Людина. що підводиться

Сімнадцять

а березі ріки на південь від міста розташувався форт Вільяма. Резиденція східного командування армією, а ще штаб-квартира військової розвідки, підрозділу «Н». Ми з Банерджі сиділи на задньому сидінні поліцейського автомобіля і прямували туди.

— Генерал Клайв наказав перебудувати його після битви під Плессі,— дивувався Банерджі, коли ми під’їжджали по обсадженій пальмами алеї до Казначейських воріт форту.— Це коштувало понад два мільйони фунтів. А звідси жодного пострілу не зробили.

Форт надто відрізнявся від інших військових баз, які я будь-коли бачив. Почати вже з того, що тут було своє поле для гольфу. Може, це й пояснювало такі великі витрати.

— А що місцеві думають про Беноя Сена? — запитав я.

— Ну,— завагався Банерджі,— після смерті Багха Джатіна Сен став народним героєм. Його бачили майже в усіх містах між Силгетом і Сандарабаном: молиться за селян і закликає кару Божу на корумпованих урядовців. Його називають Привидом. Наполовину Робін Гуд, наполовину Кришна. Селяни його обожнюють. Саме тому він і переховувався понад чотири роки, незважаючи на кругленьку нагороду за його голову.

— А чи не ходять чутки, що останнім часом він повернувся до терористичної діяльності?

— Мені про це невідомо, сер, але таке поліцейському навряд чи розкажуть.

— А яке ваше враження про цю людину?

Банерджі на мить замислився.

— Гадаю, після смерті Джатіна й інших ватажків люди перетворили Сена на легенду собі на користь. Для тих, хто чекає жорстокої революції, він боєць за свободу, який може перехитрити британців і надихнути народ. Символ того, що боротьба триває. Він їм потрібен, щоб зберегти власну гідність. Водночас для британців, принаймні для «Стейтсмена» і його читачів, він таке собі пугало. Утілення всього, що їх лякає, кровожерливий комуніст, який не заспокоїться, доки не буде вбито або вислано з країни останнього англійця. Він служить чудовим виправданням таким речам, як закони Роулетта. Особисто я вважаю, що він ні те і не інше.

Ми зупинилися біля перевірочного пункту Казначейських воріт. Форт Вільяма справляв враження. Споруда у формі зірки займала три квадратні милі, була збудована з цегли і вапна, у ній розміщувалися тисячі військових і службовий персонал. А ще це місце ганебно відомої калькуттської «чорної ями»[33], яка є, як добре знає кожен англійський школяр, символом довічного бенгальського віроломства.

Водій показав наші папери похмурому вартовому, той театрально прискіпливо їх вивчив і лише тоді махнув, щоб ми проїжджали за червоні мури кілька футів завтовшки. Опинившись усередині, ми проїхали повз кількох триповерхових будівель, бараків, як я зрозумів, і охайних рядів офіцерських бунгало, за якими починалася вулиця з крамницями, поштовим відділенням і кінотеатром. У центрі розташувалася церква Святого Петра з вежами і контрфорсами. Загалом, усе містечко нагадувало скоріше якесь селище в Суссексі, ніж військовий гарнізон.

Військовій розвідці я не довіряв. Це почуття вигострилося за багато років, починаючи з моєї служби в особливому відділку, тоді, під час війни, коли я і сам був гвинтиком у цьому механізмі. Так, людьми вони були розумними і винахідливими, працювали, як самі були переконані, на благо нації та імперії. Але якщо ціль була шляхетною, засоби такими не були. Як поліцейський, що підкоряється букві закону, я вважав, що їхні методи часто бувають огидними, аморальними і, найгірше за все, не-англійськими. Утім, зараз до них звернутися — справжнє полегшення. Їхня допомога є життєво необхідною, якщо ми дійсно хочемо запобігти добре підготовленій терористичній кампанії.

Я виклав Банерджі свою теорію про те, що вбивство Мак-Олі й напад на поштовий потяг Дарджилінга пов’язані між собою і за обома цими справами стоїть «Джугантар», і ми мусимо просити військову розвідку допомогти вистежити Сена.

Обличчя у Банерджі потемніло.

— Вам щось не подобається, сержанте?

Він нервово посовався на сидінні.

— Я можу бути відвертим, сер?

Я кивнув.

— Зробіть таку ласку.

