Людина. що підводиться

Тридцять три

рокинувсь я від пекучого болю над очима. Поруч спала Енні, і, якщо чесно, такий вид трохи полегшив біль.

Крізь планки віконниць проникали перші промені світла. Я повільно піднявся: не хотілося розбудити Енні, та й тривожити вкрите синцями тіло зайвий раз не варто. На дерев’яному комоді стояло велике овальне дзеркало. Я підійшов до нього й оглянув свої поранення. Торкнувся перев’язки на голові. Товста, як тюрбан, від чого я став схожий на кулі. Повільно її зняв. Забагровілу шкіру на скроні перетнув темний розріз. На ребрах розцвів величезний синець у формі підошви. Я обережно помацав потилицю. Голову пронизав гострий біль: я торкнувся ґулі завбільшки з м’яч для крикету. Бували у мене ранки й кращі за ці. Та були й гірші.

Я сів на ліжко. Заворушилась Енні.

— Схоже, ніч ви пережили?

Я відкинув з її обличчя пасмо волосся.

— Дякувати вам.

— Не мені дякуйте, а своєму приятелю-рикші, що вас привіз сюди. Не розкажете, що ж таки сталося?

— На мене накинулися. Пам’ятаю двох чоловіків. А тоді думки починають плутатися. Знаю, мої слова можуть здатися дивними, але, присягаюся, чув дзеленчання маленьких дзвіночків. Опритомнів, уже коли Салман зі своїми друзями саджали мене у візок.

Енні посміхнулася.

— Маленькі дзвіночки. Усі рикші їх мають. Мабуть, і ви їх бачили. Дзвонять, щоб люди знали, що вони наближаються. Як дзвінки на велосипедах. Може, користуються ними, щоб покликати інших рикш, якщо виникає потреба?

— Як поліцейські свистки?

— Можливо. Більше ніхто рикші не допоможе. Мені здається, вони мусять доглядати один за одним. Дивлячись на вас, можу сказати, що Салман зі своїми приятелями встигли вчасно. Не здогадуєтеся, хто на вас напав?

Я сказав, що то були просто головорізи. І таке дійсно могло бути. Події в Амрітсарі викликали жагу крові. Може, мені просто не пощастило. Опинився не в тому місці, не в той час. Але був іще один варіант: напад на мене було здійснено навмисно. Чоловіки були більшими і сильнішими за місцевих: свідки тому — синці у мене на тілі. До того ж іще й черевики. Скільки індійців у Калькутті носять підбиті черевики? Занадто добре вони відгодовані та взуті як на простих робітників. Але якщо напад хтось спланував, то навіщо і хто?

Індійські сепаратисти, розлючені арештом Сена? Моє ж бо ім’я засвітилося в усіх газетах. А може, убивця Мак-Олі? Злякався, що я підібрався близенько до правди? Але тут проблемка. Ніхто не міг знати, що тієї ночі я навідаюся до опіумного притону. Я і сам не знав. Прийняв рішення в останню хвилину. Хтось за мною стежив, принаймні відтоді, коли я вийшов із пансіону місіс Теббіт і поїхав до Енні. Щоб хтось стежив, я не помітив, тим більше двох кремезних індійців. Хто б це не був, він мав доступ до безмежних ресурсів, і лише одна-єдина організація мала людей для здійснення цієї операції: підрозділ «Н».

Не скажу, щоб вони мене дуже любили. А якщо таким чином полковник Доусон мене попереджає? Ті двоє цілком могли бути військовими, і про поранену руку вони знали. Якщо це підрозділ «Н», то тепер їм відомо і про опіум. Інформація вже, мабуть, на столі в Доусона. Але хто б не був відповідальним за напад і якими б не були його мотиви, відповіді в ліжку Енні мені не знайти. Шкода.

Думка про Доусона змусила мене дещо пригадати. Мушу терміново з ним поговорити! Я підвівся і натягнув сорочку, намагаючись не викликати нового приступу болю.

Енні поглянула на свій годинничок.

— Ви ж іще не йдете? І половини на шосту немає!

— Мушу.

— Принаймні дозвольте мені нагодувати вас сніданком!

— Не маю часу,— зітхнув я.— Але дякую вам.

