Людина. що підводиться

Двадцять три

івденна Калькутта. Серце Білого міста.

Повз нас швидко проносилося зелене передмістя, широкі проспекти і побілені вілли, сховані за високими живими огорожами. Геть не схоже на місцеві краєвиди, крім хіба що дарванів, похмурих індійських сторожів на воротах, які контролюють в’їзд до будинків своїх господарів. Та ще час від часу крізь залізні ґрати огорожі можна було краєм ока помітити садівників, які підстригали смарагдові лужки.

Південна Калькутта, заповідник першосортних людей із другосортних міст на кшталт Гілфорда або Кройдона. Резиденція колоніальних адміністраторів, військових офіцерів і торговців. Південна Калькутта з незчисленними раутами на полях для гольфу і в садах, перегонами і джином на веранді. Гарне життя. Значно краще, ніж у Кройдоні.

Ми їхали в напрямку Аліпора і резиденції лорда Таггарта. Водій уповільнив хід авто і звернув на широку доріжку, засипану гравієм, у кінці якої серед квіткових клумб і лужків широко розкинувся триповерховий будинок. Тільки у Калькутті такі особняки називають «бунгало».

Автомобіль плавно зупинився під портиком біля входу в дім. Білі колони обплетені зеленими ліанами. Підбіг констебль у формі й відкрив дверцята.

— Капітан Віндгем до лорда Таггарта.

— Так, сер,— відповів він.— Лорд у південному саду. Запрошує вас приєднатися до нього. Будь ласка, ідіть за мною.

Він кивнув, повернувся і пішов прямо через недоторканий лужок. Повітря наповнилось ароматом англійських квітів. Троянди і наперстянки. Куточок Англії в чужому полі. Хоча який там куточок, не менше кількох акрів. Поки ми йшли, я помітив озброєних людей, приховано розміщених навколо будівлі. З дороги їх не побачити, із будинку вони також око не муляють.

Таггарт насолоджувався приємною погодою. Сидів за маленьким плетеним столиком, розстібнувши комір сорочки, і переглядав газети. Підняв очі і привітав мене посмішкою.

— Вітаю, Семе. Радий тебе бачити, хлопче.— Голос у нього був теплим, як полуденне сонечко.— Сідай.— І він указав на стілець.— Чим себе труїш? Джин? Віскі?

— Віскі, будь ласка.

Він махнув рукою, підкликаючи слугу.

— Віскі капітану.— Повернувся до мене: — Що до нього?

— Просто трохи води.

— А мені віскі із содовою,— сказав Таггарт.

Слуга вийшов і незабаром повернувся з двома склянками.

Ми випили за здоров’я один одного.

Віскі було солодким і оксамитовим. Як правило, я такого не п’ю. Переважно тому, що не можу собі дозволити.

— Що нового, Семе? — запитав він.— Лейтенант-губернатор і підрозділ «Н» вимагають передати Сена їм. Не певен, що можу довго їх стримувати. Скажи, що ти з цього покидька щось вибив, і покінчимо з цим.

Я завагався. Усю дорогу від Лал-базара я сушив голову над дилемою, що йому розповісти, бо те, що збирався, може покласти край моєму недовгому перебуванню в Калькутті. Не так уже це й погано, мабуть. Я зробив іще один ковток і зібрався з духом.

— Не думаю, що він убив Мак-Олі.

Слова лишились у повітрі. Я ковтнув іще віскі, цього разу не кваплячись. Якщо Таггарт вирішить виставити мене за двері, шкода, коли таке добро пропаде.

— А напад на потяг?

Я похитав головою.

— Ніяких доказів, що він має до цього відношення.

Полетіли секунди. Десь далеко пронизливо крикнув на фікусі зелений папуга. Відповідь Таггарта, коли він нарешті її дав, була несподіваною:

— Так я і думав.

Оце й усе. Ні гніву, ні погроз, ні нотацій. Перебираючи усі можливі варіанти, я навіть і уявити не міг, що Таггарт зі мною погодиться.

— Сер? — наваживсь я.— Ви теж вважаєте, що він може бути невинним?

— Навряд чи. Мак-Олі, може, він і не вбивав, але невинним його точно назвати важко. І його точно повісять за всі злочини. Просто ще і цей припишуть. У будь-якому разі мусимо розібратися з нападом на потяг. Якщо це не Сен зі своїми спільниками, хто тоді?

Слова його мене збентежили.

— Ви хочете, щоб я звинуватив Сена в нападі, хоча, можливо, це справа рук інших?

