Людина. що підводиться

Тринадцять

удинок уряду. У місті палаців цей найбільший.

Чотири величезні крила навколо центральної частини, симфонія колон і карнизів, що завершується сріблястим куполом. Усе вельми вражаюче, і якщо від одного вигляду не перехоплює подих, то перехопить, поки підніматиметеся сходами до входу.

На сходах мене зустрів блідий хлопець у парадному костюмі та краватці. Схоже, якийсь урядовець середнього рівня, а може навіть верхнього прошарку середнього рівня, судячи з краватки. Він не представився, та й добре, бо все одно прізвище я б забув.

Він повів мене всередину до адміністративного крила. Ми поминули тронну залу, де колись сидів імператор в оточенні місцевих сатрапів. Тепер столицю перенесли в Делі, і навряд чи на троні знову хтось сидітиме, принаймні королівських сідниць йому на собі вже не відчути.

— Його честь прийме вас у блакитній вітальні,— сказав урядовець, коли ми проходили через багато подвійних дверей, які відкривали перед нами лакеї в тюрбанах і червоних із золотом лівреях.

Я кивнув, ніби щось тямив у кольорах кімнат святилища лейтенант-губернатора.

Кімната була вдвічі більша за кабінет лорда Таггарта на Лал-базар, але менша, ніж я очікував. За столом завбільшки з добрячий човен сидів сер Стюарт Кемпбелл, лейтенант-губернатор Бенгалії, і переглядав документи. Поруч стояв іще один урядовець у парадному костюмі та краватці. Коли ми увійшли, він прошепотів щось лейтенант-губернатору. Той підняв голову. Обличчя в нього було жорстким, не жорстоким, але суворим. Обличчя людини, яка звикла до влади, звикла керувати нечисленним натовпом заради його ж блага. Горбкуватий ніс, гострі риси обличчя й очі, що світяться рішучістю ділової людини. Усе разом надавало йому трохи роздратованого вигляду, немов у кімнаті стояв сморід і чув його лише він.

— Капітане Віндгем,— говорив він у ніс,— ви спізнилися.

Я перетнув акр відполірованої підлоги, що відділяв мене від столу, і сів навпроти нього. Він трохи здивувався.

— Я вважав, що вас прийде двоє.

— Боюся, мій колега мусить бути в іншому місці,— відповів я.

— Дуже добре,— сказав він.— Я так розумію, у Калькутті ви недавно.— Скоріше твердження, ніж запитання.— Мені хотілося, щоб такою справою зайнялася досвідчена людина, але Таггарт запевнив мене, що ви працювали в Скотленд-Ярді й упораєтеся краще за будь-кого.— Я не відповів, бо не схоже, щоб відповідь була йому потрібна.— Про прикрий інцидент, що стався два дні тому, ми повідомили самого віце-короля,— продовжив він.— І він вважає справою честі якомога швидше затримати злочинця і відновити налагоджену роботу урядових органів. Ви отримаєте все, що потрібно.

Я подякував.

— Якщо дозволите, ваша честь, я хочу поставити вам кілька запитань щодо Мак-Олі та його ролі в управлінні.

Лейтенант-губернатор посміхнувся.

— Авжеж. Мак-Олі був незамінним.— Він зробив паузу, а тоді виправився: — Ні, це не зовсім правильне слово. Жодна людина не може бути «незамінною», але він був важливою і суттєвою частиною урядового механізму в Бенгалії.

— Які саме обов’язки він виконував?

— Формально він відповідав за фінанси уряду, але фактично його функції були значно ширшими і включали в себе багато питань — від планування до впровадження законів.

— Дуже відповідальна роль.

— Так, дуже. Але Мак-Олі добре виконував свої обов’язки.

— Не знаєте, чи він останнім часом не відчував надмірного напруження?

— Скажіть мені, капітане,— відповів лейтенант-губернатор,— чи вам доводилося на війні бачити німецький табір полонених?

Цікаво, куди це він веде.

— Мені пощастило уникнути такої долі, сер.

