Людина. що підводиться

Шістнадцять

вийшов із пансіону і кинувся до стоянки рикш на розі. Салман розтягнувся на циновці під своїм візком. Почувши мої кроки, він розплющив очі й підвівся. Прокашлявся і сплюнув у жолоб на узбіччі. — Служба, сагибе?

Я кивнув і заліз у візок. Пальцем правої руки Салман смикнув маленький потертий олов’яний дзвоник, що висів на мотузці, обмотаній навколо талії. Немов дитяча іграшка дзенькнула. І ми вирушили.

Незважаючи на ранню годину, народу було багато. Ранок був вогким, небо ледь починало змінювати колір із рожевого та помаранчевого на блакитний, обіцяючи ще один спекотний день.

На столі на мене чекала записка від Деніелза, вимагаючи йому зателефонувати, як тільки зможу, щоб домовитися про зустріч із комісаром. Що ж, я не проти. Із задоволенням зустрінуся, бо маю що йому розповісти.

Зателефонував до кабінету Деніелза, але ніхто не відповів. Тільки шоста ранку, і він, певне, іще в ліжку, тож я з особливим задоволенням нашкрябав для нього сердиту записку, у якій скаржився, що телефонував йому кілька разів, бо терміново мушу звітувати комісару про розвиток подій. Гукнув пеона з коридора і послав із запискою до кабінету Деніелза.

Переконавшись, що він пішов у правильному напрямку, я набрав номер комутатора і попросив чергового офіцера прийняти повідомлення для Не Здавайся. Сержант був уже на місці, тож я попросив його зайти і прихопити із собою матеріали щодо Беноя Сена і терористичного угрупування «Джугантар».

За десять хвилин він постукав у двері й увійшов до кабінету, завантажений пухкими брунатними теками. Поклав на стіл і з полегшенням зітхнув.

— Ось, сер,— сказав він.— Товстіші — з інформацією про «Джугантар». Усе, що зібралося за десять років. Тоненька — про Сена.

— Гарна робота, сержанте,— похвалив я.— Є новини про загублений перелік багажу з поштового Дарджилінга?

— Боюсь, ні, сер. Продовжуватиму питати.

Я відпустив його і почав читати про «Джугантар». Класична оповідка, як від початку нешкідлива група людей перетворилась на значну терористичну загрозу. Перші теки містили переважно звіти з місць злочину, де сталася незначна крадіжка або когось задушили. Пізніші матеріали демонструють перехід до озброєних нападів і більш складних злочинів. Вони почалися з пограбувань таксі і закінчилися пограбуваннями банків. Прибуток від цих нападів ішов на оплату зброї і частин для бомб. Щодо вбивств, то жертвами стали переважно поліцейські, більшість із них місцеві, і кілька незначних британських урядовців. Що цікаво, вказувалась і кількість невдалих спроб убивства. У більшості випадків, терористи навіть не наблизилися до обраних жертв через сміхотворно незграбні дії, або ж зброя зрадила, чи то їх викрили інформатори.

Крім звітів із місць злочину було кілька звітів розвідки. У них робили припущення щодо ієрархії в організації та її структури, викладали інформацію про регіональні осередки по всій Бенгалії та їхні контакти з терористичними фракціями в інших частинах Індії. Очолював групу бенгалець на ім’я Джатіндранат Мухерджі, якого індійці називали «Багха Джатін» — «Тигр».

Під час війни діяльність «Джугантара» значно активізувалась, і кілька останніх тек були присвячені виключно періоду 1914-1917 років. Схоже, Тигр бачив у війні сприятливу нагоду вигнати британців із Індії, і кілька звітів були присвячені нападу, який він і його люди влаштували на склади компанії «Родда і К°», де зброї було найбільше в Калькутті. Вони втекли з десятьма ящиками зброї та амуніції, включаючи п’ятдесят маузерів і сорок шість тисяч одиниць боєприпасів.

Утім, більшість документів стосувалася так званої «німецької змови», плану придбати зброю у кайзера, захопити Калькутту і підняти повстання індійських полків по всій Індії. Описувалися зв’язки групи з повстанськими індійськими організаціями аж у Берліні і Сан-Франциско, детально викладали, як через ці організації проводили оплату перевозки зброї. Урешті-решт групу скомпрометували шпигуни, що працювали на військову розвідку, і повстання в Бенгалії та Пенджабі придушили на самому початку. Мухерджі з п’ятьма своїми приятелями зачаївся, і знайшли його біля Балазора: зрадили місцеві. Підключилася військова розвідка, Мухерджі і ще двох смертельно поранили. Ще двох узяли в полон. Один утік. Беной Сен.