— Я хочу, щоб ти був розумним, Семе. Хіба ти знайшов докази на підтримку теорії, що обидва злочини скоєні однією людиною?

Я поміркував. Таких доказів я не мав. Грубе припущення з мого боку. Я вирішив, що ворог має бути один, але нічим не можу це довести. Таггарт це відчуває.

— Не існує нічого, що пов’язувало б ці два злочини,— продовжив він.— Тож я хочу, щоб ти висунув Сенові звинувачення в убивстві Мак-Олі і передав підрозділу «Н». Сподіваюсь, вони від тебе відступляться. Скажи, що не вважаєш його винним у нападі на потяг. Нехай самі полюють на цих бандитів. У них непогано виходить. Щойно відвернемо їхню увагу, продовжуй розслідування справи Мак-Олі. Щось дивне тут відбувається, і я хочу знати що.

— А той факт, що вони повісять Сена за злочин, якого він не скоював, вас не хвилює?

Таггарт зітхнув.

— Ми вступаємо в бій, якщо можемо його виграти, Семе. Я не просто так покликав тебе до Калькутти. Влада корумпована, з неї тече, як із сита. Більшість індійців бере на лапу, і половина білих не цурається. Мені потрібна людина, на яку можна покластися і навести лад. Професіонал, який ні від кого не залежить. Я не можу дозволити тобі впасти жертвою цієї справи. Ти мені потрібен, Семе.

Не краща пропозиція. Послати невинну людину на шибеницю, на мою думку, аж ніяк не кваліфікується як успішне закінчення, але наразі не маю іншого вибору, як підкоритися вимогам Таггарта. Та хоча б можу продовжити розслідування.

— Гаразд,— погодивсь я, наступивши на горло власній гордості.— Так і зроблю.

— От і добре. Але пам’ятай, Семе: Калькутта — місце небезпечне. Берегтися варто не лише терористів. Тут повно впливових людей, які не зупиняться перед тим, щоб знищити тебе, якщо відчують загрозу своїм інтересам. Тобі знадобиться мій захист, щоб виконувати свою роботу. Але абсолютного захисту я тобі гарантувати не можу. Тож ступай обережніше. Ти вже отримав кількох могутніх ворогів серед військових. Полковник Доусон прагне твоєї голови. Такого трюку, який ти провернув у Коні минулої ночі, повторитися не може.

— А мої офіцери? Чи можна довіряти Дігбі?

Таггарт відпив віскі.

— Вважаю, що так. Особливої любові між ним і Доусоном немає. Під час війни Дігбі написав критичний звіт про політичну акцію, влаштовану Доусоном і його людьми десь на півночі. Якимось чином він потрапив до рук підрозділу «Н». Вони ж бо мають шпигунів і в поліції. Звіт передали лейтанант-губернатору. Заявили, що це на руку ворогам. Лейтенант-губернатор став на їхню сторону, зідрав шкуру з попереднього комісара і наполіг, щоб в особисту справу Дігбі занесли догану. Відтоді бідолаху обходять із підвищенням. Із таким досвідом він уже давно б мусив стати інспектором.

Цікаво. Може, то не лише нелюбов Дігбі до всього індійського не дає йому припустити, що Сен невинний. Може, він боїться знову перейти дорогу підрозділу «Н»? Одного разу він уже це зробив і добряче поплатився. Як кажуть, хто обпікся на окропові, той і на холодну воду дмухає. Тут і для мене урок. Як Таггарт щойно зауважив, він вступає в бій лише тоді, коли може його виграти.

— Ви мусите іще дещо дізнатися про Сена,— сказав я.— Він відмовився від насильства.

— Справді? — Таггарт збирався відпити віскі, але так і завмер зі склянкою в руці.

— Каже, багато думав, доки переховувався. Дійшов висновку, що насильницька боротьба є самознищенням.

— Ти йому віриш?

— Не схожий він на людину, що бреше. Каже, саме тому і повернувся до Калькутти. Заявляє, що тепер проповідує принципи ненасильництва і неспівпраці. Розповсюджує їх із завзятістю святого Петра в Дамаску.

Таггарт зробив ковток і замислився.

— А нашим друзям із підрозділу «Н» це відомо?

— Не думаю, але дізнаються, щойно ми його віддамо.

— А ось це вже дуже цікаво...

