Людина. що підводиться

Чотирнадцять

апах хмизу у вогнищі нагадав мені дім. Щільний сріблястий дим, що здіймався із сільських димарів зимовими ночами, забивав носа, пересушував горло і вимагав віскі, щоб змити сажу в горлянці. Тут же, у теплі місячної бенгальської ночі, він піднімався не з димарів, а від тисяч пічечок.

Чорне місто оживало вечорами. Саме в той час, коли проспекти Білого міста порожніли і його мешканці ховались у своїх клубах або за високими вибіленими стінами, населення Чорного міста виходило на вулиці, збиралося на тротуарах біля чайних або на верандах, щоб покурити і посперечатися про політику. Принаймні чоловіки.

Ми з Дігбі і Банерджі, убрані в місцевий одяг і сандалії, мовчки йшли по алеї вздовж Багх-базара.

Зустрілися ми на Лал-базарі, де Банерджі повідомив мені ще одні погані новини. Перелік багажу поштового потяга до Дарджилінга зник. Було дві копії. Одна — у потягу, її могли прихопити нападники. Іншу мали підшити до документів на станції Сілда, але і досі не знайшли. Сержанта запевнили, що такі справи вимагають кількох днів і що начальник станції все переверне, а перелік знайде.

Із Лал-базара Дігбі повіз нас на Ґрей-стрит, за пів-милі звідти. У цій частині міста автомобілів було небагато, і, якщо їхати й далі, можна привернути увагу, тож ми пішли пішки людними, погано освітленими вулицями. Ми з Дігбі сховалися під плащами з каптурами, прикривши голову подобою тюрбанів, які нам, на подив колег, зав’язав констебльсикх на Лал-базарі. Я нижче опустив каптур. Парочка сагибів, що прогулюються в цей час по Багх-базару, викличе таку ж небажану увагу, як і автомобіль, ба, навіть більшу. Тож скориставшися темрявою, ми намагалися рухатись якомога непомітніше. Ми з Дігбі. Не Здавайся, який не потребував камуфляжу, ішов собі, не ховаючись, на кілька кроків попереду нас, перевіряючи, чи безпечний шлях. Можу присягнутися, що сержант відчував певне задоволення від того, що може вільно іти вулицею, а двоє англійців змушені скрадатись у затінку.

Ми завернули на алею, яка не дуже відрізнялася від тієї, де знайшли тіло Мак-Олі. Прямо перед нами розляглася зграя безпритульних собак. Один подивився на Банерджі й ліниво позіхнув. Сержант почав обережно обминати тварин. Раптом із-за рогу за кілька ярдів попереду вигулькнули два велосипедисти. Вся увага Банерджі була спрямована на собак, тож велосипедистів він не почув, і попереджати нас було вже запізно. Ліхтарі стрімко наближалися, і Дігбі занервував. Ще мить — і вони наїдуть просто на нас.

— Ми близько до конспіративної квартири? — прошепотів я.

— Занадто близько, щоб засвітитися,— пробелькотів Дігбі.— Мусимо скасувати зустріч.

Таку можливість ми обговорювали. Якщо двох сагибів помітять поруч із конспіративною квартирою, інформатору Дігбі загрожує небезпека, а на такий ризик Дігбі не пішов би. Звісно, ці двоє могли просто проїхати повз нас і не звернути уваги, але Дігбі ясно дав зрозуміти, що, коли справа стосується місцевих, ні в чому не можна бути впевненим і нікому не можна довіряти. Два сагиби в цій частині міста стануть привабливою мішенню для будь-чого — від пограбування до лінчування. Якщо нас помітять, мусимо повернутися, принаймні на кілька годин. Але інформатор чекатиме на конспіративній квартирі лише годину. Довше — занадто ризиковано. Якщо ми відступимо зараз, доведеться чекати двадцять чотири години до наступної спроби, а мені, чорт забирай, втрачати ще один день аж ніяк не хочеться. Я в розпачі роззирнувся у пошуках схованки, але нічого підходящого не побачив.