П’ять хвилин по тому я вже спускався сходами, озброєний двома сандвічами, які мене змусила взяти Енні. Салман дрімав на циновці під своїм візком. Почув, що я іду, позіхнув, потягнувся і встав. Я поклав долоню йому на плече і простягнув один сандвіч. Він кивнув і поклав у ящик під сидінням візка. З нього ж витяг скляну пляшку, відгвинтив кришку і підніс до рота. Обережно, щоб пляшка не торкнулася губ, влив до рота води. Прополоскав горло, виплюнув рідину в канаву біля дороги. А тоді повернувся і посміхнувся.

— Куди, сагибе?

— Лал-базар.

На дорогах було спокійно. Блокпости нікуди не поділися, на них чергували сонні сипаї. На Лал-базарі бракувало гарячкової діяльності, яка напередодні охоплювала всі поверхи, і тепер будівля перетворилася на тихий регіональний аванпост, нічим не нагадуючи центр, який відповідає за поліцейські операції в половині країни.

На столі не було жодної записки. Нічого, що вказувало б на те, що Доусон намагався зв’язатися зі мною протягом десяти годин після мого дзвінка секретарю. Але це ще нічого не означало. Урешті-решт, зараз лише шоста ранку. Хоча Доусон і не схожий на людину, яка не телефонує до свого кабінету мало не щогодини.

Що ж мені робити? З вечора сталося багато чого, щоправда, малоприємного, і дещо досі прикрашає мою голову і тіло. Підозрюю, що в моїх проблемах винні Доусон та його люди, але я офіцер імперської поліції і маю виконувати свої обов’язки, незважаючи на особисте ставлення до цього чоловіка.

Я підняв слухавку і попросив з’єднати мене з фортом Вільяма. Цього разу відповів інший секретар. Лінія трохи помовчала, доки дзвінок переадресовували Доусону додому.

— Чим можу допомогти, Віндгеме? — Голос у нього був бадьорим, ані натяку на здивування, коли почув мій голос. Нічого не сказав і про те, що отримав моє повідомлення ввечері. Але тепер це не має значення.

— Ваша команда нагляду готова до роботи?

— Авжеж.

— Тоді скажу, чим я можу допомогти вам.

Розмова тривала хвилин п’ять. Могла бути й коротшою, але він довго допитувався, чому мусить мені довіряти після того, що сталося в Коні. Я міг би поставити йому те ж саме запитання. Урешті-решт ми домовилися. Він перевірить мою версію, а я не пхатиму носа в його справи. Пообіцяв розповісти про результати, але сидіти склавши руки я не збирався.

Повісив слухавку і пішов шукати Дігбі та Не Здавайся. У кабінеті Дігбі нікого не було, і я пішов до «ями» молодших офіцерів. Година була рання, і, крім чергового сержанта, там я теж нікого не знайшов. Тільки коли проходив повз стіл Не Здавайся, помітив худі темні ноги, що стирчали з-під нього. На мить мені здалося, що він також став жертвою нападу і його залишили помирати. Нелогічна думка. Хто вбиватиме поліцейського в поліцейській дільниці і ховатиме тіло під столом? Я списав її на удар у голову, що отримав від двох братчиків увечері. Та й як можна вважати хлопця мертвим, коли він так хропе?

— Сержанте! — гукнув я трохи голосніше, ніж варто було.

Він рвучко сів, стукнувшись головою об стіл. Я не злий, але мене трохи потішило, що сьогодні не в одного мене болітиме голова.

Не Здавайся у самих шортах хакі й сорочці без рукавів виповз зі своєї нори, підвівся на ноги, почухав голову і нарешті пригадав, що мусить відсалютувати. Схоже, синці на моєму обличчі його збентежили, але він мудро промовчав. Я міг би зробити йому зауваження, що розгулює по дільниці, убраний немов той кулі, але, мушу бути чесним, сам я теж не при повному параді. Натомість я запитав, що він, у дідька, робить під столом.

— Сплю, сер,— відрапортував сержант.

— Бачу, але чому?

— Утілюю в життя рішення, прийняте...

— Обирайте простіші слова, сержанте, будь ласка.

Він почав спочатку:

— Змушений був піти з дому, бо не зміг подати у відставку.

— Батьки викинули вас на вулицю?

— Можна і так сказати.