— Ви справді зацікавлені в тому, щоб дізнатися правду про це вбивство?

Запитання мене здивувало.

— Дізнатися правду — наш обов’язок, і ми не мусимо мати ані страху, ані упереджень,— відповів я.— Саме це ми і робитимемо.

— Перепрошую,— сказав Банерджі,— але якщо це дійсно ваш намір, то допитати Сена напрочуд важливо. Чи не так, сер?

— Саме так.

— У такому разі, сер, я б порадив бути обережним у розмові з військовою розвідкою. Вони мають репутацію швидких на розправу.

— Ви пропонуєте приховати інформацію від підрозділу «Н»?

— Я кажу, сер, що коли ви хочете знайти Сена живим, то важливо знайти його раніше за розвідку.

Ми зупинилися біля великої адміністративної будівлі, а з голови мені не йшли слова Банерджі. Підсвідомо я був тієї ж думки, але виконати його прохання неможливо. Іншого вибору я не маю, мушу викласти все підрозділу «Н». Занадто високі ставки. До того ж я і так уже все розповів лорду Таггарту, а він звітував лейтенант-губернатору. Якщо я і триматиму язик за зубами, вони все одно дізнаються.

Тепер мушу сушити голову, що робити з Банерджі. Планував узяти його із собою на зустріч із полковником Доусоном, але вже сумніваюся. До того ж Доусон триматиметься сторожко, якщо під час нашої розмови в кімнаті буде присутній індієць. Урешті-решт, я пішов сам, залишивши Банерджі з водієм.

Я увійшов, минув двох млявих охоронців і постукав у перші-ліпші двері та запитав молодшого офіцера, де можна знайти полковника Доусона. Він спрямував мене до кімнати 207 на третьому поверсі.

Кімната виявилася великим кабінетом, у якому кипіла діяльність. Там стояло з дюжину столів для офіцерів та їхніх помічників. На одній стіні було пришпилено кілька великих мап Індії, Бенгалії і якогось міста, певне Калькутти. Кожну вкривала купа прапорців, хрестиків та кружечків. Через гудіння голосів і гуркіт друкарських машинок на мою появу ніхто не звернув уваги. Я запитав юну секретарку у формі кольору хакі, де знайти Доусона. Вона вказала на перегородку з матовим склом у кутку кімнати. Я подякував, підійшов до перегородки і постукав.

— Заходьте,— пролунав гучний голос.

Я так і зробив. І ступив у хмару диму.

— Полковнику Доусоне? — Крізь туман я роздивився кремезного офіцера-вусаня з люлькою в зубах.

Років під сорок, вирішив я, груба бронзова шкіра і каштанове волосся із сивиною на скронях. Він читав надрукований звіт.

— A-а, капітане Віндгем,— підвівся він потиснути руку.— Прошу, сідайте.

Очевидно, він мене знав. У голосі була така впевненість, немов ми зустрічалися раніше. Не скажу, що мене це здивувало. Це ж розвідка.

— Бажаєте чогось освіжаючого? — запитав він, піднявши важку бронзову руку і подивившись на годинник.— На жаль, для алкоголю ще зарано. Горнятко чаю? Міс Брейтвейт! — гримнув він, не чекаючи на відповідь. У двері просунула голову сердита жінка з конячим обличчям.— Будь ласка, два чаї, Марджорі.

Жінка кисло кивнула і зникла, гучно зачинивши за собою двері.

— Отже, капітане,— звернувся він до мене,— я так розумію, ви недавно в Калькутті. Як вам наше місто?

Схоже, домашню роботу щодо мене він виконав. Б’юся об заклад, що вже читав документи стосовно мене з часів війни. У такому разі мусить знати про моє поранення і демобілізацію, а може, й факти особистого життя. І знає про мене більше, ніж мені самому хочеться пам’ятати.

— Непогане, мені подобається,— відповів я.

— Добре, добре...— Він пихнув люлькою.— Не думаю, що мали змогу оглянути визначні місця, еге ж?

— Не думав, що тут багато цікавого.

Доусон усміхнувся.