О пів на восьму я стояв під аркою перед «Великим східним готелем», задихаючись від дизельного диму, і спостерігав за трамваями. Убрався до вечері. Чорна краватка, смокінг і перев’яз. На місто вже опустилася темрява, але вечір був і досі задушливим. Після зустрічі з Таггартом я повернувся до кабінету, покликав до себе Дігбі. Усього йому не розказав, лише те, що Таггарт наказав висувати Сену звинувачення і передавати підрозділу «Н». Попросив його зайнятися формальностями. Він явно зітхнув із полегшенням і запевнив мене, що ми все робимо правильно. Казати про те, що розслідування триватиме, я не став. Урешті-решт, завтра неділя, у нього вихідний. Навіщо його псувати? Новини зачекають до понеділка. Добу можу протриматися і без нього.

Інша справа Банерджі. Він із радістю присвятить роботі неділю. І не диво. До того ж він пояснив, що, як і для будь-якого індуса, неділя для нього не має особливого значення. Ми домовилися зустрітися о десятій ранку. Розберемося із Сеном і поїдемо до Дум-Дума шукати преподобного О’Ґунна. Але зараз думав я не про Дум-Дум — побачив, як із протилежного боку вулиці між автомобілями пробирається Енні Грант. На ній була проста блакитна сукня до колін, яка дозволяла скільки завгодно милуватися стрункими ніжками.

Людей було багато. Переважно парочки, що вийшли повечеряти суботнього вечора. Судячи з рудого волосся і червонуватих облич, серед них було чимало колишніх мешканців Данді. Енні зупинилася, виглядаючи в натовпі мене. Я помахав рукою, і вона посміхнулася, та коли помітила руку на перев’язі, посмішка змінилася переляком.

— Семе! — вигукнула вона.— Що сталося? По телефону ви запевняли, що не постраждали.

— Дурниці,— відмахнувсь я.— Я просто виконував свій обов’язок. Мусить же хтось захищати спокій калькуттських жінок.

Вона ніжно поцілувала мене в щоку.

— Маленька подяка від усіх жінок Калькутти.— Енні взяла мене під руку і повела до готелю.

Біля входу стояв британський констебль і керував транспортом.

— Хіба не дивно? — зауважив я.— Білий офіцер виконує обов’язки регулювальника?

Дівчина посміхнулася.

— Це ж «Великий східний», Семе, найкращий готель із цього боку Суеца. Тут збираються пограти верхи білого суспільства. Чи годиться, щоб їх зауважував індієць, коли вони виходять із готелю п’яні як дим? Уяви тільки, який це скандал!

Ми увійшли у фойє, трохи менше за собор. Воно сяяло кришталевими люстрами, а мармуру тут було більше, ніж у Тадж-Махалі. Енні має рацію, сюди приходять верхи калькуттського суспільства. Військові офіцери у формі, комерсанти, модні панянки в шовках і атласах. У кімнаті стояв гул розмов, між вишуканими гостями, як маленькі рибки між акулами, снувала дюжина місцевих офіціантів. У бездоганно накрохмалених білих одежах вони мовчки обслуговували публіку, швидко підходили, щоб наповнити склянку чи підкласти на тарілку якоїсь страви, і знову розчинялись у залі. Десь поруч струнний квартет грав популярні віденські мелодії.

— Вип’ємо перед вечерею? — запропонувала Енні.

— Чому б і ні? Це допоможе позбутися присмаку бензину.

Я пішов за нею сяючим коридором, повз готельні крамнички, перукарню і мініатюрну копію універмагу «Гарродз», адаптовану для тропіків. У кінці, біля дверей, що відчинялися на обидва боки, висіла латунна табличка з написом «Вілсонз». Ми увійшли в бар. Як і в «Червоному слоні», тут було темно, як у льосі. В одному кутку сидів за роялем індієць у чорній краватці і тихо грав. Уздовж усієї кімнати простяглася барна стійка, у кінці якої стояв худий бармен у формі, явно на кілька розмірів для нього завеликої. Народу було небагато, так, кілька завсідників, тож роботи у нього було мало. У затінку оксамитових завіс закохано перешіптувалась юна парочка. Бармен театрально витирав склянку картатим рушником, не звертаючи на нас уваги.

Я постукав по стійці, щоб привернути його увагу, Енні всілася на високому стільці. Бармен продовжував полірувати ще кілька секунд, тоді підійшов до нас. На латунному значку на сорочці було вказано «Азіз».

— Так, сер?

Я повернувся до Енні.

— Що питимете?

Вона демонстративно оглянула довгий ряд пляшок на дзеркальній поличці.

