Золотий ключик, або Пригоди Буратіно

На Буратіно нападають розбійники

На крайнебі з’явилося зеленкувате світло — сходив місяць. Попереду забовванів чорний ліс.

Буратіно пішов швидше. Хтось позад нього теж пішов швидше. Він припустив бігцем. Хтось біг за ним слідом безшумними стрибками.

Він обернувся.

Його наздоганяли двоє, на головах у них були мішки з прорізаними дірками для очей. Один, що був нижчий на зріст, розмахував ножем, другий, вищий, тримав пістолет, у якого дуло розширювалося, як лійка.

— Ой-ой! — завищав Буратіно і як заєць кинувся до чорного лісу.

— Стій, стій! — загукали розбійники.

Буратіно, хоч і був страшенно переляканий, усе ж догадався — засунув до рота чотири золоті і звернув з дороги до огорожі, зарослої ожиною…

Та враз двоє розбійників схопили його.

— Гаманець чи життя!

Буратіно, нібито не розуміючи, що від нього хочуть, тільки часто-часто дихав носом. Розбійники трясли його за барки, один погрожував пістолетом, другий нишпорив у кишенях.

— Де твої гроші? — гарчав вищий.

— Гроші, паршивцю! — сичав низенький.

— Розірву на клапті!

— Голову відгризу!

Буратіно так затремтів з переляку, що золоті монети задзвеніли у нього в роті.

— Ось де в нього гроші! — завили розбійники. — У роті в нього гроші!

Один схопив Буратіно за голову, другий — за ноги. Почали його підкидати.

Та він тільки міцніше зціплював зуби.

Перевернувши Буратіно догори ногами, розбійники били його головою об землю. Але й до цього йому було байдуже.

Розбійник, той, що був нижчий, заходився широким ножем розціплювати йому зуби. От-от розціпить…

Буратіно приловчився — і з усієї сили вкусив його за руку…

Та це була не рука, а котяча лапа!

Розбійник дико заскиглив. Буратіно в цей час вивернувся, мов ящірка, кинувся до огорожі, пірнув у колючу ожину, залишивши на колючках клапті штанців і курточки, переліз на той бік і помчав до лісу. На узліссі розбійники знову наздогнали його. Він підстрибнув, ухопився за гілку, що гойдалася, і поліз на дерево. Розбійники — за ним. Але їм заважали мішки на головах.

Видершись на верхівку, Буратіно розгойдався і перестрибнув на сусіднє дерево. Розбійники — за ним…

Та обидва вони одразу ж зірвалися й гепнули на землю. Поки вони кректали й чухалися, Буратіно зісковзнув з дерева і кинувся бігти, так швидко перебираючи ногами, що їх навіть не було видно. Світив місяць, і дерева кидали довгі тіні. Весь ліс був смугастий… Буратіно то зникав у тіні, то білий ковпачок його мерехтів у місячному світлі.

Так він дістався до озера. Над дзеркальною водою висів місяць, ніби в ляльковому театрі.

Буратіно кинувся праворуч — грузько. Ліворуч — грузько…

А позаду знову затріщав хмиз…

— Тримай, тримай його!

Розбійники вже підбігали, вони високо вистрибували з мокрої трави, щоб побачити Буратіно.

— Ось він!

Йому тільки й лишалося, що кинутися у воду. В цей час він побачив білого лебедя, що спав біля берега, засунувши голову під крило.

Буратіно стрибнув у озеро, пірнув і схопив лебедя за лапи.

— Го-го, — гоготнув лебідь, прокидаючись, — що за непристойні жарти! Дайте моїм лапам спокій!

Лебідь змахнув величезними крилами, і тієї ж миті, коли розбійники вже хапали Буратіно за ноги, що стирчали з води, лебідь поважно полетів через озеро.

На тому березі Буратіно випустив його лапи, впав, підхопився і по мохових купинах, очеретом побіг просто до великого місяця, що сяяв над пагорбами.