— Залежить від того, що хочете подивитися. Рекомендую відвідати храм у Дакшинешварі. Індуська рака богині Калі. Вони називають її Руйнівницею, і вигляд вона має цікавенький. Чорна як ніч, очі налиті кров’ю, на шиї метляється гірлянда черепів, а язик вивалився в несамовитому екстазі. Бенгальці її шанують. І цього досить, щоб зрозуміти, з якими людьми нам доводиться мати тут справу. Їй приносять криваві жертви. Сьогодні це кози та вівці, але не завжди вони були такими цивілізованими. Кажуть, що це місто назване на її честь. Калькутта, місто Калі.— Він помовчав, усміхаючись.— Іронія, еге ж? У нашому сучасному мегаполісі досі б’ється чорне серце язичницької богині знищення.— На мить він замислився.— Гадаю, вам сподобається.

Повернулася міс Брейтвейт із тацею. Зі стуком поставила її на стіл, проливши чай. Доусон виразно на неї подивився, вона відповіла таким же самим поглядом і вийшла.

— Молоко і цукор, капітане?

— Нічого, дякую,— відповів я, беручи з таці горнятко. На його місці лишилося мокре коло.

— Що ж, капітане, здається, ви понюхали пороху на війні.

Я кивнув.

— Повоював. Пішов у п’ятнадцятому, відслужив три роки, а тоді гансам пощастило і на голову мені впав снаряд.

Тепер кивнув Доусон, немов я підтвердив те, що він уже знав.

— А ви, полковнику? — запитав я.— Були на фронті?

На обличчі у нього промайнуло роздратування.

— Ні, капітане. Не мав такої честі. На жаль, мої обов’язки не дали мені покинути Індію.

Він пихнув люлькою і нахилився вперед.

— Тож чим я можу вам допомогти? — запитав він, наливаючи молоко з маленького порцелянового глечика й розмішуючи чай.

— Убивство Мак-Олі. Мені б хотілося дізнатися, що ви знайшли на місці злочину.

— Авжеж.— Він поклав люльку на стіл і відпив чаю.— Та, боюсь, багато не розповім. Багато крові, це й усе. Шкода, що собаки знайшли тіло раніше за вас. Хоча нам таки вдалося знайти один палець. Його поклали в пакет і відправили до моргу.

— Можна мені копію вашого звіту?

— Аякже, капітане,— погодився він.— Накажу зробити копію і надіслати вам.

— А ваші люди і досі охороняють місце злочину? — запитав я.

— Безумовно, і там вони і залишаться, доки не отримаємо іншого наказу від лейтенант-губернатора. Не хвилюйтеся. Нікого стороннього вони туди не пустять.

— Це заспокоює,— відповів я.— Якщо ви не проти, мої люди продовжуватимуть обшукувати алеї. Може, знайдуть ще щось цікаве.

Від приязної поведінки Доусона і сліду не лишилося.

— Сподіваюся, ви не вважаєте, що мої люди нездатні провести обшук?

— Аж ніяк,— запевнив я його.— Просто буває, що в запалі можна прогледіти дрібнички.

— У моїх людей такого не буває,— відрізав він.— Та нехай ваші люди зв’яжуться з Марджорі. Вона організує для них дозвіл. Чим іще можу бути корисним?

— Є ще одна справа.

— О, хіба? — І він підняв звіт, який читав, коли я увійшов.

Я розказав про зустріч у домі Амарната Дутта, про повернення Беноя Сена до Калькутти. Сподіваюся, ця інформація приспала усі тривоги щодо моєї довіри йому, але я йому таки не довіряв.

Почувши ім’я Сена, полковник не продемонстрував ніяких емоцій. Просто кивнув і пихнув люлькою.

— Іще дещо,— сказав я.— У четвер уранці було здійснено напад на поштовий потяг Дарджилінга. Спочатку вирішили, що це невдала спроба пограбування, яку здійснили дакоїти, але боюсь, що це справа рук терористів, зокрема Сена. Вважаю, що він шукає готівку, щоб купити зброю. Не мені вам казати, що це означає.

На мить вигляд у Доусона став таким, немов його праскою шваркнули. Уперше за нашу бесіду я відчув, що розказав йому щось таке, чого він не знає. Добре.

— Це серйозніше, ніж мені здавалося,— нарешті сказав він.— Що ви знаєте про Сена, капітане?

— Небагато,— зізнавсь я.— У нас на нього тоненька тека. Я сподівався отримати доступ до вашої.

Доусон замислився.