Велосипедисти наблизилися, майже порівнялись із Банерджі. Ледь вони до нього доїхали, у сержанта, схоже, виникла якась ідея. Він підняв ногу і щосили наступив на хвіст одного із собак. Тварина заверещала від болю і кинулася алеєю, немов її пробило електричним струмом, прямо на велосипедистів. Собака наштовхнувся на велосипед, чоловік вилетів із сідла і пролетів футів десять. Інші собаки, сполохані скавучанням свого родича, негайно кинулися на велосипедистів, оточили їх і почали люто гавкати. Банерджі побіг допомагати тому, хто впав, а ми, скориставшись хаосом, поквапилися далі непоміченими. Зупинилися за кілька ярдів і почекали на Банерджі. Дігбі нахилився, немов поправляв пряжку на сандаліях, я повернувся до муру, удаючи, що мочуся у відкритий жолоб. Нарешті Банерджі нас наздогнав, усміхаючись, як той дервіш.

— Гарна вистава, сержанте,— прошепотів я.

— Дякую, сер. Схоже, іноді сплячих собак обходити не варто.

За кілька хвилин ми стояли в затінку пошарпаного будинку, і Дігбі тихо відмикав іржавий замок і знімав ланцюга, який тримав разом дві половинки дверей. Він провів нас у темряву передпокою і забарикадував двері дерев’яною колодою. Схоже, він уже був тут раніше, бо колоду в темряві знайшов без зайвих зусиль. Витяг коробку сірників і запалив один. Вогонь було затріпотів, але за мить уже горів рівним полум’ям, освітлюючи занедбану кімнату, пропахлу пліснявою та пилом. Часу гаяти Дігбі не став і повів нас у дальню частину будинку, де відімкнув іще одні двері, цього разу старі та трухляві, зачинені на ненадійну клямку. Ступив у коридорчик і пішов до кінця.

— Чекайте тут,— прошепотів він, коли ми дійшли до муру.

Відійшов убік і пошукав у траві, що височіла аж до пояса, швидко повернувся з дерев’яною скринею. Банерджі допоміг прилаштувати скриню під мур. Дігбі заліз на неї і, підтягнувшись, сів на мур, покликавши за собою і нас із Банерджі. Приземлилися ми в іншому садку, обнесеному муром, із протилежного боку якого були двері, освітлені ліхтарем, що висів на зігнутому цвяхові. Дігбі неквапливо перетнув двір і постукав у двері. Ті ледь прочинилися, нас оглянуло пильне око, і лише тоді двері розчахнулися, проскреготівши по землі.

Лише зараз я отримав змогу роздивитися нашого господаря: індієць середнього віку, уже почав лисіти; чорні очі сиділи на пухкенькому обличчі, немов очка на картоплині. Він курив біді — скручений лист, наповнений тютюном, перев’язаний з одного боку мотузочкою. Сигарета бідняка.

— Ви спізнилися,— прохрипів він, нервово затягнувшись.— Я вже збирався...

Погляд у Дігбі був такий красномовний, що чоловік замовкнув.

— Довелося діяти обережно. Чи тобі більше б сподобалось, якби ми заявилися вчасно з парочкою переслідувачів на хвості?

Чоловік підняв руки, захищаючись:

— Ні, ні. Аж ніяк!

Провів рукою по черепу, пригладив пасма засмальцьованого чорного волосся.

— Ходіть сюди,— запросив він до сходів і повів униз, у тісний льох, де смерділо потом і камфорою.

Вказав на циновки, розкидані навколо низенького дерев’яного столика, а сам дістав пляшку і кілька склянок із грубо обтесаного буфета, який явно бачив кращі часи.

— Що скажете, помічник інспектора? — запитав індієць, піднявши пляшку.— Трохи вип’ємо перед тим, як перейти до справи?

— Добре,— погодився Дігбі.

Чоловік поставив склянки на стіл і наповнив кожну золотистою рідиною з пляшки.

— Що це таке? — поцікавивсь я.

— Арак,— відповів він з усмішкою.— Дуже добрий напій, ніякої помилки. Поставляють лише з півдня.