— «Джин елінг»[38],— нарешті сказала вона.

Я замовив, собі попросив віскі «Лафройг».

Бармен кивнув, налив мені віскі і похмуро взявся за коктейль для Енні.

— Тепла зустріч,— прокоментував я.

— Хіба це несправедливо? — піддражнила вона.— Усіх своїх приятелів-чоловіків сюди приводжу. Якщо Азізові ви сподобаєтеся, можете розраховувати на друге побачення.

— Не знав, що він ваш приятель. Може, і його пригостити напоєм?

— Не дуже вдала думка, Семе. Йому релігія не дозволяє.

— Дивно, що він працює в барі.

— Ми всі іноді робимо дивний вибір,— знизала плечима вона.— За це платять гроші.

Азіз повернувся з коктейлем і мовчки поставив його на стійку. Я подякував, він кисло посміхнувся.

Ми з Енні цокнулися і перейшли до порожнього столика за завісою.

— Ну, розкажете мені, що сталося? — попросила вона, вказуючи на перев’яз.

— Повірите, якщо скажу, що впав зі слона?

Вона незадоволено надула губки, склавши їх у чутливу, витончену «О».

— Бідолаха,— пожаліла вона.— Хіба імперська поліція не може видати вам автомобіль?

— Я ж новенький,— парирував я.— Щоб отримати такі пільги, потрібно прослужити деякий час. Мені ще пощастило, що не довелося починати з віслюка.

— Навіть не знаю,— підіграла вона. — З віслюка не так боляче падати.

Я ковтнув віскі.

— Серйозно, Семе,— продовжила вона.— Я чула, у вас стріляли.

— Бачили б ви того, хто стріляв. Лежить собі на столі в моргу на Коледж-стрит.

Її очі округлилися.

— Ви його вбили?

— Ні, убив інший. Минулої ночі я стримався і нікого не пристрелив. Власне, я навіть не стріляв.

— Я рада.— Вона накрила мою долоню своєю.— Ви не схожі на людину, яка із задоволенням хапається за пістолет.

Не можу не погодитись. За своє життя я бачив багато смертей. І запросто можу прожити решту своїх днів, ні в кого не стріляючи.

У горлі раптом пересохло, і я залпом допив віскі.

— Когось іще поранили? — поцікавилася вона.— Як там англійський офіцер, із яким ви працюєте разом?

— Дігбі? Ні, з ним усе гаразд. Навіть подряпини не отримав. Я і не знав, що ви знайомі.

— Не знайомі,— виправила вона, провівши по краєчку склянки наманікюреним пальцем.— Знаю про нього через подругу.

Вона допила коктейль, і ми пішли в ресторан вечеряти.

Приміщення для вечері нагадувало банкетний зал у палаці султана, але такий, яким його спроектували б англійці. Завбільшки з бальну залу, оздоблену білим мармуром і золоченими листочками, розділену на дві зони — головну і терасу, які розділялися вишуканою золоченою огорожею. Незважаючи на свої розміри, зала була заповненою. Струнний квартет грав черговий віденський вальс, хоча за гомоном його ледь можна було почути. Метрдотель висунув для Енні стілець і метушливо допоміг сісти. Вона подякувала і заглибилась у меню.

Я замовив вино, пляшку білого південноафриканського, до якого звик за час війни. Там його було багато, ще й обходилося найдешевше. З їжі Енні порадила спробувати рибу хільсу.

— Бенгальці полюбляють рибу,— пояснила вона.— Хільса — місцевий делікатес.

Я відмовився і замовив стейк. Мені хотілося чогось простого, без усіляких несподіванок.

— А ви хоробрий,— зауважила вона.

Я приготувався до поганих новин.

— Чи вам відомо, що існує велика ймовірність, що стейк буде з буйволового м’яса, а не з яловичини? Не забули, що корова для індусів священна? Більшість кухарів і не торкнеться її м’яса, тож багато ресторанів вважають за краще подавати натомість буйволяче, особливо зараз, коли групи із захисту корів з’являються усюди, як гриби після дощу. Утім, це ж «Великий східний», може, вам і пощастить.

Вона посміхнулася, і мені раптом стало байдуже, який той стейк, буйволячий чи коров’ячий.

Принесли вино, ми виголосили тост.

— За нові початки,— підняла келих Енні і продовжила: — Коли про це зайшла мова, ви вже знайшли квартиру?