— На жаль, це неможливо, але ось що я вам скажу. Беной Сен напрочуд небезпечна особа. Ви ж читали про його зв’язки з німцями? Але ви не знаєте, що головною метою цієї змови було змусити індійські полки калькуттського гарнізону виступити проти нас. Здається, тоді тут стояв чотирнадцятий північно-індійський полк. Розквартирувалися прямо тут, у форті. Якщо б почалося повстання, усім білим тут би перерізали горлянки. Одного разу Сен від нас утік. Зробити це вдруге я йому не дозволю.

— Тож ви нам допоможете його вистежити?

— Можете на це розраховувати,— сказав Доусон.— Мої люди зараз же візьмуться до роботи.

— Ви ж негайно повідомите мені, якщо матимете щось? — попросив я.

Доусон ледь посміхнувся.

— Неодмінно, якщо буде щось правдоподібне. Але не можу гарантувати, що чекатимемо, доки ви дізнаєтесь, а тоді вже будемо діяти. Особливо після того, як ви розказали, що він планує значно більшу кампанію. Ця людина переховувалася чотири роки, і якщо ми не схопимо його, доки він у Калькутті, можемо загубити його ще на чотири.

— Розумію,— сказав я, усвідомлюючи, що Доусон повідомить мене, коли Сен буде або мертвим, або за ґратами якоїсь військової в’язниці. У будь-якому разі розвідка дістанеться до нього першою і не залишить мені жодного шансу його допитати.

Я подякував полковнику за час, допив чай і пішов.

Я спустився вниз і вийшов на сонце. Не Здавайся стояв у затінку великого бананового дерева і курив сигарету Побачивши мене, він швидко її загасив і кинув недопалок у траву Віддав честь і підійшов до мене.

— Маємо проблеми, сержанте,— сказав я.— І щоб вирішити їх, мені знадобиться ваша допомога.

— Авжеж, сер,— відповів він, і ми пішли назад до будинку.

Піднялися сходами і підійшли до кімнати 207.

— Слухайте уважно,— прошепотів я.— Я представлю вас милій пані на ім’я Марджорі Брейтвейт. Ви з нею потеревените.

— Сер?

— Побалакайте про те та інше з міс Брейтвейт, а тим часом придивіться до її боса. Чоловік у кабінеті в кінці кімнати. Але переконайтеся, що він вас не помітив. Як вважаєте, впораєтесь?

Банерджі сухо відкашлявся. Ще трохи, й у нього ноги підкосяться.

— Не знаю, сер,— відповів він, смикаючи комірець сорочки.— Мені ніколи не вдавалися розмови з англійськими жінками.

— Годі вам, Не Здавайся,— наполягав я.— Хіба вони якось відрізняються від розмов з індійськими панянками?

— Якщо чесно, сер, у мене і з тими не дуже виходить.— Вигляд у сержанта був такий, немов він ішов на власний похорон.— У нашій культурі контакти між чоловіками й жінками суворо обмежені. Я навіть не знаю, що і сказати жінці... От хіба вона крикетом цікавиться,— просяяв він,— тоді проблем не виникне.

Міс Брейтвейт аж ніяк не нагадувала жінку, яку вразить пояснення, у чому полягає різниця між мертвим м’ячем і ноуболом.

— Гаразд, я трохи подумав,— здавсь я,— і вирішив, що краще тоді попросити у неї дозвіл до місця вбивства Мак-Олі. Це зможете?

Банерджі енергійно закивав.

— Тримайтеся, сержанте! — підбадьорив я його.

Ми увійшли до кімнати 207. Я подивився в бік кабінету Доусона. Двері були зачинені, крізь матове скло можна було побачити тільки його силует. Я підштовхнув Банерджі в напрямку міс Брейтвейт, представив його.

— Радий познайомитися,— пробелькотів він.

Так і стояв із відкритим ротом, переводячи погляд від мене до зачинених дверей Доусонового кабінету, немов золота рибка на тенісному матчі.

— Міс Брейтвейт,— сказав я,— забув дещо запитати у полковника Доусона. Якщо ви не заперечуєте, поясніть сержанту, що потрібно, аби потрапити на місце злочину, а я зазирну до полковника на хвилинку?

Не чекаючи на відповідь, я рушив до кабінету Доусона, постукав і широко відчинив двері.

— Вибачте, що турбую, полковнику,— сказав я.— Забув, як називається храм, який ви згадували.