— І вам більше нема куди йти?

Він похитав головою.

— Ніхто не приходить на думку, сер.

— А ваш старший брат? Хіба він не в Калькутті живе?

— У Калькутті, сер, але ми вже кілька років не спілкуємося. Ми не дуже ладнаємо один із одним і...— Він замовкнув.

— Маєте несумісні відмінності?

— Та ні,— відповів він.— Сумісні. У тому і проблема.

— Але ж ви не можете спати під столом. Придумаємо щось краще, коли матимемо час. А тепер хочу дізнатися, що там із розтином Деві.

— Призначений на сьогодні.

— А місіс Боуз?

— Перевели до жіночої частини вночі.

— Алібі Стівенса? Щось дізналися?

— Дружина, покоївка і дарван можуть підтвердити, що містер Стівенс тієї ночі, коли сталося вбивство, був удома. Можемо привезти сюди покоївку і дарвана для допиту, якщо хочете.

— Може, пізніше,— сказав я.— А тепер одягайтесь і зв’яжіться з людьми Бучана в Серампорі. Дізнайтеся, коли він повертається.

Він поглянув на мене так, немов я попросив його влаштувати чаювання із тигром у калькуттському зоопарку.

— Вибору не маємо,— пояснив я.— Без Деві й того чоловіка, якому вона довірилася, ми більше не дізнаємося про те, що так засмутило Мак-Олі в ніч його вбивства. Нам відомо, що тут задіяний і Бучан, отож спробуємо його потрусити.

— Чи це розумно, сер? — запитав Не Здавайся.— Він людина владна. Якщо звинувачуватимемо його без доказів, він значно ускладнить наше життя.

Не знаю, як Бучан може ускладнити його ще більше.

— За останні кілька днів, сержанте, на мене напали, в мене стріляли, ще й хазяйка пансіону мало не отруїла. Тож якщо містер Бучан вважає, що може всіх переплюнути, нехай спробує.

Як і передбачав Не Здавайся, дороги на північ і досі були перекриті, тож дістатися з Калькутти до Серампора можна було на кораблі по Хуглі. Отже, за годину — після швидкої зупинки в пансіоні місіс Теббіт, щоб перевдягнутися,— ми під’їжджали до поліцейської пристані біля Принсепт-Ґхата. Не Здавайся вже телефонував до пристані та до дільниці в Серампорі, тож на пірсі на нас уже чекав поліцейський баркас. Керував ним молодий англійський офіцер на ім’я Ремнант і команда з кількох індійців. Сам баркас не дуже відрізнявся від корита, але Ремнант ставився до нього, як до лайнера. Палуба була вимита до блиску, а мідний дзвін так відполірували, що він сліпив очі.

Приплив був на нашому боці, і ми досить швидко просувалися вгору. Ремнант вказав на індуїстський ґхат[45] у Немтоллі. Над сріблястою водою ліниво стелився дим від похоронного багаття. На верхній сходинці ґхата сидів, схрестивши ноги, священик, на грудях його не було нічого, крім священної червоної нитки. Біля підніжжя зібралося кілька людей, щоб віддати останню шану померлому. Усі були в білому.

Місто повільно переплавилось у джунглі, і наша подорож стала нагадувати експедицію. От про таку Індію я і мріяв. Дику, таємничу землю, описану Редьярдом Кіплінгом і сером Генрі Канінгемом. Над рікою здіймався ранковий серпанок і чіплявся за береги, немов тоненьке муслінове простирадло, лише інколи вигулькувало з нього дерево баньян чи місцевий будиночок. Маленькі дерев’яні човни, одні з простим вітрилом, інші взагалі без нього, повільно пливли собі річкою, а їхні лоцмани трималися обраного курсу за допомогою довгої жердини.

На східному березі річки випірнув із туману величний храм, футів сто заввишки, абсолютно незвичного виду. Головна будівля, велика біла двоярусна конструкція, закінчувалася дивною куполоподібною надбудовою, оточеною півдюжиною списів. Перед головним храмом розташувалися в ряд раки, усього дванадцять, немов учні, що прийшли віддати шану вчителю. Усі яскраво сяють на вранішньому сонці, стіни — недоторканно білі, дахи — криваво-червоні.

