Людина. що підводиться

Вісімнадцять

сидів у кабінеті Мак-Олі. Тобто це вже був кабінет не Мак-Олі. Саме переходив до іншого власника: речі Стівенса, охайно укладені в коробки, стояли біля столу, чекали, доки їх розкладуть по місцях. Речі Мак-Олі, квапливо покидані в скрині, чекали хтозна-чого.

Не знаю, де Стівенс. Міс Ґрант сказала, що її новий бос зараз до мене приєднається. Це було десять хвилин тому. Хвилин п’ять я роздивлявся світлини Стівенса з дружиною, що стояли на столі, а тоді втомився і виглянув із вікна. Набагато цікавіший вид. Унизу розкинулася площа Далхаузі. Звідси, подалі від спеки і смороду, вона здавалася красивішою. Найкращий вид часто дістається тим, хто має владу

— Вражає, чи не так?

Я обернувся: до мене підходив Стівенс. На обличчі у нього грала посмішка, як у дитини, яка отримала нову іграшку.

— Вид чи кабінет? — уточнив я.

— Вид, звісно. Кабінет, ну-у...— Фразу він не закінчив.

На вигляд йому можна було дати ледь за тридцять, молодий для такої високої посади. У ньому вирувала нервова енергія, рухи були рвучкими, і це видавало його напруженість.

— Капітане Віндгем? — Він вказав на стілець. Сів за стіл, відрегулював шкіряне крісло з високою спинкою, піднявши його на кілька дюймів.— Ви застали мене у складну мить. Лейтенант-губернатор наступного тижня перебирається до Дарджилінга, доки не настала спека, і половина уряду вирушає з ним. І ми тут, у Будинку письменників, мусимо організувати цей переїзд. Найгіршого часу для нещастя з Мак-Олі й не вибереш.

— Так,— погодивсь я.— Це вбивство створює для вас масу незручностей.

Він пильно глянув на мене, намагаючись зрозуміти, що ховається за моїми словами. Цікаво, чи щось знайде? Враховуючи, що мені й самому не ясно.

— Чим можу вам допомогти, капітане? — нарешті сказав він.— Боюся, не зможу приділити вам багато часу. Маю бути по обіді на терміновій нараді із сером Евеліном Кріслом.

Ім’я нічого мені не підказало. Та й яка різниця? Навіть якби він був дружкою у мене на весіллі, я б усе одно удав, що його не знаю, аби тільки побачити реакцію Стівенса.

— Керуючий директор Банківської корпорації Бенгалії та Бірми,— пояснив він.

Я спробував напустити на себе підходящий благоговійний вигляд. Схоже, Стівенс із тих, хто полюбляє кидатись іменами. Добре. Упевнений у собі чоловік навряд чи став би повідомляти, з ким зустрічається після мене.

— Перейду до суті,— погодивсь я.— Як довго ви працювали з Мак-Олі?

— Занадто довго,— розреготався він. Невдалий жарт, він це і сам зрозумів. Голос у нього став серйозним.— Я звітував йому останні три роки. Раніше я служив у іншому місці.

— Де саме?

— У Рангуні.

— А ваші стосунки з містером Мак-Олі? Як би ви їх охарактеризували?

— Професійні.

— Не дружні? Ви три роки разом працювали...

Стівенс узяв ручку і неуважно постукав по столу.

— Працювати з ним було нелегко.

— У якому сенсі?

— Скажімо, він завжди наполягав на своєму. Сперечатися з Мак-Олі не можна було. Тільки робити так, як він вимагає. Таке враження, що незалежні думки він сприймав як особисту образу.

— Отже, вам було важко з ним працювати?

— Не важче, ніж із іншими.— Він уважно подивився на ручку, немов уперше її побачив. Може, так воно і було. Може, це ручка Мак-Олі.

— Ви останнім часом не сперечалися?

Він похитав головою.

— Ні.

Я пригадав слова Енні про суперечку Мак-Олі та Стівенса минулого тижня щодо податків на імпорт. Дивно, що Стівенс про це забув.

— А інші? Ворогів у нього було багато?

— Можливо. Як я сказав, його тут не дуже любили, навіть враховуючи, що він шотландець.

— Чи останнім часом він не поводився дивно?

— За останній місяць кілька разів приходив напідпитку. Мені це здалося доволі дивним, бо я чув, що пити він кинув.

— Хтось робив йому зауваження?

— Звісно, ні. Мак-Олі був не просто головою фінансового відділу, він був особливим приятелем лейтенант-губернатора. І це робило його куленепробивним.

Іще один невдалий жарт. Може, він і був куленепробивний, а от ніж устромити у нього виявилося дуже легко.

— Тепер обов’язки Мак-Олі переходять до вас?

— Принаймні контроль фінансів. Власне, і цього вистачить. За ці кілька днів довелося добряче попотіти.

— Здається, Мак-Олі був тут ключовою фігурою?

— Залежить від того, як подивитися,— розсміявся він.— Щодо роботи, то відділ і без нього працює дуже добре. Але певні речі вимагають його авторизації, наприклад, усі платежі та перекази грошей на суму понад сто тисяч рупій. Гроші змащують колеса уряду, і без його підпису нічого не рухається. Не дуже вдала посада мені дісталася в період, коли половина уряду переїжджає до Дарджилінга.

— І право авторизації можна так просто передати іншій особі?

— Було просто. Лейтенант-губернатор надав мені право підпису в середу вранці. Але виникла одна проблема: ми не знайшли багатьох документів, які вимагали авторизації. Виявилося, що старий забрав їх додому.

— Документи, по які міс Грант ходила на квартиру до Мак-Олі?

— Прошу? — Він ніби розгубився.— Так, здається, частина з них.

