Людина. що підводиться

Двадцять чотири

рокинувсь я на світанку. Уже давно не почувався так добре. Голова була ясною, біль у руці заспокоївся, і все навколо сяяло. Навіть каркання круків звучало мелодійно. Дивно, як змінює сприйняття чоловіка поцілунок жінки.

Я полежав іще трохи, смакуючи вчорашній вечір. Тоді думки повернулися до Сена, і приємні спогади випарувалися. Двадцять чотири години тому я вважав, що спіймав убивцю Мак-Олі й попередив терористичну кампанію. Двадцять чотири години тому я був героєм, дідько мене забирай. Більшість людей таким мене і досі вважали, включаючи лейтенант-губернатора. Але життя, принаймні моє, не буває гладеньким. Правда полягає в тому, що я нічого не розкрив, а час невпинно спливає. Маю вирішувати, що важливіше: рятувати життя невинної людини чи шукати справжніх терористів.

Я підвівся, умився, поголився, змастив рану і заново її перев’язав. Подумав, чи не начепити перев’яз, але вирішив обійтися без нього. Біль послабшав, і мій крок став упевненішим. А якщо впевненість і згасне, лишаються пігулки морфію.

У їдальні чутно гудіння голосів. Полковник прокинувся. Уперше бачу його за сніданком. У накрохмаленому комірці із краваткою та рішуче зімкнутими щелепами. Навпроти нього сиділа місіс Теббіт у найкращій недільній сукні, між ними — Бірн і молодий чоловік, якого я раніше не бачив.

— От і він! — із ентузіазмом вигукнула місіс Теббіт, щойно я увійшов до кімнати.— Наш капітан Віндгем!

Наш капітан Віндгем? Ого! Невже вона збирається мене усиновити?

— Капітане, будь ласка, заходьте і сідайте ось тут, поруч зі мною.

Так я і зробив, сів між нею і дверима.

— Ми прочитали про ваші подвиги в ранковій газеті,— похвалилася вона, помахавши примірником «Стейтсмена».

Першу сторінку прикрашав заголовок:

— Там усе написано,— прогримів полковник.— Як ви вистрілили і захопили цього мерзенного кулі. Сподіваюся, це буде для нього добрим уроком.

— Я ні в кого не стріляв, полковнику,— утомлено заперечив я.

— Навіть не сумніваюся, що він на це заслужив,— хмикнув він.— Упевнений, ви зробили те, що мусили зробити, мій хлопчику.

Я прочитав статтю, де згадувалося моє ім’я.

Покоївка принесла мій сніданок, і мешканці «Бельведера» продовжили закидати мене запитаннями.

— Скажіть нам, капітане,— вступила місіс Теббіт,— чи він уже зізнався?

— Я не можу цього розголошувати, місіс Теббіт.

— Готова битися об заклад, що ні,— продовжила вона.— Такі люди ніколи не зізнаються. Духу не вистачає зізнатись у своїх злочинах і постати перед судом. Він, напевне, благав змилуватися над ним. Але ви мусите стояти твердо, капітане. Це єдина мова, яку вони розуміють. Такому пальця в рот не клади.— Вона покосилася на чоловіка.— Полковник так завжди каже, чи не так, любий?

Старий, схоже, її не почув.

Я взявся за омлет. Хоч холодний і на смак як гума, усе одно велике покращення у порівнянні з попередніми стравами, народженими в чистилищі кухні місіс Теббіт. Я проковтнув його із запалом кальвініста в Судний день і подивився на Бірна. Той і слова не сказав, відколи я увійшов. Може, просто був зайнятий сніданком. А може, Теббіти не дали йому висловити своєї думки.

— А де Петерс? — запитав я в нього.

— Учора повернувся в Лакхнау,— відповів він, щось пережовуючи.— Його справа закінчилась у п’ятницю.— Він відпив чаю.— Тож ви піймали Привида, капітане? Вражає. Він уже кілька років переховувався.

— Чотири,— виправила його місіс Теббіт.— Чотири роки він ховався, і його не могли впіймати. А приїхав наш капітан Віндгем і заарештував його, і двох тижнів не минуло. Я завжди казала, що справжній англієць швидко з ним упорається. Відколи на високі посади почали допускати індійців, поліція стала геть не та.

— Як і все інше,— хмикнув полковник.

Я закінчив сніданок і сказав, що мушу йти.

— Авжеж, капітане,— проспівала місіс Теббіт.— Ми розуміємо. На вас чекає робота.— Вона повернулася до чоловіка: — Не можу дочекатися, щоб розказати вікарію, як наш капітан Віндгем підстрелив терориста.

Я залишив їх обговорювати новини, а сам вийшов на вулицю. Задушно. Наближалася гроза. Салман сидів з іншими рикшами на розі майдану. Я гукнув його. Він щось кинув своїм приятелям, підхопив візок і побіг до мене.

