Людина. що підводиться

Тридцять

а столі лежала записка. Викликали до кабінету лорда Таггарта. Я піднявся, і секретар Деніелз метушливо всадовив мене на стілець у приймальні.

— Лорду доповідають про ситуацію в Чорному місті. Він скоро звільниться.

Задзвонив телефон, він підняв слухавку і почав слухати, заплющивши очі. Я придивився до нього пильніше: брудні окуляри; рідке сальне волосся, гладко зачесане. Схоже, він тиждень не спав. Говорив той, хто телефонував. Разів зо два Деніелз спробував перебити, але голос на іншому кінці лінії не давав йому цього зробити. Нарешті Деніелз зітхнув і перейшов до свого монологу.

— Вибачте,— сказав він,— це неможливо. Навіть якби люди залишились, а їх у нас немає, ми не змогли б перекинути їх до Південної Калькутти. Тільки не зараз, коли Чорне місто горить вогнем.

Рвучко відчинилися двері кабінету Таггарта, і вийшли кілька офіцерів у військовій формі. Не звертаючи уваги на нас із Деніелзом, вони вийшли в коридор. Я не став чекати, доки Деніелз закінчить розмову, і зазирнув у двері. Комісар схилився над картою, що лежала на столі. Я покашляв, він підвів голову.

— Заходь, Семе,— запросив він.— Сподіваюся, ти приніс добрі новини. Бо досі день мене не порадував.

Смерть єдиного свідка ніяк не можна назвати добрими новинами, тож тему краще змінити.

— Наскільки все погано в Чорному місті? — запитав я, увійшовши.— У словах індійців є правда?

Таггарт знову підняв очі.

— А що ти чув від індійців?

— Один із моїх офіцерів погрожував піти у відставку. Ми поговорили, але він дуже пригнічений. Заявляє, що події в Пенджабі не що інше, як масове вбивство.

Обличчя Таггарта посуворішало.

— Він має рацію. Якийсь дурник-генерал вирішив, що зможе переконати натовп індійців розійтися, стріляючи в них у замкненому просторі. Військові намагаються навести блиск, але правда полягає в тому, що це катастрофа. Ці ідіоти вирішили, що місцеве населення можна навчити силою. У результаті по всій країні панує безлад. Пригадаєш мої слова: завдяки цьому бовдурові кожен білий в Індії, чоловік чи жінка, незабаром стане мішенню для помсти. Що ж до нашого міста, і казати тобі не буду, що це порохова бочка. Це може стати саме тією нагодою, на яку так чекають терористи. Нам дуже пощастить, якщо ми уникнемо кровопролиття.

— Є ще погані новини,— сказав я і передав слова Доусона про пограбування Бенгальсько-бірманського банку.— Хто б це не був, він прихопив із собою двісті тисяч рупій.

Таггарт спохмурнів.

— Розумію, до чого ти ведеш.

Він узяв мапу, згорнув навпіл і відклав убік, зайняв своє місце за столом.

— Власне, покликав я тебе,— сказав він,— щоб почути, як там просувається справа Мак-Олі.

Я повідомив про те, що сталося: про зустріч із преподобним О’Ґунном; про те, що Мак-Олі постачав Бучану проституток; про підозру О’Ґунна, що Мак-Олі приховував дещо гірше, і саме воно і прискорило його смерть. Розказав про свідчення Деві, що Мак-Олі за кілька хвилин до свого вбивства вийшов із борделю, про її впевненість у тому, що вбивця — білий. Добрі новини, якщо можна так сказати,— це те, що тепер я переконаний у невинності Сена, і те, що немає зв’язку між смертю Мак-Олі і нападом на поштовий Дарджилінга. Інша справа, що військові, незважаючи на те, що вистежили Сена в рекордний термін, і гадки не мають, хто стоїть за нападом на потяг і пограбуванням банку.

— Розкажу тобі новини про Сена,— сказав Таггарт.— Суд над ним відбувся в камері сьогодні вранці. Його засудили до повішення. Вирок буде виконано післязавтра на світанку.

— Так швидко! — здивувавсь я.— Я гадав, що коли половина Калькутти у вогні, то підрозділу «Н» є чим зайнятися замість того, щоб улаштовувати бутафорський суд.

— Так,— сказав він.— Але факти є фактами. Якщо хочеш дізнатися правду, мусиш діяти швидко. Після страти Сена я не зможу дозволити продовжувати розслідування.

— У такому разі хочу навідатися до Сена. Можете дістати дозвіл?

Таггарт замислився і кивнув.

— До страти його триматимуть у форті Вільяма. Попрошу Деніелза надрукувати тобі записку, яка дозволить поговорити з в’язнем. Скористайся часом, що залишився, з розумом, Семе,— закінчив він, підводячись.— Відчуваю, що ти взяв слід, але час спливає. Що б ти не збирався робити, роби хутко.