— Часу не було навіть подумати про це. Зараз мене і пансіон улаштовує, хоча їжею можна легко отруїтися. Власне,— знизав я плечима,— мені байдуже, де жити.

— Дурниці,— відрізала вона.— Ви не в Лондоні, Семе. Тут варто пам’ятати про престиж. Не личить офіцеру імперської поліції, пукка сагибу, мешкати в пансіоні. Вам потрібна власна квартира. Гарні апартаменти в районі Парк-стрит і слуги, звісно.

— І скільки слуг?

— Якомога більше. Що більше, то веселіше,— посміхнулася вона.

— Претензійно якось.

— Звісно,— піддражнила вона.— І це добре.

— З моєю платнею, боюсь, можу дозволити собі тільки куций кортеж.

— У Калькутті так не годиться, Семе. Народ тут ладен власну бабцю продати на мило, ніж відмовитися хоч від одного слуги. Що казатимуть люди, якщо леді Така-то відмовиться від парочки покоївок через урізаний бюджет? Ото скандал буде! Власне, ось і проблема в Індії: люди тут значно дешевші за тварин. Слугу, кухара і покоївку дешевше утримувати, ніж коня.

— У такому разі завтра вранці негайно дам оголошення: шукаю усіх трьох. Де ж я поставлю коня у квартирі?

Вечір ішов саме так, як я і сподівався. Грав оркестр, ллялося вино. Ми їли і розмовляли про Англію, про війну, про Індію та індійців. Коли в бесіді виникали паузи, я роззирався навкруги. За столиками сиділо напрочуд багато блідих юних леді у супроводі чоловіків щонайменше вдвічі старших за них. Я вказав на це Енні.

— Ці дівчата — «риболовний флот», як ми тут кажемо,— розсміялася вона.— Щороку сюди припливають кораблі, завантажені англійками зі шкірою кольору ріпи, які приїхали шукати собі чоловіків. Це триває вже багато років, а після війни їхня кількість іще збільшилася.

— Це можна зрозуміти,— відповів я.

— Система досить добре працює,— продовжила вона, відпивши вина. Підняла келих і трохи покрутила, щоб підкреслити свої слова.— Щось таке відбувається з англійськими дівчатами, коли їм виповнюється двадцять п’ять. Починають боятися, що залишаться на поличці. Тож сідають на пароплав і приїжджають до Індії, де буквально тисячі сагибів сумують за домашнім затишком і ладні одружитися з першою ж ліпшою англійською трояндою. І байдуже, що вона простенька чи має якісь вади, якщо має правильне походження, то чоловіка тут знайде. Мені чоловіків шкода, особливо чиновників. Бідолахи приречені на монаше життя. Знаєте, тут і досі не схвалюють шлюб до тридцяти. А якщо одружитися з небілою жінкою, то можна взагалі поставити хрест на кар’єрі.— Голос у неї став хрипким, у ньому забряжчали металеві нотки. Схоже, вилилася вся гіркота, накопичена за життя. Вино розв’язало язик.— Можуть іще заплющити очі на нетривалий зв’язок,— продовжила вона,— але щоб шлюб? — І вона помахала рукою: — Оце вже ні, ні.

— Як його звали?

Вона здивовано перевела на мене погляд.

— Кого?

— Ви знаєте кого.

— Ім’я не важливе. До того ж це вже давня історія.

Вона відпила вина. Я не поспішав порушувати мовчання. Бачив, що вона хоче зняти із себе тягар болю, а найкраще, що чоловік може зробити для жінки,— це її вислухати.

— Він служив у письменників,— продовжила вона.— Ми познайомилися, коли мені було двадцять один. Він щойно приїхав із Англії. Закрутив мені голову. Майже рік були разом. Обіцяв одружитися.

— Що сталося?

— А що може статися? Індія. Імперія. Вона змінює англійців. Придушує їх. Вони приїжджають сюди з широко розплющеними очима, сповнені найкращих намірів. І дуже скоро стають цинічними і черствими. Навчаються у старших і починають вірити в усі нісенітниці про британську вищість, не паруються з нижчими расами. Починають зневажати місцевих. Усі не-білі вважаються недостойними. Імперія псує добрих чоловіків, Семе.— І вона зробила ще один ковток.— Запам’ятайте мої слова, з вами теж таке станеться.

— Не думаю,— не погодивсь я.— Годі з мене вже тієї британської вищості.

Вона гірко розсміялася.

— Послухаємо, що ти скажеш через шість місяців.

