Людина. що підводиться

Дванадцять

и, часом, минулого вечора не проходили повз квартиру Мак-Олі?

Дігбі мало чаєм не захлинувся.

— Що? Навіщо, дідько мене забирай, я б там тинявся? — Ми сиділи в моєму тісному кабінеті. Не Здавайся був із нами, тож тут було трохи приємніше і затишніше.— Чому це ти питаєш, старий?

— Розпитував уранці слугу Мак-Олі. Той сказав, що до квартири десь о восьмій вечора приходив сагиб офіцер, ставив запитання про Мак-Олі і Коссіпор, а тоді пішов, прихопивши купу тек із кабінету Мак-Олі. — А зовнішність його він описав?

— Високий, білявий, з вусами. Тому я сподівався, що це могли бути ви.

Дігбі усміхнувся.

— Я і ще половина наших офіцерів.

— Ви ж не думаєте, що Таггарт доручив цю справу іншим офіцерам?

— Сумніваюся,— відповів він.— Ти ж його золотий хлопчик. Гадаєш, він би сказав мені раніше, ніж тобі?

Цілком слушно, але я мусив переконатися. Банерджі підняв руку. Ми з Дігбі повернулися до нього.

— Вам не потрібен дозвіл, Не Здавайся. Якщо маєте що сказати, просто говоріть.

— Дякую, сер. Я просто хотів запитати, чому слуга переконаний, що то був поліцейський.

— Чоловік був у формі.

— З усією повагою до вас, сер, але військові також носять білу форму, дуже схожу на нашу Недосвідчене око великої різниці між поліцейською та військовою формами не побачить.

— На що натякаєте, сержанте? — запитав Дігбі.

— Ні на що, сер. Просто міркував, що той офіцер міг бути і не поліцейським. То міг бути військовий. Урешті-решт, військова розвідка відповідає тепер за місце злочину.

Цікаве спостереження, змушує замислитися.

— Багато дізнався? — поцікавився Дігбі.

— Не дуже,— зізнавсь я.— Тільки те, що останнім часом Мак-Олі щось турбувало. Виходив не у звичний час, кинув пити, але недавно знову взявся за старе.

— Вороги?

— Послухати його слугу, так можна вирішити, що Мак-Олі — святий. От хіба що трохи не ладнав зі своїм конкурентом, Стівенсом.

— Бажаєте, щоб я влаштував із ним зустріч, сер? — запропонував Банерджі.

— Я вже попросив про це секретарку Мак-Олі,— відповів я, сподіваюсь, нейтральним тоном.— Хоча дещо мені від вас дійсно потрібно. Пошліть до квартири Мак-Олі охоронця. Треба, щоб ніхто не приходив і не виходив без нашого дозволу, крім слуг, та й тих нехай перевіряють, щоб із квартири нічого не винесли.

— Так, сер.— Банерджі записав інструкції у свій нотатник.

— Як справи з пошуками преподобного О’Ґунна? — запитав я.

— Боюсь, невтішні новини на цьому фронті, сер. Наш колега в Дум-Думі повідомив, що того призначили священиком у церкві Сент-Ендрю, але він поїхав із міста. Я так зрозумів, має повернутись у суботу.

Іще одна затримка. Схоже, у цій справі нічого не можна зробити швидко і просто. Я повернувся до Дігбі:

— На сьогодні все готово?

— Так, старий. Призначено на дев’яту. Виїжджаємо десь о восьмій. Тож маємо ще чимало часу.

— Добре,— кивнув я.— Лишається невеличке запитання про зустріч із лейтенант-губернатором і відверту розмову з повією.

— Хочеш, щоб я привів її на допит? — запитав Дігбі.

— Ні.— Я поглянув на годинник.— Тут потрібен інший підхід. Сам туди поїду. До того ж маю ще одну справу. Знаєте когось у військовій розвідці?

Помітив, як м’язи його щелепи миттєво напружилися.

— Так,— відповів він.— Знаю одного, очолює антитерористичний відділ. Називається Доусон. Упертий сучий син. А чому питаєш?

— Може, він займатиметься справою Мак-Олі?

— Можливо.

— Влаштуйте мені з ним зустріч, й що скоріше, то краще.