— Це,— пояснив Ремнант,— храм Калі. Принаймні один із кількох. Навколо Калькутти їх багатенько розкидано, але цей мій улюблений.

Від берега пливли підношення богині — міріади квіток календули, пелюстки троянд і маленькі лампадки з молитвами побожних людей. Ремнант махнув на сходи, що спускалися до води.

— А це ґхати для купання,— сказав він.— Індуси вірять, що занурення в цю воду змиває всі гріхи.

— Дивно,— знизав я плечима.— А от мені вчора один індус розказував, що гріхи не пробачаються. Що карма не допускає змін.

— У тому і проблема з індуїзмом,— відповів Ремнант.— Він такий містичний, що навіть індуси плутаються.

Незабаром на обрії показалося кілька цегляних труб, що вивергали в блакитне небо чорний дим.

— Серампор,— сказав Ремнант, і команда спрямувала баркас до західного берега.

Джунглі поступово зникли, відкривши кілька великих особняків. Вони нагадали мені світлини бавовняних плантацій у Південній Кароліні, їхні підстрижені лужки тягнулися аж до річки.

— Елегантне містечко,— зауважив я.

— Правда? — підтримав Ремнант.— Власне, його заснували данці. Вікінги на Хуглі! Це був процвітаючий центр комерції, доки Ост-Індська компанія не припинила пускати кораблі з верхньої частини ріки. Урешті-решт данці змушені були продати нам це місце майже за так. Відтоді тут усим заправляють шотландці.

Баркас підплив до берега і неквапливо пришвартувався біля старої дерев’яної пристані, де на нас уже чекав кремезний офіцер, схожий на ведмедя, який представився старшим поліцейським офіцером Мак-Ліном. Вигляд він мав доволі екзотичний. Вогняно-руде волосся і статура моряка, але рожеве личко з ніжними дитячими рисами, немов обличчя не встигло вирости за рештою тіла. Форма лише підкреслювала цей контраст і робила його схожим на школяра, такого, який ніби народився для того, щоб грати на тубі в шкільному оркестрі.

— Вітаю вас у Серампорі! — сказав він.

Шотландський акцент. Не дивно. Якби я був людиною азартною, поставив би кругленьку суму на те, що він із Данді. Офіцер потиснув мою руку з палкістю старого друга і повторив процедуру з Не Здавайся, майже піднявши низенького сержанта над землею. Привітавшись, він повів нас до «санбіма 16/20», що стояв на узбіччі.

— Вам пощастило, капітане,— сказав Мак-Лін, коли ми їхали путівцем, обминаючи ями.— Здається, містер Бучан уранці повернувся з Калькутти.

— Ви стежите за його пересуваннями?

— Аж ніяк,— розреготався він.— Але наше маленьке сонне містечко одразу прокидається, коли він приїжджає. Коли він приїжджає чи їде, завжди піднімається метушня.

— Господар маєтку?

Він посміхнувся.

— Нам подобається називати його на шотландський манер: лорд.

Автомобіль з’їхав із путівця і виїхав на головну дорогу, з одного боку якої тягнувся високий мур, з іншого — залізниця. Десь далеко пронизливо заверещав свисток. Мак-Лін звірився з наручним годинником.

— На млинах заступає нова зміна,— сказав він, не звертаючись ні до кого особисто.

Трохи далі мур перервався. Із залізних воріт вихлюпнувся потік чоловіків, білих та індійців. На великій металевій табличці можна було прочитати:

За ворітьми стояла довга цегляна будівля з шиферним дахом, на якому і розташувався величезний димар, що випльовував у небо чорний дим. Поруч із будинком притулилися відкриті сараї, частина з яких була завалена дерев’яними ящиками і круглими бобінами полотна, в інших лежали стоси текстилю, що золотом відливав на вранішньому сонці.

— Сирий джут,— пояснив Мак-Лін.

За кілька хвилин автомобіль звернув із дороги і проїхав між двома високими кам’яними стовпами. На одному був вирізьблений щит із трьома левовими головами в профіль, на іншому — емблема, на іншому стрічка огортала сонце, що сяяло на соняшнику. По довгій стежці ми під’їхали до пишного будинку в стилі бароко, поряд із яким Будинок уряду здавався хатинкою шахтаря.