Може, вона і має рацію. Мої слова пролунали напружено, щойно я їх вимовив. Спокусливо легко звикнути до побутового расизму, на якому, схоже, тут усе базується. Кілька годин тому я і сам його продемонстрував. Він дуже підступний. Але я можу бути кращим: можу навчитись у цієї жінки, цієї вродливої розумної жінки, яка бачила все, що ховається за обманом і лицемірством.

— Я серйозно,— додав я, намагаючись переконати не стільки її, скільки себе.

— Авжеж, Семе. Ви не схожі на інших. Ви не такий.— І вона осушила келих.

Що сказати? Наполягати, що я дійсно не такий? Боюся, не таким я можу і не бути. Не знайшовши слів, я просто промовчав і налив їй іще вина.

— Вибачте,— зітхнула вона.— Ви на це не заслуговуєте. Просто я бачила, як це відбувається. Милі хлопці із середнього класу, з якогось Ширу, приїжджають сюди, і влада та привілеї паморочать їм голову. Їм раптом починають уклонятися і все підносити, навіть одягають їх слуги. І незабаром вони переконуються, що мають на це повне право.

— Тоді мені краще забути про слуг і купити натомість коняку.

Вона посміхнулася. Чарівна посмішка. Як чоловік узагалі може проміняти її на кар’єру?

— Ну що, розкажете мені, що сталося вчора? — запитала вона.

— Майже нема чого розказувати. Ми вистежили підозрюваного. Він пручався. Я робив свою роботу.

— Гадаєте, він убив Мак-Олі?

Я завагався, але похитав головою.

— Більше нічого сказати не можу, Енні. Це не моя забаганка.

Вона посміхнулась і легенько погладила мою руку.

— Вибачте. Не дуже пристойно з мого боку.

Не встигла вона закінчити фразу, почулися гучні голоси. Усі розмови обірвалися, очі присутніх повернулися до дверей. Увійшло четверо чоловіків на чолі з лейтенант-губернатором. На ньому була бездоганна чорна краватка і накрохмалена сорочка з комірцем. За ним тупотів огрядний джентльмен у військовій формі, генерал, якщо вірити лацканам, і дві леді. До них кинувся метрдотель. Уклонився так низько, що я злякався, чи зможе він розігнутися. Коли чолов’яга таки розігнувся, збуджено заговорив щось до лейтенант-губернатора. З нашого місця я не міг почути його слів, але масні посмішки і широкі жести не свідчили, що він протестує проти політики уряду.

Метрдотель повів процесію в нашому напрямку. До вільного столика в дальньому кутку, трохи подалі від інших. Просувалися вони не швидко, оскільки лейтенант-губернатор зупинявся біля деяких столиків, і гості підводилися, щоб його привітати. Тут кілька слів, там обмін потиском рук. Він помітив Енні, одразу впізнав її і попрямував до нашого столика. Ми підвелися, як усі інші вздовж його маршруту.

— Міс Ґрант,— промовив він. Носовий акцент надавав йому схожості з единбурзьким біржовим маклером.

— Ваша честь.

— Просто хотів висловити, як мене вразило те, що сталося з бідолашним Мак-Олі. Запевняю, що злочинці незабаром постануть перед судом.

— Дякую, ваша честь,— опустила вона очі.— Це втішає.

— Скажіть мені, люба, як ви тримаєтеся?

Вона слабо посміхнулася.

— Добре, дякую. Хоча пережити такий удар було нелегко.

— Оце дух, я розумію. Ну, не падайте духом.

Енні повернулася, щоб представити мене.

— Це капітан Сем Віндгем, ваша честь. Нещодавно...

— О! Я вже мав таке задоволення, моя люба! — перервав він і простягнув мені руку.— Хлопче, ви сьогодні герой! Я так розумію, що саме вам ми мусимо дякувати за арешт нашого давнього приятеля Беноя Сена.

— Не можу зловживати такою довірою, ваша честь,— відповів я.— То була велика операція.

— Так, я чув. Отримали його зізнання?

— Іще ні.

Він поморщив носа.

— Не скажу, що це мене дивує. Мусите передати його військовій розвідці. Вони мають досвід у таких справах. Міс Ґрант, капітане Віндгем.

Ввічливий кивок кожному, і він пішов, повернув до свого столика. Я сів, відпив вина і повернувся до Енні.

— Ви не казали, що товаришуєте з лейтенант-губернатором,— зауважив я.— Якої думки про нього бармен Азіз?

