Людина. що підводиться

Двадцять п’ять

ритулки мають найрізноманітніші форми та розміри, але всі вони похмурі. Цей, до якого прямували ми, виявився змученою будівлею в потьоках дощу, огорненою аурою знехтування. Вигляд був такий, наче колись вона була пофарбована в рожевий — такі депресивні споруди часто фарбують яскравими кольорами,— але було це багато років тому.

Слідом за О’Ґунном ми піднялися кількома сходинами й увійшли до неосвітленого передпокою. Із-за зачинених дверей доносилися дитячі голоси. Він відчинив одні двері й запросив нас до крихітного кабінету, де пахло пліснявою і добрими намірами і звідки відкривався вид на сад. На стіні висів величезний хрест червоного дерева. У невеличку кімнату ледь утиснули стіл, стільці та книжкову шафу.

О’Ґунн пройшов повз стіл і зупинився біля вікна. Кілька секунд він просто стояв, вдивляючись у траву. — Преподобний?

Він здригнувся.

— Перепрошую.— Він повернувся, щоб сісти за стіл, але знову застиг.— Нам не вистачає одного стільця.

Не Здавайся запевнив, що стоятиме, але О’Ґунн і слухати не хотів.

— Дурниці, сину мій,— замахав він руками.— Ми або всі сидітимемо, або всі стоятимемо.

Він вийшов із кімнати і повернувся з маленьким дерев’яним стільцем, які бувають у школах. Поставив його і сів, лишивши великі стільці нам із Банерджі. Був преподобний чоловіком високим і, соваючись на стільці, нагадав мені циркового слона на яскравому м’ячеві. Слушно було б запропонувати стільця Банерджі, лише трохи вищому за школяра, але в релігійних людях є щось від мучеників.

— Тож чим можу допомогти? — укотре повторив він.

— Як ви познайомились із містером Мак-Олі? — запитав я.

— Це, капітане, довга історія.— Він зчепив пальці і підніс до рота.— Уперше ми зустрілись у Глазго, років двадцять п’ять тому. Були тоді ще зовсім молодими. Він служив у корабельній компанії. Познайомила нас Ізабелл, його дружина, але тоді вони ще не побралися. Вона була моєю подругою. Справжня красуня. Я її тоді вже кілька років знав.— Він помовчав, посміхаючись своїм спогадам.— І сам утратив від неї голову, але вона ніколи не бачила в мені потенційного нареченого. О, їй подобалися високі, я ж був для неї занизьким. Якось вона представила мене своєму новому кавалеру, хлопцю на прізвище Мак-Олі. Приховувати не буду, спочатку він здався мені покидьком. Але згодом, мушу зізнатись, я став його поважати, навіть заздрив. Він був розумним, ще й ідеалістом на додачу.

— Ідеалістом?

Очі О’Ґунна затуманилися.

— Так. Ідеалістом, але безбожником. Теревенив про права робочого класу, слово у слово цитував Кера Гарді. Глазго — місто радикалів, і Алек увібрав цей дух. Що ж до Ізабелл... Вона йому поклонялася. Він був високим, виглядав непогано, ще й мозок мав! А він кохав її до нестями. Року не минуло, як вони вже одружилися. Незабаром Ізабелл завагітніла, і Алек ходив павичем. Багато він у ті часи не заробляв, і життя їхнє було важким, але вони почувалися щасливими. Погано те, що він віддалився від Господа. Коли справа стосувалася політики, він відвідував дві-три зустрічі на тиждень, але ж на церкву в неділю часу ніколи не вистачало. Ба — гірше, він відкрито нападав на церкву, звинувачуючи її в тому, що вона є інструментом для стримування робочого класу. Я попереджав його, що добром це не скінчиться. Як сказано у Письмі: «Яка користь людині від того, що здобуде весь світ, але занапастить свою душу?» Застерігав, якщо так і далі поводитиметься, Господь йому помститься. Так воно і вийшло. За два місяці до народження дитини Ізабелл захворіла. Лікар діагностував тиф, але вдіяти нічого не зміг. І вона, і дитина померли. Алек був у розпачі. Закрився від світу, покотився вниз. Припав до пляшки, втратив роботу і заборгував за квартиру. Урешті-решт його викинули на вулицю.— Він знову подивився у вікно.— Лють Господня може не знати меж.