— Гаразд,— погодився він.— Але мушу попередити: особливої допомоги від нього не дочекаєшся.

Так і в справі Мак-Олі особливо і поговорити немає про що. Правда в тому, що ми, усі троє, напружені. Шанси розкрити справу значно зменшуються, якщо за сорок вісім годин не з’являється ніякої версії. Потенційні свідки, докази й імпульс розвіюються, як цигарковий дим на вітрові, слід холоне. Ми майже наблизилися до дводенної позначки, але так і не зрушили з місця. Нам край потрібно вхопитися хоч за якусь ниточку, і я сподівався, що зустріч із приятелем Дігбі щось змінить.

Я повернувся до справи з убивством залізничника.

— Ви шукали інформацію про Пела?

— Так, сер,— відповів Банерджі. Погортав сторінки свого нотатника.— Хайрен Пел, двадцяти років, працівник Східно-бенгальської залізничної компанії. Походить із родини залізничників: батько — помічник начальника станції у військовому містечку Дум-Дума. Хайрен працював на залізниці на різних посадах дев’ять років, остання посада — охоронець...

— Працював на залізниці з одинадцяти років? — перервав я.— Хіба це не зарано?

Банерджі втомлено посміхнувся.

— Влада часом буває недбалою, коли справа стосується записів про народження неєвропейського населення. Цілком може бути, що він на кілька років старший. Як я зрозумів, залізничні робітники доволі часто зменшують свій вік в офіційних документах.

Дігбі розреготався.

— Бачиш, з якими людьми мусимо мати тут справу, Віндгеме! Ось тобі і бенгальська пиха! Навіть бісові кулі брешуть про свій вік.

Банерджі поморщився.

— Якщо дозволите, сер. Сумніваюся, що це через пиху. Справа в тому, що пенсійний вік на залізниці — п’ятдесят вісім років. На жаль, пенсія, яку надають індійцям, як правило, мізерна, на неї не утримаєш родину. Занижуючи свій вік у документах, чоловіки намагаються пропрацювати на кілька років довше і трохи довше прогодувати свою родину.

— Дуже цікаво, сержанте,— відмахнувся Дігбі,— але ніякого відношення до того, чому вбили хлопця.

— А чому його вбили? — запитав я.

— Це ж очевидно,— відповів Дігбі.— Як я вже казав, маємо невміле пограбування. На потяг напали дакоїти, сподіваючись знайти у сейфах готівку. Коли побачили, що нічого немає, помстилися на охоронцеві. Той помер, а вони запанікували й утекли.

Банерджі похитав головою.

— Але ж вони пробули біля потяга цілу годину. Чому б не пограбувати пасажирів і не прихопити поштових мішків? Якщо знаєш, чого шукати, то в мішках знайдеться багато цінного.

— Не забувайте, сержанте,— відрізав Дігбі,— що ваш пересічний неписьменний дакоїт і гадки не має, яка цінність може бути в поштових мішках.

Щось мені важко повірити, що тут працювали неписьменні селюки. По-перше, занадто добре все сплановано. По-друге, залишилися там відбитки шин. Селюкам пощастить, якщо вони воза знайдуть, не кажучи вже про моторний транспорт.

— Вважаю, що все було надзвичайно ретельно сплановано,— втрутивсь я.— Двоє в потягу точно знали, коли саме і як смикати стоп-кран, щоб дати своїм приятелям змогу напасти на потяг.

— Тож навіщо вбивати охоронця? Чому нічого не взяли? — запитав Дігбі.

— Не знаю,— зізнавсь я.

— Може, вони напали на потяг саме для того, щоб убити охоронця? — припустив Банерджі.

— Навряд чи,— заперечив я.— Розробити таку складну операцію, просто щоб убити залізничного охоронця,— якось це не дуже правдоподібно.

— Чому ж тоді? — запитав Дігбі.

У голові почала утворюватися теорія.

— Те, що вони не грабували пасажирів і не взяли поштових мішків, свідчить, що вони шукали щось особливе, те, що, на їхню думку, мусило бути в поїзді. Коли не знайшли, побили охоронця, сподіваючись, що той скаже. Та він нічого не знав, тож урешті-решт його вбили. Можу припустити, що наступним, за кого б вони взялися,— це за Перкінса, але часу не залишилося.