Ми з Не Здавайся йшли за сипаєм із кам’яним обличчям уздовж коридора форту Вільяма. Кроки луною відбивалися від бруківки підлоги і сирих стін. З одного боку вишикувалися камери за залізними дверима. Справжнє підземелля, холодне і вологе повітря, але й натяку не було на сморід блювотини і сечі, що не вивітрювався з верхніх камер. Навпаки, пахло дезінфекційними засобами, немов їх регулярно вичищали до блиску. Цікаво. Навіщо так ретельно мити камери, якщо нічого не потрібно приховувати?

Камера Сена була трохи більшою за альков у стіні. Він лежав на кам’яній полиці, що слугувала за койку. Підняв голову, коли почув, що вартовий відмикає двері, і повільно підвівся. Обличчя у нього було все у синцях, одне око так набрякло, що не відкривалося.

— Капітане Віндгем,— привітав він мене.— Схоже, ви мали рацію щодо форту Вільяма. Аж ніяк не п’ять зірок.

Він незграбно розсміявся.

— Утім, довго я тут не пробуду.

— Я чув про суд,— кивнув я.

— Так, дуже... кваліфікований. Провернули за лічені хвилини. Мені чомусь здавалося, що колеса правосуддя обертаються повільніше. У такій квапливості є щось непристойне, вам так не здається?

— Адвокат у вас був?

Сен посміхнувся, наскільки це дозволяли набряклі губи.

— О так! Суд призначив. Англієць. Приємний хлопець, але трохи не обізнаний із тим, як відбувається захист. Якоїсь миті мені навіть здалося, що він вибачиться перед судом за те, що марнує його час. Утім, що б він зробив? Навіть найкращий адвокат в Індії зазнав би поразки, враховуючи те, як у країні працює система правосуддя. У вас часом сигарети немає? — Він указав на сипая із застиглим обличчям біля дверей камери: — Ці військові валли жодної не дали.

Я намацав у кишені м’яту пачку «Кепстенс» і віддав йому.

— Дякую,— сказав він, дістаючи сигарету.— Дуже вам вдячний. Сподіваюся, що щедрість цих джентльменів дозволить їм запалити мені сигарету, коли ви підете.

Я запалив сірника і підніс до його губ. Полум’я освітило синці і засохлу кров.

— Що з вашим обличчям?

— Це? — указав він на заплющене око.— Вашим друзям дуже кортіло, щоб я підписав зізнання.

— Підписали?

Сен похитав головою.

— Ні. Через годину вони здалися. Якщо чесно, мені здається, що вони не дуже й старалися. Мабуть, не так воно й потрібне.

— Маю для вас погані новини,— сказав я.— Страту призначено на шосту ранку в середу вранці.— Я спостерігав, як він сприймає мої слова.— Пропоную порадити вашому адвокату подати апеляцію.

— Чудова думка, капітане,— відповів Сен,— враховуючи, що зв’язатися з ним я не маю ніякої можливості.

— А можете пошукати іншого? — раптом втрутився Не Здавайся.— Може, індійця? Дюжина найкращих адвокатів охоче представлятимуть ваші інтереси, особливо після того, що сталося вчора.

В очах у Сена майнуло запитання. Схоже, цензура у форті Вільяма працює відмінно. Я розказав йому, що сталося в Амрітсарі,— трохи виправлену версію, але не настільки, як офіційна. У присутності Не Здавайся повторити її язик не повернеться.

— Неозброєні цивільні? — запитав Сен.

— Можливо.

— І яка реакція?

— Надходять звіти про заворушення по всій країні. Не схоже, що ваші сподівання на ненасильницький протест реалізуються так скоро.

Він похитав головою.

— Трагедія, капітане. І для мого народу, і для вашого. Але вона тільки подвоює потребу в ненасильстві. Дії генерала Даєра свідчать про слабкість, викликану страхом. Ми мусимо показати йому й іншим таким, що боятися змін не варто.

На мить запанувала тиша: Сен затягнувся сигаретою.

— Хочу дещо у вас запитати,— порушив я її.

— Так?

— У неділю вночі пограбували банк. Я підозрюю, що ця подія пов’язана з нападом на поштовий Дарджилінга. Вважаю, злодіям була потрібна готівка на купівлю зброї і фінансування терористичної кампанії. Враховуючи події в Амрітсарі, напад допоможе розгорнути неконтрольовані дії, здатні охопити всю країну. Загинуть тисячі невинних. Якщо ви дійсно вірите в ненасильство, розкажіть усе, що вам відомо про тих, хто за цим стоїть,— якщо не заради мене, то заради власного сумління.

Сен гірко розсміявся.

— Моє сумління? Чи ви священик, щоб прощати мені гріхи, капітане? Ви забули, що я не християнин. Мої гріхи — частина моєї карми, а закони карми не передбачають прощення. Уникнути їх неможливо.

— Я хотів сказати, що ваші слова допомогли б зупинити кровопролиття. Можете назвати імена людей, які не звернули зі шляху насильницької боротьби?

Сен похитав головою.