Я взяв документи Сена. Кілька фактів і жодної світлини чи хоч намальованого портрета. Більшість інформації стосується його відношення до ранніх нападів. Пізніше з’явилися чутки, що він відіграє не останню роль у плануванні операцій, але нічого конкретного. Військова розвідка, маючи кращі ресурси і шпигунів серед членів «Джугантара», мабуть, знає про цього чоловіка значно більше. Мусимо отримати допуск до інформації про нього. Цікаво, чи їхня обіцянка надати яку завгодно допомогу поширюється на ці документи? Чомусь я сумніваюсь.

Задзеленчав телефон. Я підняв слухавку. На іншому кінці лінії важко дихав Деніелз. Комісар може прийняти мене у своєму кабінеті за десять хвилин.

Я сидів перед порожнім кріслом лорда Таггарта, прислухаючись до повільного цокання годинника в кабінеті. Лорд Таггарт запізнювався, і Деніелз не пояснив чому. Тож я сидів, а величний король Ґеорґ V дивився на мене зі свого піднесеного місця на стіні. Двері відчинилися, й увійшов лорд Таггарт, срібні ґудзики щойно випрасуваної форми спалахнули в сонячному світлі.

— Перепрошую, Семе,— сказав він, жестом запросивши мене сісти, і важко опустивсь у шкіряне крісло.— Що маєш для мене?

Я розповів про зустріч з інформатором Дігбі і що тепер у нас з’явився головний підозрюваний в особі Беноя Сена.

Зачувши ім’я Сена, він нашорошився.

— Отже, старий лис нарешті повернувся додому,— сказав він скоріше собі, ніж мені, і продовжив: — Гарна робота, Семе. Даю тобі дозвіл скористатися будь-якими засобами, щоб його вистежити. Роби те, що мусиш. Я так довго на це чекав, що не хочу, аби він знову вислизнув крізь пальці. А я тим часом проінформую лейтенант-губернатора про наші успіхи.

— Може, краще зачекати, доки не схопимо Сена? — насміливсь я зауважити.

Таггарт похитав головою.

— Ні. Може, це і здається слушним, Семе, але такий хід може поставити хрест на кар’єрі усіх нас, якщо лейтенант-губернатор дізнається, що ми приховували від нього інформацію. До того ж Сена можуть допомогти знайти інші його служби.

— Іще одне,— сказав я.— Гадаю, Сен може бути пов’язаний із нападом на поштовий Дарджилінга.

— Продовжуй.— Голос Таггарта був таким спокійним, немов я розповідав про найприроднішу річ у світі.

— Підозрюю, що напад здійснили терористи, а не дакоїти. Це єдине пояснення, яке має сенс. Нападники шукали щось особливе, що мало б бути у сейфах потяга. На щастя, у сейфах нічого не було. Дакоїти не пішли б із порожніми руками. Вони принаймні позабирали б коштовності у пасажирів. А от терористів дрібні крадіжки не цікавлять. Як мені сказали, це образило б їхнє почуття справедливості.

— Що ж вони шукали, Семе? — поцікавився комісар. Немов хотів наштовхнути мене на відповідь, яку сам уже знав.

— Можу припустити, що їм потрібна була готівка. І багато. Її й хотіли знайти у сейфах.

— Чому ж тоді не взяли поштових мішків?

— Час,— сказав я.— Щоб отримати гроші за цінні папери, потрібен час.

— Це означає, що готівка їм потрібна терміново,— продовжив Таггарт.— Які висновки з цього можеш зробити?

Відповідь була очевидною:

— Шукають можливість укласти договір на постачання зброї. Якщо цей Сен раптом повернувся до Калькутти і він стоїть за цим нападом, схоже, убивство Мак-Олі — лише перший постріл у великій і кривавій битві.

— Мусиш поділитися своїми висновками з військовою розвідкою,— кивнув Таггарт.— Якщо ти маєш рацію, ми зіткнулися із чимось значно небезпечнішим, ніж я передбачав. Сена і його когорту потрібно зупинити, доки вони не поклали початок терору. Беріться за роботу, капітане.

Я підвівся і попрямував до дверей, але на півдорозі зупинився й обернувся.

— Ви знали, чи не так, сер?

Таггарт підвів на мене погляд.

— Знав що, Семе?

— Що напад на потяг не просто зухвале пограбування дакоїтів?

— Підозрював, Семе. Я не знав. Коли вже на те пішло, і досі не знаю.

— Чому ж не заявили про свої підозри раніше?

— Довіряю твоїм висновкам. До того ж, якби я натякнув, що це може бути справою рук терористів, усі матеріали передали б до рук військової розвідки. Тобі й нюхнути б там нічого не дали. Мені, до речі, теж.

Я подякував за відвертість і повернувся до свого кабінету. Сумна ситуація, але, на мою думку, є в ній дещо і на нашу користь. Сейфи були порожніми. Це означає, що Сен і досі не отримав фінансів для купівлі зброї. Отже, ми маємо шанс. Мусимо тільки знайти його першими, аніж він знайде гроші.