Людина. що підводиться

П’ятнадцять

а стелі зі скреготом обертався електричний вентилятор, але температура в кімнаті навряд чи була нижчою. Я вже кілька днів тому здогадався, що функція у нього скоріше декоративна, але все одно вмикав, плекаючи примарні надії.

Іще одна спекотна бенгальська ніч. Така вогка, що можна задихнутися. Вода мало не висить у повітрі. Піт стікає з тіла і всмоктується в ліжко. Я відчинив вікно, щоб створити хоч якийсь протяг, але натомість напустив комарів, яких, як переконувала мене місіс Теббіт, не існувало.

Поглянув на годинник. Дванадцята сорок. Постукав по циферблату і підніс до вуха. Цокає, хоч і не ритмічно, тож зараз має бути майже друга. Перевернувся, спробував улаштуватися зручніше на вологому матраці, але битву я вже програв. Сон сьогодні не прийде.

Бажання відвідати моїх нових друзів з Тіретта-базару стало майже нестерпним, забуття кликало до себе з такою силою, що її важко було ігнорувати. Але «О» — мій слуга, а не господар, і краще нехай ним і залишається. Він може бути підступним, тож варто ставитись до нього з повагою, а ні — то помститься. Інші цього не розуміють, він оволодіває ними. Цілком. Допоможе дисципліна. Це як перепливати річку на спині у крокодила: люди вважатимуть вчинок відчайдушним, але якщо знаєш, що робиш, дістанешся туди, куди хочеш. Весь фокус у тому, щоб тебе не з’їли, а для цього потрібно все тримати під контролем. А я, сказав сам собі, і тримаю. Тож залишився в кімнаті, лежав і дивився, як монотонно обертається вентилятор.

Потягнувся, щоб взяти з підлоги пляшку віскі, але її там не було. Я вилаявся. Може, дурна покоївка її викинула? Навряд чи. Вона все життя працює на місіс Теббіт, а це означає, що на незалежні вчинки такого масштабу не здатна. Я сів і оглянув кімнату. Пляшка стояла на краєчку стола, етикетка виблискувала в місячному світлі.

Я через силу підвівся, покульгав до столу і налив подвійну порцію, щедро хлюпнув води з-під крана. Та щойно налив, пригадав попередження місіс Теббіт щодо водопровідної води. Знову вилаявся і зазирнув у склянку, зробив ковток і повернувся в ліжко. Холеру може й не підчеплю, а от благородний напій виливати шкода.

Сів на ліжко і вкотре запитав себе, що я тут роблю, у країні, де місцеві мешканці нас зневажають, клімат зводить із розуму, а вода вбиває. І не лише вода. Схоже, усе тут створене для вбивства європейців: їжа, комахи, погода. Немов Індія реагує на нашу присутність так, як імунна система на сторонній предмет. Навіть дивно, як узагалі таким, як Мак-Олі, вдається протриматися так довго. Сказати, що його вбив індієць, це все одно, що сказати, буцімто його вбила Індія. Обидві фрази мають те саме значення.

Але ми тут жили і живемо, шляхетні англійці, що стіною стали, опираючись невблаганній ворожості природи і людей. Ми запевняємо себе, що приборкали цю дику землю залізницями і розривними кулями, і чорт нас забирай, якщо так легко звідси підемо, якою б не була ціна в мертвих цивільних службовцях та промочених джином жінках. Урешті-решт, ми ж робимо схвалену Господом справу. Несемо цим бідолашним душам слово Боже і вільний ринок. А якщо і заробляємо при цьому, то на це воля Божа.

На серце немов важкий тягар опустився. Індія мене пригнічувала, як, схоже, і всіх. Ніхто не почувався тут щасливим. Британці нещасні. І Дігбі, і Бучан, і місіс Теббіт, і Петерс. Усі сердиті, налякані або пригнічені, іноді все це разом. Індійці — принаймні освічені — не набагато веселіші, чи то місіс Боуз, що похмуро скоряється нашій гегемонії в її країні, чи Не Здавайся зі своїм чесним, меланхолійним, винуватим обличчям.

Звісно ж, існує ще й Енні. Вона не належить до жодного табору, але теж на щасливу не схожа. Вона сумна. Намагається приховати цей сум за гумором і своєю чарівною посмішкою, але час від часу, як, наприклад, біля «Червоного слона», він проривається на поверхню. Вона схожа на птаха в іржавій клітці.

Якщо щастя й існує в Індії, то шукати його, можливо, варто серед бідних, неосвічених, які не мають відношення ні до британської, ні до індійської еліти. Серед таких, як рикша Салман. Щастя для нього — це повний шлунок і біді на ніч, і байдуже, хто там сидить у Будинку письменників і керує країною, сагиби в костюмах чи бабу в дхоті[32].

Думки розбігалися. Якоїсь миті повернулися до Сари, як і завжди. За місяці, що минули після її смерті, я зрозумів, що майже не знав її. За три роки нашого подружнього життя ми провели разом загалом п’ять тижнів. П’ять тижнів. Занадто короткий час, якого вистачило лише на те, щоб спогади про неї назавжди закарбувались у моїй пам’яті. Мене охопила лють. Доля мене обдурила. Доля. Не Бог. Бо я більше не вірив у Всемогутнього. Правду кажучи, почав сумніватись у його існуванні ще у траншеях — важко не питатися, де ж він є, коли твоїх друзів розриває на шмаття,— але продовжував звертатися до нього з молитвами, сподіваючись, що він проведе мене крізь цю війну, немов молитви мої були важливіші за благання мільйонів, яким так не пощастило. Але віру мою розбила саме смерть Сари. Цікаво, що в існування божества можна вірити, доки не втратиш найдорожчу людину.

Перед світанком думки повернули до Бірна. Кумедний хлопець. Більшість часу вдає із себе привітного блазня, патякаючи про текстиль і чайні плантації, але якщо застати його наодинці із самим собою, от як сьогодні ввечері, він справляє враження розумної і проникливої людини. Я пригадав його слова про бенгальських революціонерів, їхні дивакуваті уявлення про шляхетну боротьбу і загальне щастя. Він має рацію. Такі люди і гадки не мають, що таке війна. Справжня війна, із кров’ю та різаниною, із криками помираючих. На ній не місце для ідеалів. Справжня війна — це пекло, і вона не щадить ані друзів, ані ворогів.

Мене немов підкинуло. Напад на поштовий Дарджилінга. Раптом на мить усе стало жахливо ясно. Я рвучко підвівся і квапливо натягнув форму. На вулиці ще темно, але мені потрібно до кабінету. Я знаю, чому не пограбували пасажирів. І маю теорію, чому не взяли поштових мішків, і якщо це правда, то ми маємо більшу проблему, аніж смерть залізничного охоронця.