— Ну от ми і на місці,— сказав Мак-Лін.— Ми називаємо його Бучангемський палац,— посміхнувся він, задоволений власним жартом.

— Це пісковик? — поцікавивсь я.

Мак-Лін кивнув.

— У Бенгалії його зовсім небагато. Переважно закуповують у заможних раджпутів[46], а ще привозять із глибини країни.

Ми й досі їхали, і я зрозумів, чому під’їзна стежка така довга. Лише з відстані можна побачити всю споруду цілком. Два величезні крила, три поверхи, центральна частина, прикрашена такою кількістю колон, що Парфенон позаздрив би.

Автомобіль зупинився поряд із кам’яними сходами, що вели до двох масивних чорних дверей, відчинених назустріч спеці. Підбігли двійко лакеїв-індійців у синьо-золотих лівреях і відчинили дверцята, пір’я на їхніх жорстко накрохмалених тюрбанах аж виблискувало на сонці.

— Дякую за допомогу,— сказав я Мак-Ліну, виходячи з автомобіля.

— Та нічого.— Схоже, він розгубився.— Не хочете, щоб я пішов з вами?

Хлопець він непоганий, та не знаю, чи можна йому довіряти. Серампор — місто Бучана, і я навіть гадки не маю, доки сягає відданість Мак-Ліна. Краще тримати його подалі.

— Немає потреби. Десь тут у Бучана має бути телефон. Як закінчимо, зателефонуємо до поліцейської дільниці.

— Добре, сер,— сказав він, напружившись. Віддав честь і сів до «санбіма».

Ми з Не Здавайся піднялися сходами до головного входу. Позаду нас завівся автомобіль і покотив по стежці, полишивши по собі хмару пилу.

Угорі нас зустрів дворецький. Не індієць, білий. У країні, де праця місцевого населення оцінюється дешевше, ніж робота худоби, присутність білого дворецького багато про що свідчить. Він був лисим, крім пасма сивого волосся від скроні до скроні. Убраний у бездоганний костюм згорблений старий зі зморшкуватим обличчям. Чимось він нагадував Ратана, старезного слугу місіс Боуз.

— Сюди, джентльмени,— запросив він.— Містер Бучан прийме вас за кілька хвилин. Він вибачається, що вам доводиться чекати.

Ми пройшли кімнату, яка мала бути передпокоєм, але легко зійшла б за картинну галерею: картин на стінах висіло більше, ніж я бачив після відвідування Лувра під час війни.

Зупинився біля дверей і запросив нас усередину У кімнаті пахло тютюном. Схоже, це бібліотека Бучана. Саме такі кімнати до душі людям, що самі заробили свій статок: дерев’яні панелі, полиці, заставлені книгами, які явно ніколи не відкривали. Через скляні двері в дальній стіні лилося світло.

— Чи бажаєте щось випити? — запитав дворецький.

Я відмовився.

— А ви, сер? — повернувся він до Банерджі.

— Так, будь ласка. Склянку води, дякую.

— Добре, сер,— кивнув дворецький і зник.

Схоже, Банерджі це розвеселило.

— Чому вам так весело? — поцікавивсь я.

— Так просто, сер.

Я сів на один із шкіряних стільців із високими спинками, що стояли по всій кімнаті, Не Здавайся зайнявся оглядом полиць із книгами. На стелі над нами заворушилася велика пунка, повіяло свіжим вітерцем. Повернувся дворецький зі склянкою і глечиком на срібній таці.

— Ще щось, сер?

Не Здавайся озирнувся на мене. Я похитав головою.

— Ні, це все, добрий чоловіче,— сказав він.— А тепер, будь ласка, полишіть нас.

Тиждень тому я міг би побитися об заклад, що сержанту бракує почуття гумору Тепер я почав сумніватися. У країні, де на все дивишся крізь призму раси, його слова до білої людини можна було легко вважати політичним виступом.

Цокали хвилини. Щоб хоч чимось себе зайняти, я підійшов до скляних дверей. Вони вели на веранду, за якою стелився розкішний зелений лужок, що спускався до апатичної Хуглі. За спиною раптом відчинилися двері, й увійшов Бучан, убраний у сині шовкові штани й білу сорочку з відкритим коміром.