Десь далеко загуркотів грім.

— Гроза наближається,— завважив преподобний.— Сподіваюся, трохи зменшить цю спеку.

— Що сталося з Мак-Олі?

— Знаєте, капітане, Бог може бути й милосердним. Я взяв Алека під своє крильце. З часом пити він перестав, але став іншою людиною. Смерть Ізабелл і немовляти зламала його дух. Він більше не цікавився політикою, його взагалі нічого не приваблювало. Не знав, куди себе діти. Я порадив йому покинути Шотландію і розпочати нове життя в іншому місці. У цей час індійський уряд набирав молодих чоловіків на службу до Бенгалії. Він подав заяву, і його взяли. Ми ще якийсь час листувалися, але згодом утратили зв’язок. Урешті-решт я і сам поїхав із Шотландії сіяти Слово Боже серед язичників: спочатку в Натал, а шість місяців тому приїхав і сюди.

— Тоді з ним і зустрілися?

— Майже,— кивнув він.— Коли я відчув, що волею Господа мушу їхати в Бенгалію, написав колезі, який уже був тут, преподобному Мітчелу, і попросив його пошукати мого старого приятеля Алека. Уявіть собі моє здивування, коли він відповів, що Алек тепер велике цабе в уряді. Незбагненні шляхи Господні. Тож я написав Алеку, сповістив про свій приїзд, і, коли приїхав до Калькутти, він уже чекав мене на пристані.

— Яким вам здався Мак-Олі, коли його побачили?

О’Ґунн посміхнувся.

— Немов у старі часи повернувся,— сказав він.— Ми років двадцять не бачилися, проте Алек так і залишився впертим безбожником. Він запропонував мені допомогу, доки я влаштуюсь у Калькутті, і трохи засмутився, коли я повідомив, що преподобний Мітчел уже знайшов для мене житло. Гадаю, він хотів похвалитись, яким зробив своє життя. У перші кілька тижнів після приїзду він показував мені Калькутту, повіз мене до свого клубу, познайомив із великими і заможними, але...— О’Ґунн зробив паузу.— Не було в тому душі. Важко було дивитись, як він плазує перед лейтенант-губернатором. От хто потрапить прямо в пекло, пригадаєте мої слова! Поводиться, як сучасний сатрап, а з Алеком обходився як із лакеєм.

— А його приятель Джеймс Бучан?

— Той змій? — хмикнув преподобний.— Ніякий він не приятель. Такі люди справжніх друзів не мають. Із людьми поводяться в залежності від того, що ті можуть для них зробити. Такий собі товар, який можна продавати і купувати, немов джут і гуму. Найкраще, що я можу про нього сказати: ставиться до індійців без особливого упередження. Не гірше, ніж до своїх робітників у Шотландії.

— Нам він сказав, що був дуже близьким із Мак-Олі,— зауважив я.— Схоже, смерть приятеля його дуже засмутила.

О’Ґунн скривився.

— І ви йому вірите, капітане? — Він сплюнув.— Та він такий приятель Алеку, як вовк ягняті! Вони з лейтенант-губернатором використовували Алека у своїх інтересах. Бучан просто трохи привітніше до нього ставився.

— І як же Бучан його використовував?

Він провів рукою по волоссю.

— Щоб про це дізнатися, капітане, мені знадобилося три місяці.

О’Ґунн підвівся і підійшов до вікна. Те, що він збирався розповісти, схоже, уже давно лежало тягарем на його плечах. Він спохмурнів, немов збирався вершити останній суд, принаймні міг би, якби був католиком. Повернувся і прихилився до віконної рами.

— Варто, мабуть, розказати із самого початку,— зітхнув він.— Як я вже казав, Алек проводив зі мною багато часу в перші два тижні після мого приїзду, але після цього я не бачив його майже місяць. Я поринув у роботу; не сумніваюся, що й він був зайнятий. Тоді раптом якось увечері він заявився до мене додому. Брудний, схвильований, нічого пояснити не міг. Щось белькотів про те, що вони перейшли межу. Явно випив багато. Господь знає, як йому вдалося дістатися до мене в такому стані.