— Вибачте, капітане, цього зробити я не можу. От якби міг бути певним, що на них чекає чесний суд, але за існуючих обставин...— І він підніс руку до побитого обличчя.— Ми обидва знаємо, що таке неможливо. Що б я вам не сказав, це призведе до їхньої страти. А я не можу зрадити колишніх товаришів просто тому, що більше не погоджуюсь із їхніми методами.

— А іноземці? — поцікавивсь я.— Люди, які роздмухують цю жорстокість заради власної політичної вигоди?

Він поглянув на мене, як професор на недбайливого учня.

— Колись, капітане, ваша преса звинувачувала мене в тому, що я отримую платню від тих, кого на той час боялися, від кайзера до більшовиків. Запевняю вас, що ані я, ані інші індійські патріоти не підтримують нічиїх інтересів, крім інтересів рідної країни. Ми можемо погоджуватися на допомогу від інших, але ніколи не граємо за їхніми правилами. Сумніваюся, що на нашому місці ви вчинили б інакше. Урешті-решт, чи не ви, англійці, кажете, що ворог мого ворога є моїм другом?

Із цими словами він хитро посміхнувся і простягнув руку. Зустріч закінчено. Він змирився зі своєю долею. Якщо чесно, підозрюю, що в душі він щасливий померти смертю мученика. Це цілком у дусі бенгальської душі. Для нього не існує кращого закінчення життя, присвяченого боротьбі з несправедливістю, реальною чи вигаданою, ніж безглузда, але славна смерть. Смерть, яка надихатиме на боротьбу інших.

Я потиснув йому руку.

На Лал-базар ми повернулися швидко. Скористалися ще раз люб’язністю військових, цього разу нас підвезли у службовому автомобілі. На дорогах було підозріло тихо, і якби хтось вирішив, що зараз неділя, йому можна було б це пробачити. Заважали лише мішки з піском та озброєні солдати в кожному кутку.

По дорозі ми з Банерджі мовчали. Безліч думок не давала мені спокою, а сержант і в ліпші часи красномовством не вирізнявся.

— Нам знову потрібен Бучан,— рішуче заявив я.

Не Здавайся так і витріщився на мене.

— Хочете знову його допитати?

— Точніше сказати, звинуватити.

— У чому, сер? Доказів ми не маємо, лише здогадки, і наш єдиний свідок мертвий.

Він має рацію. Пред’явити нам йому майже немає чого. Тільки слова старого проповідника, який з явним презирством до Бучана звинуватив того в причетності до вбивства. Але Бучан — єдина карта, що в мене залишилася. Не маю іншого вибору, як її розіграти.

— Зможете його знайти? — відповів я.— Хочу зустрітись із ним якомога скоріше.

За годину Не Здавайся уже стукав у двері мого кабінету. Якщо вірити його обличчю, новини були значно гірші за просто погані. А може, це мені здалося. Він завжди має такий вигляд, ніби за мить повідомить погані новини.

— Зв’язатись із Бучаном неможливо, сер.

— Він у Серампорі?

— Ні, сер. Секретар не знає, де він. Мусив повернутися до Серампора сьогодні, але плани змінила... ситуація в країні. Він сподівається, що містер Бучан повернеться завтра вранці. Хоча всі дороги, що ведуть на північ, і залізниця перекриті. Дістатися до Серампора можна лише на кораблі.

Не скажу, що мене це порадувало. В Англії все набагато легше, час будь-якої подорожі обмежується годинами. Чорт! Навіть у воєнній Франції було легше, коли під ногами крутилося три мільйони озброєних до зубів німців.

— Добре. Спробуйте знайти транспорт на завтра.

— Так, сер.

— Ще щось?

— Іще одне, сер. Інформація з Будинку компаній щодо містера Стівенса. Його немає в списках акціонерів жодної компанії, зареєстрованої в Калькутті та Рангуні... а от його дружина є.

— Продовжуйте.

— Вона є головним акціонером гумової плантації біля Мандалая. Про це я дізнався тільки тому, що Стівенс значиться секретарем компанії. Я дозволив собі ознайомитись із копією бухгалтерської книги, і з’ясувалося, що компанія переживає не кращі часи. Має великі борги в кількох банках, у першу чергу в Бенгальсько-бірманській банківській корпорації.

Я так і подався вперед.

Раптом Стівенс набув нового інтересу. Його дружина володіє гумовою плантацією, яка заборгувала банкам, а Енні згадувала, як він сперечався з Мак-Олі щодо тарифів на імпорт із Бірми. От і виник мотив — гроші. Один із не святої трійці мотивів. Решта — секс і влада. Тепер у цій справі присутні всі три мотиви. Спершу мені здавалося, що все через владу в найвищому її прояві: убивство, яке допомогло б змінити правителів країни. Згодом, коли Сен уже не був головним підозрюваним, фокус змістився на секс, тобто на Бучана з його проститутками. А тепер, схоже, з’явився ще один серйозний суперник: Стівенс зі своїми фінансовими проблемами. Вода стає дедалі каламутнішою.

— Їдьмо,— скомандував я Банерджі, підвівся і взяв картуза.— Повертаємося до Будинку письменників.