— Мої вибачення, капітане! Самі розумієте, ваше бажання побачити мене сьогодні вранці захопило мене зненацька,— заговорив він діловим тоном.— Але хай би там як, мені все одно приємно. Я читав, що ви заарештували терориста. Дідько, його кілька років вистежували, а ви взяли і спіймали його.— Він клацнув пальцями і посміхнувся.— Якщо вам колись набридне робота в поліції або захочеться чогось більш прибуткового, звертайтесь до мене. Такі люди мені потрібні!

Він показав на пару шкіряних стільців за маленьким скляним столиком.

— Будь ласка, сідайте і розкажіть, чим я можу вам допомогти.

— Я з приводу вбивства Мак-Олі. Хочу поставити вам іще кілька запитань.

Він підвів брови.

— Знову запитання? Я вважав, що справу закрито.

— Мусимо закрити всі неясності.

Бучан повільно кивнув.

— Гаразд.

— Свідок стверджує, що бачив, як ви з Мак-Олі сперечалися незадовго до того, як він пішов із «Бенгальського клубу» в ніч убивства. Чи не могли б ви сказати, що стало причиною суперечки?

— Не знаю, хто вам таке сказав, капітане, але це неправда. Ми мали розмову перед тим, як він пішов, але то була не суперечка. Мак-Олі просив у мене грошей.

— Але ж він отримував добру зарплатню. Навіщо йому гроші?

Бучан знизав плечима.

— Він не сказав.

— І ви про це не згадали, коли ми зустрічалися минулого тижня?

— Це делікатна справа, капітане, і не має відношення до вашого розслідування. Я не бачив причини плямувати репутацію бідолашного чоловіка.

— А ще ви вважаєте, що той факт, що Мак-Олі постачав вам проституток, також не має відношення до нашого розслідування?

Обличчя у нього потемнішало.

— Жодне з цих питань вас не стосується, капітане. Якщо чесно, я вважаю це втручанням у мої особисті справи.— Голос у нього став жорстким: — Мушу попередити вас, капітане. Обережніше зі словами. Не варто кидатися такими звинуваченнями без доказів. Це може мати далекосяжні наслідки.

— Ми розслідуємо вбивство.

Бучан роздратовано сплеснув руками.

— Але ж справу закрито, капітане! Убивцю вже впіймали! Ви самі!

— Не все так просто,— відповів я.

Він глузливо розсміявся.

— Отже, це правда. Ви не вірите, що Сен винний. До мене доходили такі чутки.

— Від кого?

— О, це точно не має значення. Не будьте таким наївним, капітане. Я знаю все, що варто знати у Калькутті. Наважуся припустити, що працювати тут вам залишилося недовго, і мені це стало відомо раніше за вас.

Сенсу сперечатися з ним немає. Судячи з того, як просуваються справи, ми дуже скоро дізнаємося, чи він має рацію. Натомість я повернувся до запитання:

— Чи Мак-Олі привозив вам дівчат?

Бучан почервонів.

— Добре, капітане. Бачу, попередження ви не хочете чути. Я відповім на ваше запитання, але за наслідки ви нестимете відповідальність самі. Так, Мак-Олі інколи забезпечував розваги на прийомах, які я влаштовував для своїх клієнтів.

— А про що ви сперечалися в ніч його вбивства?

— Я вже сказав. То була не суперечка. Він просив грошей, я відмовив.

— Він не намагався вас шантажувати?

Очі Бучана виблиснули.

— Аж ніяк.

— А мені здається, трапилося ось що,— сказав я.— Гадаю, ви попросили його привезти дівчат тієї ночі, але він відмовився, сказав, що хоче вийти з гри, а дозволити цього ви не могли.

— Тому я його вбив? Дайте мені відповідь, капітане. Припустимо, Мак-Олі дійсно хотів припинити привозити тих жінок, що це доводить? Мені не бракує таких помічників. Я міг би замінити його одним помахом руки. До того ж він був моїм другом. Навіщо мені його вбивати?

— Вважаю, він намагався вас шантажувати. Пригрозив, що розповість, якщо ви не заплатите.

Бучан розреготався.

— Оце і все, капітане? Така ваша славетна теорія? Я боюся, що дізнаються, що я користався послугами повій? Та для багатьох у Калькутті це не новина, а тим, хто не знає, байдуже. Ще щось?