— Навряд чи можна назвати його моїм приятелем, Семе. Кілька разів зустрічалися, коли я супроводжувала Мак-Олі до Будинку уряду. Так це правда? Ви дійсно заарештували Беноя Сена?

Я промовчав і посміхнувся. Якщо жінка вражена тим, що ви зробили, краще за все просто дати їй волю думати, що хочеться, і не псувати ситуацію фактами.

— Вдалий хід,— похвалила вона.— Його кілька років розшукували.

— Я не маю права обговорювати розслідування,— сказав я.

— Облиште, Семе. Лейтенант-губернатор сам випустив кота з мішка. Тепер ви просто зобов’язані все мені розповісти.

Я поміркував. Алкоголь завжди послаблює мою рішучість, а в голові у мене аж дзвенить від думок. Яка біда в тому, що я поділюся з нею? За кілька годин усе одно новини опиняться на першій шпальті «Стейтсмена». До того ж хлопчиськові в моїй душі надто вже хотілося справити на неї враження. Я підняв руку, здаючись.

— Гаразд. Що саме ви хочете дізнатися?

— Усе! — вигукнула вона.— Як ви його вистежили, як захопили, який він. Геть усе!

— Не так уже це й цікаво.

— Авжеж, цікаво,— не відступала вона.— Галантний капітан Віндгем лише кілька тижнів у Калькутті, а вже встиг захопити одного з найнебезпечніших злочинців у країні.

— Як я сказав вашому приятелю лейтенант-губернатору, це не лише моя заслуга. Участь брало багато людей.

— Але ж лейтенант-губернатор назвав героєм саме вас!

Я похитав головою.

— Просто я його заарештував.

— І в процесі отримали поранення.

— Це? — показав я на перев’яз.— Та це ж я зі слона впав.

Я дістав портсигар і запропонував їй сигарету. Вона вдячно прийняла. Я взяв і собі і запалив обидві.

— Чому ж він убив Мак-Олі? — запитала вона.

— У тому-то і справа,— зітхнув я.— Не певен, що це зробив він.

— А ось і несподіванка! — вигукнула вона, широко розплющивши очі.— І навіть словом не прохопилися лейтенант-губернатору?

Я похитав головою.

— Нічого це не змінить. Його все одно повісять. Сен лише пішак у великій грі.

Можна було додати, що й себе вважаю таким пішаком.

Я очікував, що вона обуриться. Питатиметься, чому я дозволяю відправити на шибеницю невинно засудженого. Десь у глибині душі мені навіть хотілося, щоб вона обурилася, розсердилася, що я таке допускаю. Хотілося, щоб вона звернулася до моєї порядності й зіграла роль мого сумління, докори якого я намагаюся заглушити. На мій подив, вона нічого не сказала. Я був здивований і навіть трохи розчарований.

— Не варто через це страждати, Семе,— сказала вона, немов прочитала мої думки.— З того, що я чула, можу зробити висновки, що ця людина — справжнє чудовисько. Він заслуговує на те, що на нього чекає, вбивав він Мак-Олі чи ні.

— Якби ж то все було так просто,— відповів я.

Вона на мить замислилася.

— Якщо ви вважаєте, що убивця не Сен, то хто ж тоді?

— Це я і збираюся з’ясувати.

— Але якщо лейтенант-губернатор наказав висунути Сенові звинувачення, хіба це не означає, що справу закрито?

— Байдуже. Я мушу робити свою роботу. Продовжувати розслідування. Я приїхав до Калькутти не для того, щоб служити декоративним собачкою.

— А навіщо ж ви тоді приїхали, Семе?

— Щоб зустріти вас, звісно.

Вона посміхнулася, і я відчув себе закоханим школярем.

— Ви приїхали врятувати мене із цього Богом забутого місця? — запитала вона.— Тоді маю вас застерегти: рятувати мене не потрібно.— Вона нахилилася вперед і вдихнула сигаретний дим.— Може, ви тут, бо самі потребуєте порятунку?

Ми вийшли десь об одинадцятій: «Великий східний» позбувався гостей. Вони юрмилися на тротуарах п’яними групками, чоловіки галасували, жінки хихотіли. Дівчата з «риболовного флоту» отримали добрий улов.

Білий констебль і досі залишався на своєму посту, намагаючись не привертати уваги. На обличчі у нього було написано: «Прошу, Боже, не дозволь цим покидькам улаштувати скандал на моєму чергуванні!» Саме таке обличчя буває в його колег із Мейфера і Челсі в суботу ввечері. Що робити бідолашному копу з робочого класу із п’яним натовпом аристократів?