Я впустив його і спробував заспокоїти, але він майже відразу заснув, тож я влаштував його на ліжку. Вранці, коли він протверезів, я запитав, що означали його слова, але він не відповів. Сказав, що то п’яні дурниці і я мушу все забути. Ця ситуація його дуже збентежила. Перед тим як він пішов, я нагадав, що колись був його другом і другом його дружини. Сказав, якщо захоче зі мною поговорити, я на нього чекатиму. Може, і не чесно було з мого боку згадувати Ізабелл, але я зробив це з благою метою.

— Що він відповів на це?

— Нічого. Просто подивився на мене і потиснув руку. Тиждень по тому прийшов на ранкову недільну службу, а потім ми пішли прогулятися в парк. Він повідомив, що багато міркував; що він робив дещо таке, чим не пишається, що може заплямувати пам’ять про Ізабелл.

Я не тиснув. Сказав, що не маю права його судити і що для Ізабелл можна все змінити, повернувшись до Господа. Після цього він став приходити до церкви регулярно, і мені дуже подобалося таке важливе поповнення парафії. Алек навіть почав час від часу допомагати мені тут, у притулку. Увесь цей час я відчував, що він щось замислює. І от два тижні тому він відкрив, що мав на серці.

То було в четвер увечері. Алек прийшов до притулку допомогти з вечерею. Після того як діти поїли, він вийшов на веранду покурити. Був чимось стривожений. Пригадую, що у нього навіть руки трусилися, коли припалював сигарету. Зрозумів, що він хоче зняти з душі тягар, тож підійшов і запитав, що його пригнічує. І він зізнався.

О’Ґунн замовк. Повернувся до нас спиною і знову подививсь у вікно. Упали перші важкі краплі дощу, залишивши цяточки на порохнявій землі саду. Я обережно, але наполегливо запитав:

— Що саме він розказав?

— Зізнався, що постачає повій для того покидька Бучана. Щоразу, коли Бучану кортить змастити колеса, щоб укласти угоду, або ж клієнти навідуються до міста і хочуть добре відпочити, Алек шукає для нього індійських куртизанок високого класу.

— Мак-Олі постачав Бучану проституток?

Обличчя О’Ґунна стало чорнішим за хмару.

— Боюся, так.

Не бачу в цьому ніякого сенсу.

— Навіщо людині на такій посаді це робити? Він же міг від цього ухилитися?

— Я поставив йому те ж саме запитання, капітане,— похмуро сказав О’Ґунн.— А він відповів, що це не новина. Займається цим уже багато років, іще відтоді, як був простим клерком. Спочатку він потребував грошей, і, наважуся припустити, кар’єрі його це теж не зашкодило. Саме Бучан допоміг йому так швидко піднятися вгору. Зрештою Алек відчув, що виходу немає. Якщо він припинить це робити, втратить заступництво Бучана. І коли вже на те пішло, якщо все розкриється, постраждає він більше за Бучана. Бучан — мільйонер. Скандал переживе, а от Алек втратить усе: кар’єру, репутацію... Усе.

— Що ж змусило його прийняти рішення, що з нього годі?

О’Ґунн підняв руки.

— Цього я не знаю. У мене склалося враження, ще тоді, коли він прийшов до мене п’яний, що якась ситуація стала останньою краплею. І коли він зізнався, залишилося відчуття, що чогось він не договорив, існує щось страшніше, чим він не готовий поділитися зі мною. Я вирішив не тиснути, сподіваючись, що, коли буде готовий, сам усе розповість.— О’Ґунн помовчав.— Тепер уже не розповість.

— Чи розказував він щось іще про свої стосунки з Бучаном? — запитав Не Здавайся.

— Небагато. Схоже, його мучили сумніви. Щось таке він робив для Бучана, про що шкодував. Але за всі ці роки він пройшов із Бучаном довгий шлях, так просто відректися від нього нелегко.