— Доброго ранку, сагибе! — привітався він, із тривогою поглядаючи на небо.

Схоже, він теж відчув зміни. Опустив візок і торкнувся рукою чола. Я кивнув і сів.

— Лал-базар.

Не Здавайся чекав на мене біля кабінету. Він про щось замислився, прихилившись до стіни і постукуючи по підлозі сандалією.

— Доброго ранку, сержанте,— сказав я.

Він квапливо виструнчився і віддав честь.

— Доброго ранку, сер!

Увійшов за мною і зупинивсь у дверях. На столі чекала чергова жовта записка. Цього разу від Дігбі. Я сів і прочитав. Датована вчорашнім вечором. Він домовився із підрозділом «Н» про передачу Сена. Їхні офіцери прибудуть о дев’ятій і заберуть в’язня. Я зім’яв записку в кульку, кинув у корзину, але вона відскочила від краю й упала на підлогу.

— Усе гаразд? — запитав Не Здавайся.

— Усе добре,— відповів я. Урешті-решт, цього і варто було очікувати. Підрозділ «Н» тільки і мріяв про те, як забрати Сена. Але це не означає, що мені цей факт подобається.— Військова розвідка приїде за Сеном сьогодні вранці,— сказав я.— Ходімо, поділимося з ним новинами.

Ми спустилися вниз. За ніч у камерах з’явився міжнародний запах. Попурі з форми іноземних матросів і лантухів місцевих мешканців, щедро приправлене смородом блювотини й екскрементів. Народу в камерах — під зав’язку. Калькутта — місто портове, а це означає, що матросам не залишається нічого іншого, як спускати платню на випивку та повій. Європейці, африканці, навіть кілька азіатів — усі покотом лежали на підлозі.

Сену виділили окрему камеру. Політичні арештанти отримували пільги мати одиночну камеру. Він лежав на своїй койці з розплющеними очима, і вигляд у нього був значно кращий, аніж напередодні. Шкіра була вже не такою блідою. Він із зусиллям піднявся на ліктях.

— Доброго ранку, джентльмени.— Кутасте обличчя освітила втомлена посмішка.— Чим зобов’язаний такому задоволенню?

— Сьогодні вас передають до військової розвідки,— заявив я.— Схоже, ваше бажання побачити форт Вільяма незабаром здійсниться.

Новину він переніс стоїчно.

— На це я і чекав. Мене звинувачують у вбивстві містера Мак-Олі?

— Звинувачення буде висунуто після допиту в підрозділі «Н», але можу сказати, що тимчасово вас дійсно у цьому звинувачують.

Він зазирнув мені в очі.

— Розумію, капітане.

Я залишив Банерджі з охоронцем, щоб вони підготували все для перевозки, і пішов шукати, де випити кави.

Так її і не знайшов.

Натомість мене впіймав пеон. Схоже, Доусон зі своїми людьми приїхали на годину раніше. Що б я там до них не відчував, такому ентузіазму можна було лише позаздрити. Я пішов до фойє, де чекав полковник із цілим взводом гуркхів[39].

— Бачу, ризикувати ви не збираєтеся,— зауважив я.— Запевняю вас, не такий уже він і небезпечний, якщо не дозволяти йому говорити.

Доусон проігнорував мої слова і вручив кілька надрукованих аркушів.

— Папери на перевозку в’язня Беноя Сена.

Я демонстративно прочитав кожне слово, хоча і не сумнівався, що всі вони в ідеальному порядку.

— Добре,— нарешті сказав я.— Він чекає внизу.— Я гукнув одного з констеблів і попросив провести людей Доусона.— Боюся, доведеться забрати у вас іще кілька хвилин, полковнику.

— Що? — Він так глянув на мене, ніби підозрював, що я спробую позбавити його законної здобичі, але наказав людям іти без нього.

— Ну? — поквапив мене, щойно солдати пішли.

— Напад на потяг, про який я вам казав. Не вважаю, що його скоїв Сен зі своїми прибічниками.

— Тепер скажете, що це дакоїти?

— Ні. Просто не думаю, що це банда Сена.

Він зміряв мене поглядом.

— Мушу вам дещо повідомити,— сказав він.— Учора було здійснено пограбування Бенгальсько-бірманського банку. Досить тонка робота: злодії викрали дружину директора і змусили його відкрити сейф.

— Скільки забрали?

— Понад двісті тисяч рупій.

— На закупку зброї вистачить.

— І не лише на зброю: на навчання, друк листівок, набір новобранців... За гарних умов досить, щоб фінансово підтримати революцію.

Його слова мене приголомшили. З такими грошима на руках купівля зброї — для терористів лише питання часу. І можна починати заколот. Єдина надія — зупинити їх, доки зброю не привезли. Але вираз на обличчі Доусона свідчив про те, що навіть хвалений підрозділ «Н» не знає, з якого боку до цього підступитися. Без зачіпки це все одно, що шукати тіні в темній кімнаті.