Дігбі кивнув і відпив. Я зробив те ж саме. Вогняний напій. Від нього і волосся на грудях дибки стане чи геть згорить, якщо пролити трохи.

— Не для мене.— Банерджі відсунув свою склянку.

— Не п’єш міцних напоїв? — запитав чоловік.— Усім індійцям варто пити алкоголь. І їсти м’ясо. Червоне м’ясо, особливо яловичину. Британці,— він вказав на нас із Дігбі,— не цураються алкоголю і яловичини, навіть мемсагиби. Тому вони й сильні. Ми, індійці, на жаль, непитущі, ще й вегетаріанці. Саме тому мусимо підкорятися.

— Годі вже,— обірвав його Дігбі.— Що ти для нас маєш, Вікраме?

Індієць криво усміхнувся.

— Справа Мак-Олі. Дуже засмучує британців. Ваші англійські газети називають її «скандальним випадком» і вимагають спіймати вбивцю і негайно з ним розправитися.

Ясно, куди це веде. Вікрам мав інформацію — товар, який нам конче потрібен. Спробує підняти своєму товарові ціну. Просто попит і пропозиція. Байдуже, Лондон це чи Калькутта, інформація залишається інформацією, і економіка процвітає всюди.

— Сагиби і мемсагиби,— продовжив Вікрам,— охоплені панікою.

— Переходь до справи, Вікраме,— сказав Дігбі.

— Багато говорять,— вів далі індієць,— у Коссіпорі. Багато пліткують, багато міркують. Знаєте, помічник інспектора, як ми, індійці, обожнюємо потеревенити. Ви, британці, навіть закони приймаєте, аби заборонити наші балачки, але ми не здаємося. Та й із візниками побазікати ніхто не проти. Я дещо чув...

Дігбі його обірвав:

— Плітки мене не цікавлять, Вікраме. Або ти щось маєш, або ні. Годі марнувати мій час.— І почав підводитися з місця.

— Стривайте! — вигукнув індієць.— Ви ж знаєте, що я маю надійні джерела. Цінність моєї інформації висока!

Дігбі зазирнув у очі індійця і повільно сів.

— Що ж ти маєш?

Чоловік завагався, певно, обмірковував свій наступний крок. Продавати інформацію все одно, що продавати кохання. Мусиш подражнити клієнта. Покажи трохи, щоб викликати апетит, але й лиши стільки, щоб уява розігралася, щоб дурник купив твій товар.

— Дві ночі тому, у ніч нещасливої смерті сагиба, в одному будинку в Коссіпорі відбулася нелегальна зустріч. Якісь негідники розважали натовп індійців нісенітницями. Палкі промови і серйозні балачки про те, що потрібно передати повідомлення британцям. Я маю всю інформацію про зустріч і про те, що відбулося потім. Гадаю, ця інформація може бути цінною для вас, помічник інспектора.

— Знаєте імена? — запитав Дігбі.

— Одне особливе ім’я мені назвали кілька разів.

Тепер настала черга Дігбі торгуватися.

— Гаразд. Отримаєш звичну суму. А тепер розказуй.

Інформатор улесливо захихотів.

— Будь ласка, помічник інспектора! З моєю інформацією ви точно кинете лиходіїв за ґрати. А за таку велику справу бурра сагиб нагородить вас підвищенням, не сумнівайтеся! — Він поворушив пальцями однієї руки.— Гадаю, це коштує трохи більше!

Дігбі щосили намагався утримати байдужий вигляд, але всі розуміли, що він блефує.

— Гаразд,— урешті-решт здався він,— іще двадцять.

— П’ятдесят,— випалив індієць.

Дігбі пирхнув.

— Додам тридцять, і це все, чого ти вартий. Бери, або ми підемо.

На обличчі інформатора заграла масна посмішка. Замість відповіді він просто кивнув, як це роблять індійці: немов вісімку в повітрі намалював, а ти собі гадай, погоджуються вони, не погоджуються чи просто обіцяють обміркувати все пізніше.

Дігбі витяг гаманець і відрахував вісімдесят рупій у банкнотах, простягнув через стіл. Трохи більше за п’ять фунтів, недешево, гарна ціна за гарну інформацію, якщо індієць каже правду.

