Людина. що підводиться

Три

ід номером вісімнадцять на вулиці Лал-базар стояв масивний особняк, побудований ще в славетні дні Ост-Індської компанії, за часів коли давній добрий англієць, озброєний розумом і гострим оком, яке всюди побачить вигоду, міг приїхати до Бенгалії без копійчини в кишені і, правильно розігравши карти, стати багатим, немов той принц. Звісно, якщо він не дуже переймався тим, як саме це відбувається. Кажуть, що саме такий чоловік і збудував дім: приїхав сюди ні з чим, заробив купу грошей, а тоді всі втратив. Продав комусь будинок, а той продав його ще комусь, а вже той продав його уряду, і тепер це штаб-квартира Імперської поліції (Бенгальський підрозділ).

Побудований він був у стилі, який ми любимо називати колоніальним неокласицизмом: самі колони, карнизи та вікна з жалюзі. І пофарбований у червоно-коричневий колір. Якби Радж[10] мав колір, то це точно був би червоно-коричневий. Більшість урядових будинків, від поліцейських дільниць до пошти, пофарбовані саме в такий колір. Є у мене така підозра, що десь у Манчестері чи Бірмінгемі мешкає собі товстенький промисловець, який наживається від контрактів на виробництво цілого моря червоно-коричневої фарби для всіх будівель Раджа.

Ми з Не Здавайся пройшли повз двох вартових, які віддали нам честь, увійшли у фойє і піднялися сходами, стіни над якими були завішані меморіальними дошками, фотографіями й іншими свідченнями кількох сотень років нав’язування колоніальних законів.

Офіс лорда Таггарта розташувався на третьому поверсі, потрапити до нього можна було через невеличку приймальню. Там сидів його особистий секретар, низенький чоловік на ім’я Деніелз, чиєю єдиною метою в житті було слугувати хазяїну, і ставився він до цього завдання з відданістю очманілого кокер-спанієля. Я постукав і увійшов, Не Здавайся тримався кроків на два позаду. З-поза столу підвівся Деніелз. Виглядав він так, як завжди виглядають секретарі вельми поважних персон: блідий, люб’язний, на кілька дюймів нижчий за свого боса.

— Прошу сюди, капітане Віндгем,— сказав він і провів мене до подвійних дверей.— Комісар на вас чекає.

Я увійшов. Не Здавайся зупинився на порозі.

— Ходімо, сержанте,— гукнув я його.— Не будемо примушувати комісара чекати.

Він глибоко вдихнув і пройшов за мною до кімнати, розміром як ангар для маленького цепеліна[11]. Крізь скляні двері лилося світло і відбивалося від люстр, що звисали з високої стелі. Вражаючий кабінет, як для поліцейського. Утім, гадаю, головний охоронець закону і порядку на такому важливому, але проблематичному аванпості імперії, на такий заслуговує. У дальньому кінці кімнати за столом як човен завбільшки під портретом Ґеорґа V[12] на повний зріст сидів комісар. Навпроти нього розташувався Дігбі. Я приєднався до трійці, щосили намагаючись приховати своє здивування, Не Здавайся — на півкроку за мною.

— Сідай, Семе,— сказав комісар, не піднімаючись.

Я так і зробив, зайнявши стілець поруч із Дігбі.

Стільців було лише два, тож Не Здавайся розхвилювався ще сильніше. Він гарячково озирнувся навколо. Такий погляд був у тих, хто перебігав під вогнем по нічийній землі.

Дігбі почервонів.

— Чи ви розумієте, сержанте, де перебуваєте? У дільниці Гоувраха? Тут не місце таким, як...

— Стривай,— підняв руку Таггарт.— Сержант мусить залишитися. Вважаю, хоча б один індієць має бути присутнім.— Він повернувся до дверей і гукнув: — Деніелзе! Принесіть стілець для сержанта.

Секретар підвівся із виглядом наляканого кролика. Тоді мовчки кивнув і вийшов із кімнати, незабаром повернувся зі стільцем, який поставив поруч з моїм, і знову вийшов, навіть не звернувши уваги на сержантові слова подяки. Не Здавайся сів і почав зосереджено розглядати двері. Дігбі, здавалося, от-от ударить грець[13].

Я повернувся до лорда Таггарта. Високий чоловік за п’ятдесят, із доброзичливим обличчям священика і чарами диявола.

— Отже, Семе,— підвівся він і заходив по кімнаті,— справа Мак-Олі. Мені вже телефонував лейтенант-губернатор. Він хоче знати, що ми вже зробили.