Він саме розмовляв по телефону, тож таке втручання йому геть не сподобалося.

— Храм Калі в Дакшинешварі,— відповів він, прикривши слухавку рукою.— По дорозі в Барракпор. Ваш водій зрозуміє.

Я подякував і повернувся, щоб іти. Поглянув через кімнату на Не Здавайся. Він перехопив мій погляд і кивнув, тож я зачинив двері й пішов до нього. Міс Брейтвейт щось написала на папірцеві і вручила сержанту. Не Здавайся посміхнувся і вклонився їй.

— Добре роздивилися полковника? — запитав я, коли ми спускалися сходами.

— Так, сер.

— Гарна робота, сержанте. А чи не свій домашній телефон передала вам міс Брейтвейт?

Банерджі зашарівся.

— Ні, сер,— пробелькотів він.— Це пароль, який потрібно показати охоронцю на місці злочину.

— Добре,— похвалив я.— Але наступного разу, коли я попрошу вас потеревенити з жінкою, ви мусите принаймні отримати номер її телефону, якщо так і не зможете запросити на вечерю.

— Ось чого я від вас хочу, сержанте,— почав я, щойно ми сіли на заднє сидіння автомобіля.— Чоловік, якого ви бачили в кабінеті,— полковник Доусон. Він буде шукати нашого підозрюваного, і, враховуючи його можливості, усі шанси, що він знайде Сена скоріше за нас. Ось чому мені потрібно, аби ви сіли йому на хвіст і повідомили мене, щойно вирішите, що він вистежив Сена.

У Банерджі розширилися очі.

— Ви хочете, щоб я стежив за старшим офіцером військової розвідки?

— Саме так,— кивнув я.— Сподіваюся, для вас це набагато легше, ніж розмовляти з міс Брейтвейт.

— Ви хочете, щоб я шпигував за шпигуном? Хіба він не вчився розпізнавати таке? Він помітить мене, не пройду я і милі.

— Не думаю. Наразі його не цікавить нічого, крім Сена. Сподіваюся, він буде заглиблений у свої думки і не зверне на вас уваги.

— Але як же я його вистежуватиму? Він сидить у надійнішому місці в усій Індії, і звідти є принаймні п’ять виходів.

— Доведеться ризикнути,— відповів я.— Якщо Сен і досі в місті, де, на вашу думку, він може переховуватись?

Банерджі на мить замислився.

— Серед індійців,— сказав він.— Серед таких, як і він. А це означає: або в Північній Калькутті, або за рікою Гоуврах.

— Отже, якщо і коли Доусон викриє місце перебування Сена, він зі своїми людьми поїде прямо туди найкоротшою дорогою. Може, на кількох автомобілях. Або навіть із цілою вантажівкою солдатів.

Банерджі миттєво підхопив мою думку.

— У такому разі, я засяду біля воріт Плессі. Це найближчі ворота до північних доріг. На дорозі Плессі-Гейт розташований поліцейський відділок. Можу скористатися ним як базою для операції. І домовлюся про спостереження за мостом — на випадок, якщо вони поїдуть за Гоуврах. Це єдина переправа для автомобілів і вантажівок.

— Добре,— похвалив я.— Сподіваюся, Доусон сам очолить рейд, та якщо ні, ви мусите виглядати кілька автомобілів, що кудись летять світ за очі.

Не найдосконаліший план, але іншого ми не мали. Якщо пощастить, цього вистачить. У будь-якому разі, щоб вистежити Сена, підрозділу «Н» знадобиться днів зо два. Це дає нам шанс вигадати щось краще. До того ж залишається надія, що інформанти Дігбі вистежать його першими. Урешті-решт, вони мають фори в кілька годин.

Банерджі наказав водію їхати до воріт Чоурінгі, а тоді на північ до поліцейського відділку на дорозі Плессі-Гейт. Я віддав інструкції щодо спостереження за мостом через Гоуврах і попросив зв’язатися зі мною, щойно з’являться новини. Лишивши сержанта у відділку, я попросив водія відвезти мене на Лал-базар, а тоді повертатися до Банерджі і чекати його наказів.

Повернувшись до кабінету, я зачекав хвилин десять і викликав Дігбі.

— Як просуваються пошуки Сена?