Я не відповів. Бо відповідати було нічого.

— У такому разі...— Бучан підвівся зі стільця.— Приїхавши сюди, ви змарнували свій час і мій, капітане. Враховуючи, що відбувається в Калькутті останніми днями, можу припустити, що комісарові більше сподобається, якщо його люди витрачатимуть час продуктивніше. Навіть не сумнівайтеся, що я проінформую його про нашу милу розмову. А тепер мушу вибачитись, маю справи. Фрейзер проведе вас, коли будете готові.

Із цими словами він повернувся і вийшов з кімнати. На мить запанувала тиша. Я стояв і дивився крізь скляні двері.

— Могло б бути і краще,— процідив я.

— Так,— погодився Не Здавайся.— Сподівався позичити у нього кілька книжок. Тепер він не дасть.

Я повернувся і підійшов до нього.

— І де ж ви їх читатимете? Ви ж бездомний, забули? Може, попроситеся до нього переночувати? Не схоже, щоб у нього не вистачило для вас місця.

Раптом я відчув себе виснаженим. Ну і яму я викопав для себе! Треба ж бути настільки дурником, щоб заявитися до такої владної людини, як Бучан, і розмахувати перед ним сумнівними звинуваченнями у прихильності до проституток. То, мабуть, із відчаю. Я опустився на шкіряний стілець.

— Що це для нас означає? — запитав Не Здавайся.

— Хто знає...— Я втомлено зітхнув.— Я переконаний, що тут замішаний Бучан. Нам просто невідомий справжній мотив. Якби ми тільки знали, що робив у борделі Мак-Олі тієї ночі. Деві рішуче заперечувала, що розказувала комусь із дівчат, хоча місіс Боуз наполягає на іншому.

— А що, на вашу думку, він там робив?

— Не знаю, але це мусить бути пов’язане з таємницею, яку він приховував від преподобного О’Ґунна. Вона і є ключем до всього. Але без Деві нам нічого не дізнатися.

— Хіба що знайдемо чоловіка, про якого вона згадувала. Якому довірилася. Чи ми здалися?

Я знизав плечима.

— Ми всіх допитали. Там більше нікого не було.

Я відкинувся на спинку, закинув руки за голову, але негайно опустив, бо череп мало не розколовся від болю. Зітхнув. Глухий кут. На зворотному шляху можу купляти собі квиток назад до Саутгемптона. Виходу немає. Перед нами мур мовчання. Ті, хто знає правду, або нічого не скажуть — як Бучан чи місіс Боуз, або померли — як Деві. І всіх улаштовує визнання винним Сена. З-поза книжки на одній із полиць виповзла маленька брунатна ящірка. Вона швидко здерлася по стіні до стелі. Там вона стрімко побігла вперед, дісталася до пунки, почекала, доки між лопатями утвориться щілинка, і шмигнула туди.

І тут мене немов обпекло.

Лунка.

Я підскочив і витріщився на нього. Він пов’язаний із блоком, який змушує його обертатися. Простежив за шнуром на стелі до маленької дірочки у стіні, що вела в коридор. Я вибіг і пішов уздовж шнура, спочатку коридором, тоді завернув за ріг. Там сидів маленький індієць, його нога ритмічно піднімалася й опускалася, натискаючи на педаль, прилаштовану до кінця шнура. Якщо він і здивувався, побачивши мене, то я мало не втратив голову від радості.

Побіг назад до бібліотеки і мало не збив із ніг Не Здавайся, який ішов назустріч.

— Пунка валла! — вигукнув я.

Не Здавайся подивився на мене як на божевільного.

— І що з ним?

— У перший день,— видихнув я.— У борделі. Коли ми допитували місіс Боуз і дівчат. Пунка! Вона хиталася!

Нарешті Не Здавайся второпав.

— Хай Рам! Там, мабуть, був пунка валла! Працював у дворі. Ось чому ми його не бачили.

— Мусимо повертатися до міста,— сказав я. — Їду в Коссіпор. А ви — на Лал-базар. Дізнайтеся про розтин Деві. І знайдіть Дігбі.

— Що йому сказати?

— Скажіть, що ми поговорили з Бучаном, і все. Зателефоную йому пізніше з коссіпорської дільниці.