— Швидко поширюються новини,— покосився я на Дігбі, який напружено дивився в одну точку.— Тіло знайшли лише кілька годин тому.

Дігбі знизав плечима.

— Варто тобі дещо дізнатися про Калькутту, Семе,— продовжив комісар.— Ми не єдині представники закону і порядку.— Він понизив голос і сказав: — Лейтенант-губернатор має власні джерела, назвемо їх так.

— Тобто таємну поліцію?

Комісар поморщився. Він повернувся на своє місце, узяв лаковану автоматичну ручку і розгублено постукав по столу.

— Назвемо їх альтернативними каналами.

Я не стримав усмішки. Таємна поліція буває в інших націй. Ми, британці, маємо альтернативні канали.

— Як там їх не називай, він дуже занепокоєний,— продовжив Таггарт.— Коли поширяться новини, що високопоставленого британського чиновника,— одного з його найближчих радників, не менше,— убито, ми опинимося на пороховій бочці. Для революціонерів настане знаменний день. Хто знає, яким буде їхній наступний крок... Дігбі уже ввів мене в курс справи, але я хочу почути твою оцінку.

Небагато ж я міг розповісти.

— Розслідування лише на початковій стадії, сер,— сказав я.— Але я поділяю думку помічника інспектора Дігбі. Схоже, це політична справа.

Комісар потер рукою підборіддя.

— Свідки?

— Іще не знайшли, але маємо кілька зачіпок.

— Як ви пропонуєте продовжувати?

— Як завжди,— сказав я.— Почнемо з відбитків пальців на місці злочину, опитаємо свідків, тоді людей, які знали вбитого. Хочу отримати більше інформації про Мак-Олі: коли його востаннє бачили, що робив у Чорному місті минулого вечора вбраний, як в оперу. Також хочу поговорити з його босом, лейтенант-губернатором.

Дігбі хмикнув.

— Це буде важко, Семе,— зітхнув комісар.— Лейтенант-губернатор і його люди готуються пливти до Дарджилінга за два тижні. Можемо спробувати знайти тобі час у його розкладі. Лиши це мені. Враховуючи делікатність ситуації, він може погодитися приділити тобі хвилин п’ятнадцять. Поки що працюй над іншими напрямками.

— У такому разі почнемо із секретаря Мак-Олі, якщо у нього він був.

— І не сумнівайтеся,— сказав Дігбі.— Якась там конторська душа у письменників.

— От і добре,— підсумував комісар.— Продовжуй і тримай мене в курсі, Семе. Дігбі, поговоріть із вашими людьми в Чорному місті. Перевіримо, чи не чули вони чогось. Хочу, щоб на цю справу, джентльмени, кинули всі сили.

— Дуже добре, сер,— відповів я.

— І останнє,— сказав комісар. Він повернувся до Не Здавайся.— Як вас звуть, сержанте?

— Банерджі, сер,— відсалютував сержант і подивився на мене.— Не Здавайся Банерджі.

Я вийшов із кабінету слідом за Дігбі, від мене не відставав Не Здавайся. У голові крутилася розмова з комісаром. Щось тут було не так.

— Що думаєте? — запитав я Дігбі.

— Схоже, отримали собі головний біль, старий. Якщо казати про аналіз, інформації така відповідь містила вельми мало.

— Починайте опитувати ваших інформантів. Може, хтось із них щось чув.

Він відкрив рота, щоб заговорити, але передумав.

— Можете запропонувати щось краще? — запитав я.

— Та ні, старий,— посміхнувся він.— Ти ж колишній скотленд-ярдівець. Зробимо по-твоєму.

Я відпустив його і провів поглядом, доки він не завернув за ріг до свого кабінету, тоді наказав Банерджі дізнатися новини з місця злочину. Сержант віддав честь і вирушив у напрямку «ями», де працював разом з іншими місцевими офіцерами. Я мусив лишитися на самоті, щоб поміркувати.

Я вийшов із будинку і попрямував до двору між головним блоком і прибудовою, де розташувалися стайні, гараж і кілька адміністративних відділків. Тут було розбито сад Імперської поліції — клаптик трави і кілька дерев’яних лав у оточенні клумб і кількох зовсім не буйнорослих дерев. Гучна назва для такого закутка, але все одно то був сад, і мене це влаштовувало.

Мені завжди здавалося, що сади містять у собі спогади про щасливіші часи. Три роки я просидів у траншеях, пригадуючи дні, які провів у парках Лондона із Сарою. Мріяв знову гуляти там із нею, просто дивитися на траву і квіти. Мрія померла, але сади все одно давали мені втіху. Урешті-решт, я ж англієць.