Ясно одне. Це не «Джугантар». Вони б ніколи не змогли прокрунути таку операцію лише через день після того, як схопили їхнього ватажка і його найближчих товаришів.

— Чи підозрюєте когось? — запитав я.

Доусон знизав плечима.

— Це може бути будь-хто, від комуністів до націоналістів. Вибирайте самі. Але запевняю, скоро ми їх знайдемо.

Проте в голосі у нього відчувався сумнів.

— Чим я можу допомогти?

— Що? — з огидою промовив він.— Я розказав вам не тому, що потребую вашої допомоги, капітане. А для того, щоб ви не пхали свого носа куди не слід. Це справа військових. Пригадайте мої слова перед тим, як зробити щось дурне.

Півгодини по тому у двері мого кабінету постукав Не Здавайся.

— Закінчили? — запитав я.

— Так, сер. Вони поїхали п’ять хвилин тому.

— Сідайте, сержанте.

Я передав йому аркуш паперу, на якому написав кілька пунктів.

■ МАК-ОЛІ

■ СЕН

■ ДЕВІ

■ МІСІС БОУЗ

■БУЧАН

■ СТІВЕНС

■ НАПАД НА ПОШТОВИЙ ДАРДЖИЛІНГА

■ ПОГРАБУВАННЯ БЕНГАЛЬСЬКО-БІРМАНСЬКОГО БАНКУ

— Який зв’язок? — поцікавивсь я.

Не Здавайся роздивився аркуш і підняв очі.

— Вибачте, сер. Не бачу ніякого.

— Погано,— зітхнув я.— Я теж. Схоже, доведеться працювати по-старомодному. Автомобіль готовий?

— Водій чекає внизу.

— Добре. Ходімо.

Я підвівся, підхопив мундир Дігбі і попрямував до дверей.

За шість миль на північний захід від центру розташувався Дум-Дум, пошарпане, невиразне передмістя, частина міста з безліччю таких самих, невиразних передмість. Доїхали ми сюди від Лал-базара за годину: спочатку вгору по вулицях Шіам-базара, тоді через канал і вздовж залізниці Бельгачії, і нарешті по Джессор-роуд, із обох боків якої робітники з пов’язками на стегнах прокладали новий шлях до аеродрому.

Хмарилося небо. Віддзеркалювало мій настрій. Я нічого не досяг, а час швидко спливав. Пограбування Бенгальсько-бірманського банку свідчило про те, що терористичної кампанії не уникнути. Тим часом Сен перебував у руках підрозділу «Н», а вбивця Мак-Олі й досі розгулював на свободі. Водночас я почувався на диво вільним. Проводив розслідування так, як сам того хотів, не просто ганяв примар, і було у мене передчуття, що ми зовсім скоро розплутаємо цю загадку.

Церква Сент-Ендрю виявилася гарненькою побіленою капличкою із дзвіницею і восьмигранним шпилем. Вона притулилася до зеленого парку неподалік від центральної в’язниці. Водій зупинився в місці, де тротуар плавно переходить у проїжджу частину, привернувши увагу групки хлопчаків, які гралися на сходах церкви. Побачивши автомобіль, вони так зраділи, що забули про гру і кинулися до нас досліджувати цікаву штукенцію. Облишивши водія захищатися, ми з Не Здавайся увійшли до церкви.

Зсередини лунали звуки ранкової недільної служби; англійські голоси знущалися над якимось бідолашним гімном. Те саме відбувалося на кожному аванпості імперії від Окленда до Ванкувера. Щонеділі під супровід особливо гнітючого бряжчання піаніно або органа пласкі неузгоджені голоси вбивали ті самі пісні по всьому світу. Це водночас пригнічувало і, як не дивно, заспокоювало.

Ми пройшли крізь велетенські дерев’яні двері й сіли в останньому ряду. Я спробував пригадати, коли востаннє заходив до церкви. Якщо не рахувати похорони, то, мабуть, під час власного весілля. До нас повернулися голови, відвернулися і продовжили співати «Вперед, воїни Христові».

Я роззирнувся. Шотландцям подобаються аскетичні церкви. Арочні вікна на голих стінах, дюжина рядів дерев’яних ослінчиків з обох боків від центрального проходу. Ліворуч — вузенькі дерев’яні сходи, що, вигинаючись, ведуть на високу кафедру, де стояв проповідник, кремезний чоловік із товстою шиєю, червонуватим обличчям і сталево-сірим волоссям. Чорна сутана, пасторський комірець із накрохмаленими білими стрічками.

Музика завмерла, і парафіяни повернулися на свої місця.