Ззовні пролунав дзвоник. О’Ґунн поглянув на годинник. Дощ уже лляв щосили. Повітря сповнилося металевим запахом свіжонамоклого ґрунту, десь сумно закричав дикий павич.

— Джентльмени,— сказав він.— Вибачте, мушу допомагати з обідом для дітей. Не проти, якщо ми продовжимо трохи пізніше?

Уперше, відколи ми знайшли тіло Мак-Олі, я відчув, що щось намацав. Не можна закінчувати розмову, доки не отримаємо від преподобного останню краплину інформації. Я б охоче сам допоміг готувати дітям обід, якби О’Ґунн іще щось розповів.

— Будь ласка, іще кілька запитань, преподобний,— попросив я.— Розкрити вбивство вашого друга дуже важливо.

— Так,— погодився він.— Гадаю, можу приділити вам іще кілька хвилин... Заради Алека.

— Ви сказали, що Алек мав на душі інший тягар. Щось не розказав?

Він кивнув.

— Так.

— Не знаєте, що б це могло бути?

О’Ґунн прокашлявся.

— Боюся, ні, але можу присягнутися, що це пов’язано із Бучаном. Може, краще його запитати? Можу тільки сказати, що Алек Мак-Олі, якого я тут зустрів, був глибоко нещасною людиною. Гадаю, він соромився того, яким став.

— І яким же? — запитав я.

О’Ґунн сумно посміхнувся.

— Лицеміром, капітане.

Він помовчав і продовжив:

— Колись він був людиною, яка невтомно працювала, щоб полегшити долю найбіднішої верстви суспільства, а тепер завдячував своєю посадою багатим кровопивцям. Відколи я сюди приїхав, я зрозумів: Індія з усіх нас робить лицемірів. Господь у своїй мудрості подарував нам панування над цією землею, щоб ми несли його слово й навертали індійців до справжньої віри, а ми що зробили? Скористалися цією щедрістю для власних недобрих потреб. Випили до останньої краплі кров із цієї землі та набили собі скрині. Грішили проти Господа, бо служили не йому, а мамоні[40]. А тепер доводиться брехати самим собі, що ми тут захисники, а не паразити.

— Вас послухати, так ми невиправне зло,— зауважив я.

Він похитав головою.

— Ні, капітане. Якби ми були невиправним злом, не було б потреби у лицемірстві. Ми навіть не намагалися б виправдати свою присутність у ролі господарів у чужому домі. Але ми шукаємо спокутування, тож переконали себе, що творимо добро. У Господові наш порятунок, капітане. Він створив нас спроможними виправити свої вчинки, і наша свідомість спонукає нас стати на бік янголів. Якщо ми бачимо себе на іншому боці, відчуваємо ненависть до самих себе.

Він побачив вираз мого обличчя.

— Не вірите мені? Скажіть чесно, капітане. За винятком місіонерів, скільки ваших земляків тут є по-справжньому щасливими? Вони проклинають індійців і клімат, пиячать із ранку до вечора у вишуканій ізоляції своїх клубів — і навіщо? Щоб переконати себе, що вони тут заради блага місцевого населення. Усе це брехня, капітане. І собі ми брешемо більше, ніж індійцям,— указав він на Банерджі.— Освічені бачать нас такими, якими є ми насправді, а коли прагнуть керувати власною країною, ми не розуміємо, як вони можуть бути такими невдячними.

Преподобний розчервонівся від запалу, але торкнувся речей, які мене не стосувалися і на які я не мав часу. Утім, слова його виявилися співзвучними ідеям, які кружляли навколо мене останні кілька днів. Я подякував і попросив дозволу йти.

— Авжеж,— погодився він, трохи заспокоївшись.— Сподіваюся, став вам у нагоді. До речі, похорон вже відбувся?

— Прошу?

— Похорон Алека. Його вже поховали?

Добре запитання. Тіло мають віддати найближчим родичам після розтину, але таких він не мав. Наскільки мені відомо, тіло і досі лежить у шухляді моргу Медичного коледжу.

— Якщо не було,— сказав О’Ґунн,— я б хотів зайнятися похороном.

Я кивнув.

— Я перевірю і повідомлю вам.