— Гаразд,— сказав він,— викладай. Прозою чи віршами.

Вікрам миттєво сховав готівку в кишеню, схопився за пляшку. Наповнив склянки і підняв тост за здоров’я, тільки тоді продовжив.

— Щодо зустрічі в Коссіпорі,— почав він.— Вона відбувалася вдома в одного хлопця на ім’я Амарнат Дутта, найлютішого радикала. Раніше він видавав бенгальську газету «Новий Світанок», але британці її закрили. Але Дутта все одно зайнятий отією «боротьбою за свободу».— Індієць помахав рукою.— Усі ті нісенітниці... Проте я чув, що йому допомагають п’ятнадцять чоловіків, усі не прості: торговці, інженери, юристи. Дутта виголошує промови, але всіх приваблює інша особа: Беной Сен.

— Сен? — раптом пожвавішав Дігбі.— Тож він повернувсь у Калькутту?

Вікрам задоволено закивав.

— О так! Жодної помилки! Сен агітує за рішучі дії проти британської агресії. Каже, що потрібно передати британцям повідомлення, яке вони не змогли б проігнорувати. Усі слухачі в захваті від його пристрасної промови! Тоді містер Дутта каже, що всі мусять звернути увагу на заклик Сена до енергійного протесту, після цього народ розходиться.

— Що сталося потім? — запитав я.

Вікрам усміхнувся.

— Це найінтригуюча частина, інспекторе сагиб! Коли наступного дня знаходять тіло, люди кажуть, що це справа рук Сена.

— Чому не одного з тих, хто був присутній на зустрічі? — поцікавивсь я.

Інформатор похитав головою.

— Неможливо, сагибе. Усі ті люди — юристи і бухгалтери; ви, британці, називаєте таких осіб революціонерами в кріслах.

— А ви як вважаєте? — звернувсь я до Дігбі.

— Згоден із Вікрамом,— відповів той.— У Калькутті повно таких бенгальців: одні балачки, ніяких рішучих дій. Їхнє уявлення про дії — це написання офіційних листів віце-королю. Вони ніколи нікого не вб’ють. Ні, це має бути Сен.— Він обернувся до Вікрама.— А де він зараз?

Індієць розіграв переляк.

— На жаль, сагибе, цього я не знаю. Можу спробувати дізнатися, але така інформація не дешева. І буде напрочуд добре, якщо я отримаю аванс, щоб покрити витрати.

Дігбі кинув на стіл іще одну десятку. Вікрам усміхнувся і сунув купюру в кишеню.

Ми залишили інформатора і повернулися до муру, а тоді й у конспіративну квартиру, звідти попрямували до автомобіля на Ґрей-стрит.

Було вже пізно, але Дігбі випромінював енергію, немов гун, що потрапив на ковбасну фабрику. Ми всі відчували, що справа, можливо, зрушила з місця, але він радів найбільше. У пориві привітності він запропонував підкинути мене до пансіону. Навіть Банерджі пообіцяв підвезти до найближчої стоянки рикш.

— Розкажіть мені про Беноя Сена,— попросив я Дігбі, коли сержант вийшов біля стоянки.

— Фактично він є лідером «Джугантара»,— відповів той,— одного з численних революційних угрупувань, які намагаються випхати нас із Індії. Мерзотники, відповідальні за вбивства кількох поліцейських. Під час війни вони розробили план контрабанди зброї від бошів. Сподівалися ініціювати озброєне повстання і влаштувати заколот у полках місцевої армії. Вони все врахували, і ми мали б море крові, якби не втрутилася військова розвідка. Тож ми почекали, коли прибуде вантаж, і захопили їхніх ватажків зненацька. Більшість керівників «Джугантара» було заарештовано або вбито при спробі втекти. Сену єдиному вдалося зникнути. Ходять плітки, що він переховувався десь у горах, неподалік від Читтагонга. Мабуть, планують щось дійсно значне, якщо він ризикнув повернутися.

