти мені допоміг, порадив би, чи що…

— Простіше простого, — сказав весело Джузеппе, а сам подумав: «Спекаюся я зараз цього клятого поліна». — Простіше простого: бачиш, лежить на верстаті прекрасне поліно, візьми-но ти це поліно, Карло, та й віднеси додому.

— Еге ж, — понуро мовив Карло, — а далі що? Принесу я поліно додому, а в мене навіть і пічки в комірці нема.

— Я тобі діло кажу, Карло… Візьми ножа, виріж із цього поліна ляльку, навчи її говорити різні кумедні слова, співати й танцювати, та й носи по дворах. Заробиш на шматок хліба й на скляночку вина.

В цей час на верстаті, де лежало поліно, пискнув веселий голосок:

— Браво, чудово придумано, Синій Носе!

Джузеппе знову затремтів від страху, а Карло тільки здивовано огледівся — звідкіля цей голос?

— Ну, спасибі, Джузеппе, що порадив. Давай, мабуть, твоє поліно.

Тоді Джузеппе схопив поліно й мерщій сунув його другові. Та чи він його не втримав, чи то воно само підстрибнуло й торохнуло Карло по голові.

— А, то он які твої подарунки! — ображено вигукнув Карло. — Пробач, друзяко, це не я тебе вдарив.

— Виходить, я сам себе хряснув по голові?

— Ні, друзяко, — певно, само поліно тебе торохнуло.

— Брешеш, ти вдарив…

— Ні, не я…

— Я знав, що ти п’яниця, Синій Носе, — сказав Карло, — а виходить, що ти ще й брехун.

— Ага, то ти — лаятись! — заверещав Джузеппе. — Ну, давай, підійди ближче!

— Сам підійди ближче, я тебе ухоплю за носа!

Обидва діди понадувалися, мов сичі, та й почали наскакувати один на одного. Карло схопив Джузеппе за синій ніс.

Джузеппе вхопив Карло за сиве волосся, що росло біля вух.

Після цього вони щосили заходилися тусати один одного попід ребра.

Пронизливий голосок на верстаті тим часом пищав і під’юджував:

— Товчи, товчи дужче!

Нарешті старі стомилися і захекались.

Джузеппе сказав:

— Давай помиримось чи що…

Карло відповів:

— Ну що ж, давай помиримось…

Старі поцілувалися. Карло взяв поліно під пахву й пішов додому.