Нам услід поверталися голови. Не дивно, Енні дуже вродлива. Чоловіки так і витріщалися на неї, поїдали очима. Мене це не хвилювало. Ніколи не був ревнивим. Ревнощі — прояв невпевненості, упевнений у собі чоловік не стане розмінюватись на такі речі. Власне, я навіть від цього отримував задоволення. Життя дає змогу радіти й тому, що чоловіки із заздрощами проводжають очима дівчину, яку ти ведеш під руку. Їхні жінки кидали на неї злі погляди, і обличчя у них були такі, неначе вони напилися чогось кислого. Про що думали? Обурювалися, побачивши білого чоловіка з напівкровкою? Або сердилися на чоловіків за те, що ті витріщалися на цю чі-чі? Чи, може, просто ревнували? Скоріше, усе це разом. Я посміхнувся. Нехай ці чистокровні англійські троянди лишаються тим чоловікам. Мені більше подобається бути з Енні.

Вечір був прохолодним. Із ріки віяв приємний вітерець, із неба звисав жовтий місяць. Вона просунула свою руку під мій зігнутий лікоть. Незважаючи на кінні екіпажі, що чекали на пасажирів, ми безцільно пішли у напрямку Майдану, великої відкритої площини між фортом Вільяма і Чоурінгі. Пройшли повз ворота Будинку уряду із левом на арці. Дивне створіння: товстий та кремезний, три з чотирьох коротких лап твердо стоять на постаменті. Щоправда, вигляд у нього трохи втомлений, немов хоче присісти після стількох років стояння. У кількох вікнах палацу ще світилися вогні, хоча важко було сказати, то не сплять господарі країни чи їхні слуги.

Попереду горіли ліхтарі, розсипавшись перлами по периметру Майдану. Повітря було насичене мускусним запахом календули. Удалечині, освітлений дюжинами потужних ліхтарів, височів білий масив Меморіалу Вікторії, схожий на потворний весільний торт, який ніхто не наважиться з’їсти.

— Мені подобається Калькутта в цей час,— зізналась Енні.— Вона майже красива.

— Місто палаців. Так її називають?

Вона розсміялася.

— Тільки той, хто тут не живе. Або живе в палаці. Такі, як Бучан чи лейтенант-губернатор. Іноді мені здається, що я ніколи не зможу поїхати з Калькутти. Та й навіщо? — посміхнулася вона.— Тут усе життя.

— Зізнаюся, що я починаю піддаватися чарам цього міста,— сказав я,— хоча, може винна в тому людина поруч.

— А може, алкоголь усередині?

— Навряд чи,— не погодивсь я.— У Лондоні я багато пив, але ніколи не відчував до нього такої ніжності.

Вона зупинилась і повернула до мене обличчя, зазирнула прямо в очі, неначе щось там шукала.

— Цікава ви людина, Семе. Незважаючи на все, що довелося пережити, і досі залишилися невинним. Ви точно приїхали до Калькутти за порятунком. Я...

Доки вона не сказала ще чогось, я обійняв її і поцілував. Перший поцілунок, незнайомий, солодкий, схожий на перші краплі осіннього дощу. Запах її волосся. Присмак її губ.

Хоч алкоголь і не змінив мого уявлення про Калькутту, у чомусь він мені таки допоміг. Іноді кілька крапель можуть звільнити англійця від себе самого. Я дивився на неї і немов уперше бачив. Вона обхопила моє обличчя долонями і поцілувала у відповідь. І була в тому поцілункові сила, настійність. Я затамував подих. Другий поцілунок був іншим, важливішим за перший. Він випустив на волю нас обох.

Я гукнув екіпаж.

— Куди, сагибе?

Я подивився на Енні. На мить уявив, як везу її на площу Марка, але відхилив цей варіант. До того ж сумнівався, що міс Ґрант, попри всі свої космополітичні розмови, погодиться.

— Боу-Барракс,— сказав я і допоміг Енні сісти.

Вона не сказала нічого, просто взяла мене за руку

і поклала голову мені на здорове плече. Я заплющив очі й вдихнув її запах. Екіпаж зупинився біля входу в її будинок, похмуру двоповерхову будівлю, я допоміг вийти. Вона глянула на мене, поцілувала в щоку і зникла, не сказавши ні слова. Я занадто втомився, щоб шукати в цьому якийсь сенс. Натомість повернувся в екіпаж і наказав везти мене в «Бельведер».