— Байдуже. Якось я зустрів коменданта такого табору. Він розповів, що боші охоче використовують німецьких вівчарок для охорони таборів... усіх, крім того, яким керує він. Він надає перевагу ротвейлерам. Розумієте, вівчаркам не довіряє. Собаки вони добрі, що і казати, але мають кращу вдачу. Якщо поводитися з ними ласкаво, вони поступово змінюють свою поведінку. У ротвейлерів навпаки, вдача значно гірша. Вони палко віддані своїм господарям і підкорятимуться будь-якому наказу, яким би він не був. Мак-Олі був ротвейлером нашої адміністрації. Він не та людина, щоб страждати від напруження, надмірного чи якогось іще.

— Тоді він напевне мав кількох ворогів,— сказав я.

— Без сумнівів,— погодився лейтенант-губернатор.— Заміндарів і бабу[30]. Але вони б на таке не наважилися. Вам знайомий термін «бхадралок»?

— Ні, сер.

— Бенгальське слово. Означає «цивілізована людина», той, кого ми називаємо «джентльмен». Так називають багатьох індусів вищого класу, які виділяються поміж своїх одноплемінників. Вони лагідні і товсті, їхня вдача просто не дозволить їм скоїти щось подібне.

— А білі? Чи хтось мав зуб на Мак-Олі?

— Ви ж не серйозно, правда? — сказав він, розтягнувши тонкі губи в ледь помітній посмішці.— Це ж не 1750-ті, коли сагиби влаштовували дуелі на майдані. Ми не вирішуємо свої суперечки вбивствами. Ні, це не зручно. Це явно справа терористів. Здається, записка, яку знайшли у Мак-Олі, це підтверджує. Саме на цьому ви і мусите зосередитися.

— Чи можете ви припустити, чому він був у Коссіпорі в ніч убивства?

Лейтенант-губернатор збентежено почухав вухо.

— І гадки не маю. Навіть не уявляю, навіщо європеєць піде туди в темряві.

— Тож він був там не з робочим візитом?

— Ні, наскільки мені відомо.— Він знизав плечима: — Це можливо, але малоймовірно. Утім, перевірте це у колег із Будинку письменників.

— Неодмінно. Хоча це справа делікатна.

— Чому?

Я завагався.

— Чи вам відомо, що тіло знайшли поблизу борделю? Може, це і збіг, але...— зауважив я.

— Ви хочете про щось запитати, капітане?

— Ні, просто міркував уголос.

— Добре. Пам’ятайте, капітане, людина, яку вбили ті терористи, була британським урядовцем, а не якимось моральним виродком. Міркування в іншому напрямку ні до чого хорошого не призведе.

Я хотів було вказати, що одне не виключає іншого, але натомість вирішив змінити тему.

— Чи відвідували ви прийом містера Бучана в «Бенгальському клубі» у вівторок увечері?

— Прошу?

— Чи були ви на прийомі, який влаштував містер Бучан? Мак-Олі там був. Ми вважаємо, що звідти він поїхав прямо до Коссіпора.

Лейтенант-губернатор зчепив свої кістляві пальці й підніс їх до рота.

— Ні, не був. Може, він і один із визначних капітанів нашої промисловості, але в адміністрації його величності є справи важливіші, ніж допомагати містеру Бучану налагоджувати контакти.

У двері постукали, й увійшов іще один секретар. Лейтенант-губернатор підвівся зі стільця.

— На жаль, нашу розмову доведеться закінчити. Хамфрі вас проведе.

Я подякував за наданий мені час.

— Ця справа дуже важлива, капітане,— сказав він.— Розкрийте її швидко.

Я вийшов за секретарем у коридор і поглянув на годинник. Рівно п’ятнадцять хвилин, відколи я увійшов до кімнати. Як і обіцяв Таггарт. Така точність справляла враження.

На вулиці я запалив сигарету й обміркував усе, про що дізнався. Мак-Олі був на сто відсотків відданим. Ротвейлер. Утім лейтенант-губернатор трохи помилявся: ротвейлери мають кращу вдачу. І якщо міс Грант не помиляється про те, що він знайшов Бога, тож і вдача Мак-Олі була не такою вже й поганою. Підтвердити це могла лише одна людина. Потрібно поговорити з преподобним О’Ґунном.