Дігбі провів язиком по зубах.

— Звідки знаєш?

— А я і не знаю. Це припущення. Але сплановано все напрочуд скрупульозно. Вони мусили мати розклад руху поїздів. Пригадуєте, потяг спізнювавсь. Якби він вчасно вирушив, на нього б напали на годину раніше. Тоді б вони мали принаймні дві години темряви, щоб зробити свою справу. Навряд чи можна назвати збігом їхній від’їзд майже на сході сонця, за десять хвилин до того, як з’явився інший потяг. Якщо вірити словам машиніста, вони виїхали точно за розкладом.

— Припустимо, що ти маєш рацію, старий,— скептично заявив Дігбі,— і ці хлопці — не просто собі дакоїти у пошуках удачі. Якщо вони все так добре спланували, чому ж не знали, що сейфи минулої ночі будуть пустими? Непробачна помилка.

Добре запитання. Відповіді на нього у мене немає.

— А може, у них мало щось бути? — сказав Банерджі.

Дігбі пхикнув.

— Добре. Припустимо, що вони сподіваються знайти щось у сейфах, але не знаходять. Чому ж не взяти поштові мішки? Якщо це не дурні селюки, мали б знати, яку цінність являє собою пошта. Щось тут не стикується. Ти хочеш, аби я повірив, що це банда розумників, які ретельно все спланували, але помилилися, напавши на потяг у ніч, коли того, що вони шукали, там не було, ще й запізнювався він на годину. Тоді вони припустилися ще однієї помилки, не пограбувавши пасажирів і не взявши поштових мішків, і врешті-решт випадково вбили охоронця.

Він повернувся до мене.

— Перестарався ти, Віндгеме. Це не твоя провина. Ти звик до Англії, де селюки набагато розумніші, ніж тут. Повір мені, це просто звичайнісіньке невдале пограбування.

Може, він і має рацію, але не подобається мені, коли читають нотації.

— Існує спосіб це перевірити,— сказав я.— Сержанте, вирушайте до Сілда. Поговоріть із начальником станції. Мені потрібен перелік багажу за минулу ніч. Знайдіть, чи було щось таке, що мало бути в потягу, але його не було. І з’ясуйте причину запізнення.

Банерджі кивнув і занотував інструкції до записничка. Цієї миті задзвонив телефон. Я відповів, і оператор з’єднав мене з Енні Ґрант у Будинку письменників. Шлунок зав’язався вузлом. Я попросив її зачекати і квапливо відпустив офіцерів: Дігбі пішов домовлятися про зустріч із Доусоном із підрозділу «Н», Банерджі поїхав на станцію Сілда, а по дорозі мав іще послати охорону до квартири Мак-Олі.

— Так, міс Ґрант? — запитав я, щойно двері за ними зачинилися.

— Капітане Віндгем,— пролунав її голос, у якому і краплини тепла, що було за обідом, не лишилося.— Ви хотіли зустрітися з містером Стівенсом. Боюсь, у нас іще хаос. Містер Стівенс вибачається, але сьогодні він з вами зустрітися не може.

Я здогадався, що він був у кабінеті поруч із нею. Може, навіть зазирав через плече.

— А завтра? — поцікавивсь я.

Запанувала пауза.

— Є час о дев’ятій. Підходить?

— Добре,— погодивсь я.— Гарного дня, міс Грант.

— Гарного дня, капітане Віндгем.

Я поклав слухавку, знову підняв і попросив з’єднати з гаражем, наказав, щоб автомобіль і водій були готові до поїздки в Коссіпор. Саме час відверто поговорити з повією Деві.

Не встиг я застібнути ремінь і взяти капелюха, як двері кабінету рвучко відчинилися і ввалився секретар лорда Таггарта, Деніелз, розпашілий, немов тікав від ведмедя.

— Віндгеме,— ледь вимовив він,— дякувати Богу.

— Пожежа, Деніелзе?

— Що? Ні. Хіба ви не отримали моїх повідомлень? Комісар вам улаштував зустріч із лейтенант-губернатором.

— О! Добрі новини. Коли?

— Десять хвилин тому.