Священик нахилився вперед, відкрив велику Біблію, що лежала на дерев’яному столику, і почав читати. Частина Старого Заповіту, ще з тих часів, коли Бога більше цікавила помста, ніж прощення. Голос із помітним шотландським акцентом голосно відлунювався від стін, рокочучи, немов грім:

— Чужими богами Його роздражнили, Його розгнівили своїми гидотами. Вони демонам жертви складали, не Богу...

— Це він? — прошепотів я Не Здавайся.

— Не знаю, сер. Офіцер у місцевому відділку казав, що ранкові недільні проповіді саме він читає.

— Я на них нагромаджу нещастя, зуживу Свої стріли на них. Будуть виснажені вони голодом, і поїджені будуть огнем та заразою лютою.

Мушу віддати належне шотландцям. Вогонь та сірка вдаються їм як нікому. Їхніх церковників, схоже, вельми приваблює тема пекла. Може, заздрять? Урешті-решт, у пеклі значно тепліше, аніж у Шотландії.

Він закінчив читати і після театральної паузи розпочав службу, і голос його загуркотів неначе хвилі, що б’ються об берег. Ставав дедалі гучнішим, глибшим. Мій мозок потроху кипів у духоті приміщення, а думки поверталися до безлічі інших недільних служб. Сьогодні часу для Бога залишається обмаль. Якщо він і не подумав спуститися до ліжка моєї дружини, коли та його так потребувала, не бачу причин, чому щонеділі я мушу відвідувати його дім.

Проповідь я вже не слухав, усе і так було ясно. Ми загублені створіння, і врятувати нас від пекла може тільки милість Божа.

Ніякого вітерцю від вікон, і парафіяни спливали потом у своєму найкращому недільному вбранні, застібнутому на всі ґудзики. Нарешті служба добігла кінця, по рядах прокотилася відчутна хвиля полегшення, і проповідник запросив усіх підвестися на молитву. Щойно пролунали останні слова «Ідіть із миром», як більшість пастви повернулась і попрямувала до виходу. Пастор спустився з кафедри попрощатися; ми зачекали, доки церква спорожніє, і підійшли до нього.

— О, нові обличчя! — привітав він нас широкою посмішкою.— Завжди приємно бачити серед парафіян нових людей.

Я представився.

— Радий познайомитися, сину,— сказав він, простягаючи руку.— Я О’Ґунн. Сподіваюся, служба вам сподобалася.

— Дуже вражаюче.

— Добре, добре,— проспівав він.— Гадаю, ви не так давно у Калькутті, капітане. Церква у нас маленька, але, переконаний, вам тут сподобається.— Відчув моє збентеження.— Парафіян небагато, але ми завжди раді новим.

— Вибачте, преподобний, але я тут із офіційною справою.

— Розумію.— І обличчя у нього посерйознішало.— Шкода. Нова кров завжди доречна.— Він кивнув на Не Здавайся: — Не думаю, що ваш індійський приятель теж захоче до нас приєднатися.

— Сумніваюся.

— Еге ж, отакі вони, індійці. Чомусь ідуть до католиків,— похмуро заявив він.— Мабуть, приваблює театральність католицизму. І ладан. Як я можу рятувати забобонні язичницькі душі й завертати їх у лоно справжньої церкви, озброєний лише «Дивовижною милістю» та Біблією короля Якова, коли католики торохкотять кістками святого Франциска Ксав’єра і через тиждень хваляться новими видіннями Діви Марії?

Справжня церква. Цікаво, це він про всіх протестантів чи лише про шотландську церкву? Судячи зі служби, швидше останнє. Якщо вона справжня, то існує велика ймовірність, що дев’яносто дев’ять відсотків мешканців раю — шотландці. Раптом пекло здалося непоганою альтернативою.

— Якщо дозволите, преподобний...

— Ой, вибачте, сину,— схаменувся він.— Скажіть, чим я можу вам допомогти?

— Ми хотіли б поставити вам кілька запитань.

— Авжеж. Ви не проти, якщо продовжимо розмову на ходу? За півгодини мушу бути в притулку для сиріт. Він тут неподалік.

Я був не проти.

— Потрібна допомога з обідом для дітей,— сказав він і повів нас у задню частину церкви. Провів через запилюжений двір у маленький садок, де не було нічого, крім пожовклої трави та сухих чагарників.— Тож чим можу допомогти, капітане?

— Мова іде про містера Александра Мак-Олі,— розпочав я.— Наскільки я зрозумів, він був вашим другом.

— Саме так,— відповів він, швидко крокуючи.— Ми добрі друзі.

— Коли ви бачили його востаннє?

— Кілька тижнів тому. А що? Щось сталося?

— Містера Мак-Олі вбили п’ять днів тому.

О’Ґунн зупинився.

— Я не знав.— Він опустив очі до землі.— Нехай Господь змилується над його душею.