— Не дуже. Вікрам нещодавно звітував. Його люди нишпорять по Чорному місту, між Бара-Нагаром і Дум-Думом, але іще зарано чекати результатів, старий.

— А інші інформанти?

— Боюсь, та ж сама історія. Я зв’язувався з тими, хто міг би допомогти, але вони поза політикою. Ці хлопці мають своє уявлення про мораль. Вони з радістю підроблять грошенят, винюхуючи таких, як вони самі, але зв’язуватись із таким, як Сен,— це для них зовсім інше. Його вважають героєм.

Він ніби вибачався.

— А з Доусоном домовилися? — запитав Дігбі у свою чергу.

Я ввів його в курс справи.

— От і добре,— сказав він,— Сена вистежити нам допоможуть.

— Сподіваюся,— зітхнув я.— Маю певні сумніви щодо масштабів співпраці з нашими новими друзями. Але все одно ми маємо бути напоготові, якщо вони знайдуть Сена. Тут мені знадобиться ваша допомога.

— Кажи, що робити, старий.

— Хочу зрозуміти, як підрозділ «Н» організовує рейди.

Очі у нього насмішкувато виблиснули.

— Тобто як вони їх планують?

— Скоріше, як організовують сам рейд, який персонал задіяний, де розташовуються основні сили, якого протоколу дотримуються.

— Ну,— почав Дігбі,— із того, що я бачив, можу сказати, що людьми переважно обходяться своїми. Не знаю точно, скільки їх там, але по допомогу звертаються нечасто. А якщо і виникне така потреба, то біжать спочатку до військових, а тоді вже до нас.

— І всіма операціями керують із форту Вільяма?

Дігбі кивнув.

— Наскільки мені відомо, так. Звісно, у них багато агентів у місті, але всі офіцери перебувають у форті.

— А як вони підтримують зв’язок із нами?

— Залежить від того, потрібно їм щось чи ні. Якщо чогось від нас хочуть, просто беруть.

— Але ж поліція не підкоряється військовим,— зауважив я.

— Тут тобі не Англія, старий,— хмикнув він.— В Індії всі шляхи ведуть до одного: до віце-короля. А в Бенгалії — до віце-короля через лейтенант-губернатора. Якщо вони від нас чогось хочуть, лейтенант-губернатор просто віддає наказ комісару і ми його виконуємо. Візьми, наприклад, наше місце злочину. Як швидко вони його у нас відібрали? За кілька годин?

— І Таггарту це подобається?

— Авжеж ні. Та що він може вдіяти? Кому скаржитися? Віце-королю? Той сидить у Делі і голубиться з принцами та махараджами. І гадки не має, що тут відбувається, та йому і байдуже. Він радо дозволяє лейтенант-губернатору робити, що тому заманеться, аби тільки тримав під ковпаком сепаратистів і революціонерів. Ні, старий, Таггарт змушений із цим миритися.

— А якщо нам від них щось потрібно?

Дігбі пирснув.

— Тоді все залежить від того, як добре ти знайомий із якимось офіцером і наскільки вони хочуть зробити тобі послугу.

— Вам доводилося мати з ними справу?

Дігбі ледь помітно напружився.

— Один раз, і то лише дрібничка. Кілька років тому, під час війни. У той час я служив у Райганджі, відповідав за цілий район. Підрозділ «Н» викрив у сусідньому селищі терориста. Мені так і не сказали, навіщо він їм здався. Вони наказали нам перекрити дорогу до села, доки не під’їдуть війська. Звісно, контроль здійснював я особисто. Цілий день ми провели на блокпостах і стежили за полями. Нарешті увечері прибуло кілька вантажівок із солдатами. Цілу ніч вони утримували селище в оточенні, а з першими ранковими променями виступили.

— Упіймали?

Дігбі відвів погляд.

— У певному сенсі. Пристрелили, коли той чинив опір. Разом із кількома селянами.

— Ви розслідували ці смерті? — запитав я.

— Командуючий операцією повідомив, що цих смертей не можна було уникнути. Запевняв, що вони переховували підозрюваного терориста.

— А що сказали на це інші селяни?

Він гірко розсміявся.

— Гурт переляканих селян, які щойно стали свідками, як половину їхнього селища зрівняли із землею... Як гадаєш, капітане, що вони могли сказати? Нічого. Надто залякані були.— Він помовчав і додав: — Для мене не знайшлося складу злочину.