Я сів на ослін і спробував упорядкувати думки. Комісар притягнув нас із місця злочину лише для того, щоб наголосити, якою важливою є ця справа. Це само по собі вже дивно. Усе одно, що зупинити хірурга посеред операції лише для того, щоб підкреслити, як важливо врятувати пацієнта.

Хвилювало мене і ще дещо. Звідки люди лейтенант-губернатора так швидко дізналися про вбивство? Пеон знайшов тіло десь близько сьомої. Йому знадобилося п’ятнадцять хвилин, щоб дістатися до найближчої дільниці і здійняти тривогу. Тоді ж на місце прибув місцевий констебль, зрозумів, що пеон не збожеволів і в грязюці дійсно лежить мертвий сагиб із вирваним оком у парадній сорочці та краватці. Це вже принаймні сьома тридцять. Коли приїхали ми, була вже майже восьма тридцять, та й тоді, лише хвилин п’ятнадцять по тому Дігбі ідентифікував убитого як Мак-Олі. Проте вже за годину з’явився констебль і викликав нас на Лал-базар. Враховуючи, що від місцевої дільниці він їхав на велосипеді не менше п’ятнадцяти хвилин, це означає, що за сорок п’ять хвилин від того, як ми ідентифікували тіло, у лейтенант-губернатора вже про це дізналися, зв’язалися з комісаром і сказали йому щось таке, що його так налякало, що він негайно викликав офіцерів із місця злочину. Дуже схоже на те, неначе «Вест Гем» виграв лігу: можливо... але не дуже правдоподібно.

На це були такі можливі пояснення: один із констеблів слідчої команди працював на таємну поліцію лейтенант-губернатора і передав їм інформацію, поки ми з Банерджі опитували в борделі місіс Боуз та її людей. Таке цілком можливо. Навіть за той короткий час, що я тут провів, я вже зрозумів: корупція тут така, що гроші Імперської поліції змушують побігати і хлопців зі столичної.

Утім, був іще один можливий варіант: люди лейтенант-губернатора дізналися про вбивство ще до того, як пеон знайшов тіло. Це пояснює, чому лейтенант-губернатор відреагував так швидко. Але виникають запитання. Може, на хвості у Мак-Олі сиділи детективи? Якщо так, то чому ж вони не втрутилися, коли побачили, що він у біді? Врешті-решт, він же поважний британський чиновник. Якщо вони не перешкодили нападові на бурра сагиба, тоді ми можемо збирати речі, зачиняти крамницю і віддавати ключі індійцям.

З іншого боку, люди лейтенант-губернатора могли просто знайти тіло Мак-Олі вже після того, як його вбили. Це більше схоже на правду, але якщо так, чому вони пішли і дозволили знайти тіло іншому? Чому не здійняли тривогу самі? Ба — більше, чому не прибрали все так, щоб ніхто нічого не дізнався? То не вперше б приховали смерть високопоставленої особи. Пригадую справу південноамериканського посла в суді Сент-Джеймса. Його знайшли задушеним у кімнаті над шинком, і не було на ньому нічого, крім зашморгу на шиї та посмішки на обличчі. Пізніше його світлості доповіли, що він мирно помер уві сні у своєму ліжку.

Думки крутились і крутились. Жодне з пояснень не мало сенсу. Не надто сприятливий початок моєї кар’єри в Калькутті; як я вже починав розуміти, справа ця унікальна, не схожа на жодну з тих, які я розслідував раніше. Це не просто вбивство білої людини у чорному передмісті. Схоже, це політичне вбивство високопоставленого британського чиновника місцевими терористами. Ставки вельми високі.

Я знову пригадав Сару. Що б вона сказала, побачивши, як я тут сиджу, за тисячі миль від дому? Як веду це розслідування? Сподіваюся, що мною б вона пишалася. Господи, як я за нею сумую.

Мабуть, просидів я так довгенько, бо помітив, що сонце змінило позицію, моя тінь зникла, а сам я спітнів. Зосередитися на завданні ставало дедалі складніше. Цієї миті я б залюбки віддав свою місячну платню за укол морфію чи затяжку «О», але потрібно було займатися вбивством. Та й місячної платні я ще не отримав.

Я повернувся до кабінету. Не Здавайся сидів на стільці в коридорі, заглиблений у власні думки.

— Сподіваюся, я вас не потурбував, сержанте?