Дігбі висадив мене біля «Бельведера», і я вже почав сумніватися, чи справедливим було моє ставлення до нього. Сьогодні він мене вразив, із таким апломбом приборкавши інформатора. І якщо вже бути до кінця чесним, на його рахунку всі успіхи в нашій справі — від ідентифікації тіла та надання злочинові статусу політичного до встановлення головного підозрюваного. Під гонором і колоніальною претензійністю ховається досить порядний офіцер. Цікаво, чому ж він і досі лише помічник інспектора?

Коли я увійшов, у вітальні ще горіло світло. Вечеря скінчилася вже дві години тому, але, судячи з голосів, місіс Теббіт і кілька постояльців іще не спали. Я зрозумів, що чекали на мене. Мабуть, побачили заголовки в «Стейтсмені» й хочуть почути все з перших вуст. Я зачинив двері якомога тихіше і навпочіпки прокрався передпокоєм, сподіваючись прослизнути до своєї кімнати непоміченим, немов школяр, який повертається до спальні після відбою. Мені вдалося дійти до сходів, коли двері вітальні раптом розчинилися і звідти полилося світло, у якому безпомилково виділявся силует місіс Теббіт. Усе в цій жінці було загрозливим, навіть тінь.

— Капітане Віндгем, ось і ви! — вигукнула вона, немов проголошуючи друге пришестя Господа.— Я так і подумала, що ви працюватимете допізна, тож залишила вам холодну вечерю. Ви ж, певно, зголодніли.

— Дуже люб’язно з вашого боку, місіс Теббіт,— подякував я,— але я обійдуся, дякую.

— Облиште, капітане! Ви мусите відновити сили. Урешті-решт, ми довірили вам захищати себе від усіх нечестивих індійців у ці непевні часи.

Якщо дивитися з мого місця, вигляд вона мала такий, ніби і сама себе чудово захистить від індійців, нечестивих чи ще яких. А враховуючи габарити жінки, я б сказав, що захисту вимагають саме місцеві мешканці. Бути грубим мені не хотілося, уникнути вечері і запитань, схоже, не було жодного шансу, тож я скорився перед неминучим. Принаймні мене навчили правильно відповідати на запитання. Я посміхнувся, пройшов за нею в їдальню і сів, вона налила мені келих вина і принесла шматок холодного м’ясного пирога і хліб із маслом. Проста їжа. Сподіваюсь, і далі нічого поганого мені не загрожує. Щойно я взявся за пиріг, увійшли Бірн із Петерсом, явно з наміром скласти мені компанію. Місіс Теббіт принесла і їм по келиху, собі ж налила чарочку шеррі.

— Просто жахливо, що сталося з Мак-Олі,— сказав Петерс, ні до кого особисто не звертаючись.

— Моторошно стає, як подумаю,— підтримала його місіс Теббіт.— Навіть у власному ліжку ми не можемо почуватися в безпеці.

Я міг би зауважити, що вбили Мак-Олі не у власному ліжку, а за п’ять миль від нього, на алеї біля борделю. Та, підозрюю, їм би це не сподобалося. Натомість я зосередився на частуванні.

— Ганьба! Ось що це таке, місіс Теббіт,— продовжив Петерс.— Нахабство. Холоднокровно вбити представника короля прямо тут, у другому місті імперії! Навіть не знаю, як ці скажені бандити наважились.

Ще кілька хвилин він із піною на губах виливав своє обурення, місіс Теббіт схвально притакувала.

Тоді вона повернулася до мене:

— Чи не могли б ви заспокоїти нас, капітане?

Я відповів звичними словами: ми робимо все можливе; ретельно проводимо розслідування, жоден камінчик не залишиться на своєму місці, усе перевернемо тощо; але її це не вдовольнило, тож я додав:

— Особисто вам нема про що хвилюватися.

— Усе це дуже добре, капітане,— сказала вона,— але що, як це початок запланованої кампанії? Якщо так триватиме далі, європейці боятимуться на вулиці виходити після темряви.

— Цього не станеться,— заспокоїв я.— Ви мене дивуєте, місіс Теббіт. Витончена жінка доброї англійської породи. Аж ніяк не очікував, що вас залякають вчинки кількох незадоволених індійців. Візьміть себе в руки, мадам!