— Чого вони стосуються?

— Звичайні формальності,— знизав він плечима.— Переважно авторизація виплат заробітної платні і переказ коштів. Мак-Олі мусив підписати документи ще у понеділок, але взяв їх додому, там і залишив. Не здивуюся, якщо він напився і забув про них. Доки ми їх повернули, з регіонів почали надходити телеграми, які вимагали відповіді, де, в дідька, їхня платня.

— А поліцейські справи? — запитав я.— Наскільки я зрозумів, Мак-Олі відігравав певну роль у фіскальній поліції. Ви й ці обов’язки виконуватимете?

Очі у нього засвітилися.

— Сподіваюся. У цій сфері багато чого потрібно зробити. Але це залежить від лейтенант-губернатора.

— Наприклад? — поцікавивсь я.

Як і більшість людей, я не дуже переймався щодо податкової політики, але певну породу бюрократів вона напрочуд приваблювала. Про неї сперечалися Мак-Олі зі Стівенсом, тож корисно буде дізнатися, була то тільки бухгалтерська сутичка чи щось більше?

— Багато чого,— відповів він.— Із чого почати? Багато наших податків є регресивними, а деякі з тарифів на імпорт просто безглуздими. Вони перешкоджають комерції.

У двері постукали, і увійшла Енні.

— До вас сер Евелін, сер.

— Добре,— кивнув Стівенс, підводячись із-поза столу.— Скажи, що я за мить буду.

І повернувся до мене:

— Сподіваюся, ви не проти, капітане. Боюся, наш час вичерпано. Якщо питання ще залишилися, будь ласка, домовтеся з міс Грант про зустріч, коли стане спокійніше.

На Лал-базар я повертався, немов уві сні. У голові вже почала вимальовуватися картинка. Іще неясна, як світлина, знята через несфокусовану лінзу фотоапарата, але вже можна було розрізнити силуети. Я дістався кабінету і негайно зателефонував Не Здавайся у відділок на Плессі-Гейт.

— Ні, сер. Форт покидає дуже мало автомобілів. Я наказав і за мостом спостерігати.

— Добре. Маю для вас іще одне завдання. Дізнайтеся про комерційні інтереси Стівенса, колишнього заступника Мак-Олі, особливо ті, що пов’язані з Бірмою.

— Попрошу констебля перевірити в Будинку компаній,— сказав Банерджі.

— Проінформуйте мене, щойно отримаєте звіт.

— Іще одне, сер. Десять хвилин тому я отримав доволі гнівне повідомлення від начальника станції Сілда, у якому він пише, що робить усе можливе, щоб знайти перелік багажу, і запитує, навіщо ми прислали військових реквізувати усі записи за останні два тижні.

— Але ж ми цього не робили.

— Знаю, сер. І сам нічого не розумію.

— Здається, я розумію,— зітхнув я.— Підрозділ «Н». У розмові з Доусоном я згадував про напад на поштовий Дарджилінга. Він, певне, і наказав вилучити всі записи. Без цього переліку ми так і не дізнаємося, чи у потягу мало щось бути.

— Так, сер. Вибачте, сер.

Голос у нього був такий, немов він себе звинувачував, хоча що б він зробив? От халепа із хлопцем. Готовий заколоти себе власним мечем.

Я знову зітхнув.

— Навіщо вибачаєтеся, сержанте? Якщо так міркувати, то це моя провина. Саме я розповів Доусону про напад.

— Але якби перелік вчасно підшили, ми б отримали його ще до того, як підключилася розвідка.

У голові щось клацнуло.

— Що ви сказали, сержанте?

Питання захопило його зненацька.

— Що якби службовці на залізниці не переплутали папери, перелік багажу підшили б вчасно і зараз він був би вже в наших руках.

— Чорт забирай, Не Здавайся! Ви геній!

Я кинув слухавку, схопив капелюха і вибіг із кабінету.

Я вперше перетнув площу Далхаузі і побіг по сходах Будинку письменників, не помічаючи спеки.

Увірвався до кабінету Енні Ґрант, розбризкуючи піт на всі боки.

— Капітане Віндгем,— перелякалася вона,— ви щось забули?

Я перевів подих.

— Можна сказати і так.

— Боюсь, містер Стівенс зараз зайнятий. Не думаю, що він зможе вас прийняти.

— Я прийшов до вас, міс Ґрант,— повідомив я.— Папери, які ви забрали з квартири Мак-Олі... Чи були там документи на авторизацію переказу коштів?

Вона поглянула на мене з подивом.

— Так. Авторизація переказу до Дарджилінга, куди переїжджає лейтенант-губернатор наступного тижня.

— Можете сказати, на яку суму?

— Двісті сім тисяч рупій. Їх повинні були перевезти з державної скарбниці Калькутти до Дарджилінга.

— І кошти затрималися, бо Мак-Олі забрав документи додому?

— Так, але лише на один день.

— Нумо я здогадаюся. Гроші мали перевезти в середу вночі на поштовому Дарджилінга?

Вона глянула на мене, немов перед нею опинився індійський факір-ясновидець.

— Так. А як ви...

— Скільки людей знало, що гроші перевозитимуть у середу?

— Багато,— знизала вона плечима.— Майже всі у фінансовому відділі, багато хто в лейтенант-губернатора, залізничники, військові, які мусили надати охорону. Це невелика таємниця, таке щороку відбувається.

Двісті сім тисяч рупій. Сену і його банді вистачить і на зброю, і на вибухівку — і надовго. І вони б ці гроші отримали, якби Мак-Олі не взяв документи додому, а тоді його б не вбили. Голова моя аж гула. У мене раптом опинилися всі фрагменти. Тепер залишилося відшукати Сена.