Він перелякано підстрибнув, перевернувши при цьому стілець, і відсалютував. Не щастить йому зі стільцями.

— Ні, сер. Вибачте, сер,— сказав він і увійшов слідом за мною до кабінету.

Обличчя у нього було таке, ніби він приніс погані новини, але не був певен, чи можна мені їх повідомити. Я б охоче запевнив його, що краще зі мною такого не робити, але не став, бо інакше у мене б уже давно не лишилося підлеглих.

— Доповідайте, сержанте,— сказав я.

Не Здавайся опустив очі на ноги.

— Маємо дзвінок із коссіпорської дільниці. Це місце злочину, сер. Туди прибули військові.

— Що? Це ж цивільна справа. Яке відношення мають до неї військові?

— Військова розвідка, сер, не військова поліція.— Сержант нервово потер руки.— Я вже таке бачив, сер. Минулого року ми вивчали місце вибуху. Націоналісти підірвали залізничну лінію на північ від Гоура. Примчала вантажівка з повним кузовом військових, і за кілька годин те розслідування у нас забрали. Наказали нікому не казати ані слова, пригрозивши дисциплінарним покаранням.

— Радий, що ви мені це розповіли,— щиро сказав я.— Що ви ще про них знаєте?

— Боюсь, небагато. Такі речі не розказують людям мого... рангу, але всім відомо, принаймні на Лал-базар, що у військовій розвідці існує підрозділ — здається, він називається підрозділ «Н»,— який звітує безпосередньо лейтенант-губернатору. Усе, що він вважає політичним злочином, потрапляє їм до рук.

— Існує закон, який це виправдовує?

Банерджі сумно посміхнувся.

— Сумніваюся, що він є, сер, а якби і був, це нічого б не змінило. Можна сказати, що лейтенант-губернатор має право чинити на свій розсуд і може сам вирішувати, як впроваджувати губернаторську владу на колоніальних територіях його величності в Бенгалії.

— Тобто може робити що заманеться?

Сержант збентежено посміхнувся.

— Гадаю, так, сер.

Не знаю, як це може вплинути на розслідування. Але існує лише один спосіб перевірити. Інколи на новому місці важливо якомога раніше окреслити свої принципи. З чим ти ладен миритися, а з чим — ні. Люди називають це межею. Досвід підказує, що принаймні в перші дні начальство однаково часто і послаблення дає, і зауваження робить, особливо якщо саме ця людина і взяла тебе на роботу.

Я облишив сержанта стояти там, де він був, спокійно встав, вийшов за двері і піднявся сходами. Не звертаючи увагу на протести наляканого Деніелза, увійшов до кабінету Таггарта.

Комісар підвів погляд. Схоже, він не здивувався.

— Знаю, що ти хочеш сказати, Семе.

— Мене усунули від справи Мак-Олі?

Таггарт махнув рукою на стілець. Стривожений Деніелз так і стояв у дверях.

— Я вас дуже поважаю, сер,— сказав я,— але що, в біса відбувається? Годину тому ви наказали мені працювати в усіх напрямках, а тепер я з’ясовую, що справа перейшла до інших.

Таггарт зняв окуляри і протер їх маленькою хустиночкою.

— Заспокойся, Семе,— зітхнув він.— Я і сам це щойно з’ясував. Слухай, справа і досі твоя. Лейтенант-губернатор просто вирішив, що місце злочину оглянуть військові. Йому б дуже не хотілося, щоб ситуацією скористалися терористи. На всій території введено комендантську годину. Зроблю, що можу, щоб військові не плутались у тебе під ногами.

— Мені потрібен доступ до місця злочину,— заявив я.— Ми й досі не знайшли знаряддя вбивства.

— Подивимося, що можна зробити,— відповів Таггарт,— але це може зайняти днів зо два.

Через кілька днів місце злочину не буде вартим і олов’яної рупії. Усе, що може нас зацікавити, опиниться в руках військової розвідки, і якщо вони схожі на своїх двійників у Франції часів війни, то навряд чи захочуть поділитися. До горла підкотив клубок. Я спробував його проковтнути. Більше нема чого говорити, тож я вийшов із кабінету і покрокував до сходів. Принаймні, це й досі моя справа.

Не Здавайся чекав у моєму кабінеті. Кваплячись до Таггарта, я забув його відпустити. Цікаво, скільки б він так простояв, якби я не повернувся? Цілком імовірно, кілька годин.

А тепер маю для нього роботу. Головне зараз — захистити тіло Мак-Олі. Якщо воно і досі у нас.