Спрацювало. Коли логіка не діє, бажаний результат можна отримати, удавшись до гіпертрофованого заклику до патріотизму.

— Авжеж,— забелькотіла вона,— я не хотіла...

— Капітан має рацію,— підтримав Бірн.— Ви ж самі знаєте, місіс Теббіт, таке і раніше траплялося. Якщо хочете знати мою думку, ті, хто чинить насильство,— не проблема. Проблемою є ті, хто проповідує ненасильство. Нехай вони називають це «мирною неспівпрацею», але насправді це економічна війна. Узяти цей бойкот британських тканин. Торгівля від нього жорстоко постраждала. Мої замовлення за минулий рік знизилися на тридцять відсотків, у деяких регіонах навіть на п’ятдесят! Якщо так і далі триватиме, улітку я втрачу роботу. Боже всемогутній, це відбувається не лише в Бенгалії, а по всій країні! І найгірше те, що ми нічого не можемо вдіяти. Тобто не можна ж кидати за ґрати лише за те, що не купляють тканини.

Після цих слів Бірна за столом запанувала зловісна тиша. Обличчя у місіс Теббіт було таке, наче її світ руйнується. Від Петерса ледь пара не валила. Що ж, їм можна тільки поспівчувати. На їхню думку, саме вони й побудували цю країну, а тепер усе, що вони зробили, виявляється під загрозою. І збагнути такого нахабства вони не могли. Як після всього, що вони зробили для цієї землі, індійці мають безсоромність вимагати збирати речі та повертатися до Англії? Але за всим цим ховався справжній страх. Місіс Теббіт і подібні до неї, може, і вважали себе британцями, але, крім Індії, вони нічого не знали, не мали іншого життя, крім вечірок у садочках і коктейлів у клубах. Вони нагадували гібридну квітку, яка потрапила до Індії і так прижилася, що, якби її повернули до Британії, вона б зів’яла і загинула.

Я доїв, і місіс Теббіт прибрала тарілку.

— Уже пізно,— сказав Петерс,— лягатиму спати.

Він підвівся і побажав доброї ночі, і незабаром його втомлені повільні кроки почулися зі сходів. Місіс Теббіт, зрозумівши, що більше інформації не отримає, також вибачилась і пішла. Лишилися ми з Бірном і половиною пляшки червоного вина. Він витяг пару сигарет і простягнув одну мені. Я взяв і запалив.

— Наскільки вас стосується справа Мак-Олі, капітане? — запитав він. Особливої зацікавленості в його голосі не було. Складалося враження, що він просто бажає заповнити тишу.

— Боюсь, саме я і мушу її розкрити,— відповів я.— Але не можу сказати нічого, крім того, що сказав іншим.

— Розумію,— кивнув він.— Було б значно краще, якби ситуація поліпшилась. Я ж бо сподівався, що всі ці нісенітниці щодо незалежності припиняться разом з війною.

— Не співчуваєте? Мені здавалося, що більшість ваших співвітчизників дещо іншої думки.

— Як торговець текстилем я їм абсолютно не співчуваю. Хоча як ірландець...— Він посміхнувся.— Але то вже інша справа.

Він підняв склянку.

— Справа в тому,— продовжив, випивши,— що ваші пересічні індійські терористи, принаймні бенгальські, переважно некомпетентні. Вони витрачають свій час на сварки між собою, а коли не сваряться,— на щастя, більшість часу — вони підривають самі себе, не завдаючи нікому шкоди. Коли часом когось і вбивають, то жертвою виявляється невинний перехожий, але зовсім не той, у кого вони цілилися. Урешті-решт вони незабаром самі себе перестріляють або їх переловлять. Запевняю вас, капітане, так триватиме ще сотню років, тож імперія навіть не похитнеться. Проблема, бачите, у тому, що ваш класичний бенгальський революціонер — дилетант. Погляньте на них: вони усі з вищої касти, аристократи, які вважають цю справу шляхетною, романтичною боротьбою. І все це дуже добре й ошатне на університетських дебатах, та якщо хочеться покінчити зі сторіччям британської влади, потрібні справжні грубі чоловіки. Хлопці з робочого класу, які вміють працювати. А не гурт кволих інтелектуалів, які не здатні відрізнити рукоятку маузера від дула.

— Якщо вони такі некомпетентні, як ви кажете,— запитав я,— чому всюди тільки й розмов, що про вбивство Мак-Олі?

Бірн замислився, ковтнув вина і лише тоді відповів:

— Знаєте, скільки в Індії британців, капітане?

— Півмільйона? — припустив я.

— Сто п’ятдесят тисяч. І все. А знаєте, скільки тут індійців? Я вам скажу: триста мільйонів. Як же ста п’ятдесятьом тисячам британців утримати під контролем триста мільйонів індійців?

Я не відповів.

— Моральна вищість.— Він помовчав, щоб фраза справила враження.— Щоб така мала кількість правила багатьма, правителі мають створити ауру вищості над підлеглими. Не лише фізичної чи військової вищості, але й моральної вищості. І ще більш важливо, щоб їхні піддані, у свою чергу, повірили, що вони нижчі, що вони вимагають контролю заради власного ж блага. Схоже, що від часів битви під Плессі ми тільки те й робили, що ставили місцевих мешканців на місце, переконуючи, що вони потребують нашого керівництва, нашої освіти. Їхню культуру ми представляли варварською, релігії — утвореними навколо фальшивих богів, навіть архітектура мала бути нижчою за нашу. Навіщо б іще ми будували той у дідька величезний і огидний Меморіал Вікторії з білого мармуру, більший, аніж Тадж-Махал? Господи, та ми ж навіть фактам не дозволяємо кинути тінь на образ, який створили. Погляньте на атлас для індійської навчальної школи. Вони розташували Британію та Індію поруч, і кожна займає цілу сторінку. Ми навіть масштаби їм не показуємо, щоб маленькі темні діти не зрозуміли, якою крихітною є Британія у порівнянні з Індією!

Проблема, капітане, у тому, що за останні двісті років ми наїлися власної пропаганди. Ми повірили, що є вищими за покидьків, якими керуємо. І якщо щось загрожує цій вигадці, воно являє загрозу і цілій споруді. Саме тому справа Мак-Олі і здійняла такий сморід. Це напад на двох рівнях. По-перше, вона показує, що принаймні деякі індійці більше не вважають себе нижчими настільки, що можуть навіть убити видатного члена вищого класу, а по-друге, це розхитує нашу вигадку про вищість.

Він допив останні краплі вина.

— Тож ви не вірите у вищість білої людини?

— Я тут уже понад п’ятнадцять років і ще не бачив жодного доказу. Слухайте, я ірландець, капітане. У Лондоні багато хто вважає мене дурним Педді[31]. Якщо мені це не подобається, яке ж я маю право запевняти, що вищий за людей іншої раси? Часи змінюються, капітане. Старий порядок руйнується. Погляньте лише на мапу Європи, і самі переконаєтеся. Польща, Чехословаччина, інші щойно народжені нації. Якщо ми віримо, що вони мають право на самовизначення, то чому ж індійці мають від них відрізнятися?

Я докурив сигарету, він дивився в порожню склянку.

— Хай там як,— нарешті сказав він,— уже пізно. Час лягати.

Підвівся і побажав мені доброї ночі.

— Здається, мусимо попрощатися,— зауважив я.— Ви ж уранці вирушаєте до Ассаму, чи не так? На чайні плантації?

— Так, мусив,— посміхнувся він.— Та ні. Боюся, змінилися плани. Застряв тут іще на кілька днів.

Я побажав йому доброї ночі і посидів сам, покурив. Бірн висловив цікаву думку. Я міг би запевнити його, що мої уявлення про британську вищість загинули у Фландрії разом із моїми друзями. Хоча, що б це змінило? І самовизначення, і моральна вищість мені байдужі. Убито людину, і моя справа — знайти вбивцю. Нехай політика залишається іншим.