Людина. що підводиться

П’ять

ас.

Вивалився з ліжка, доплівся до умивальника і змив з обличчя піт. Натягнув першу-ліпшу сорочку і штани і мовчки пішов із кімнати, спустився і вийшов, обережно зачинивши за собою двері. На розі майдану стояло кілька рикш, щось палко між собою обговорюючи. Коли я вийшов, усі їхні очі звернулися на мене, розмова обірвалася на половині фрази.

— Англійська? — запитав я.

— Я розмовляю англійською, сагибе,— відповів наймолодший, жилавий, у жовтому жилеті й картатих червоних лунгхі[20].

Я окинув його поглядом. Чорні очі, шкіра того ж кольору, що і сигара у пальцях, укритих плямами тютюну. Він підніс її до рота і добряче затягнувся. Щоки запали, підкресливши кутасте рябе обличчя.

— Мені до Тангари,— сказав я.

Решта рикш розреготалися, перекинувшись незрозумілими словами на клятій іноземній мові. Молодик похитав головою і посміхнувся, як тільки вміють посміхатися місцеві, коли збираються повідомити погані новини.

— Тангара далеко, сагибе. Задалеко для рикші.

Я вилаявся. От дурень! Мав здогадатися, що жоден рикша не повезе мене в Тангару за п’ять миль звідси. Мені точно розум затьмарило. Та я не з тих, хто легко здається. Особливо якщо справа стосується опіуму.

— Тоді вези мене до стоянки тонга[21].

Він кивнув і допоміг мені влаштуватися, а за мить ми вже стрімко неслися вулицями поблизу площі Маркус.

— Навіщо тобі в Тангару саме зараз, сагибе? — запитав молодик на бігу.

— Хочу до китайського кварталу.

Існує лише одна причина, з якої європеєць поїде до китайського кварталу серед ночі. Але промовляти це вголос недоречно.

— Сагибе,— сказав юнак,— я можу відвезти вас до маленького китайського кварталу. Тіретта-базар біля Кулутола. Усе, що можна знайти в китайському кварталі, можна знайти і в Тіретта-базарі. Китайська їжа... Китайські ліки...

А він не дурний.

— Гаразд,— погодивсь я.— Вези туди.

І похмуро усміхнувся, уявивши, що б сказала місіс Теббіт, якби дізналася, де перебуває її трофейний постоялець у таку годину. Та вона і сама в цьому частково винна. Якби не дала мені ключа, я спав би зараз собі в ліжку.

Ні, брехня. Бажання було занадто сильним. Якщо б вона не дала ключа, я б знайшов інший спосіб утекти — може, через вікно, по простирадлу чи ринві. От і користь від навчання в англійському пансіоні — отримуєш першокласні знання, як зайти і вийти майже з будь-якого приміщення.

Та й не обходить мене те гіпотетичне незадоволення місіс Теббіт. Те, що я роблю, не є протизаконним. Для англійця в Індії існує дуже мало суворо заборонених законом речей. Візит до курильні опіуму точно не з цієї категорії. Що ж до китайців, то заборонити їм буде вкрай важко, бо ми, бачте, самі дві війни проти їхнього імператора влаштували, аби тільки отримати право торгувати цією клятою штукою в їхній країні. І торгували. Так завзято, що підсадили на неї чверть чоловічого населення. Якщо так подумати, то королеву Вікторію[22] можна вважати найбільшим торговцем наркотиками в історії.

У цю годину місто мовчало, якщо взагалі можна сказати, що Калькутта замовкає. Ми просувалися на південь, і дороги вужчали, а будинки ставали занедбанішими. На задніх вуличках, здається, не було нікого, крім бездомних собак і бродячих матросів, які переповзали з шинку до борделю, радо розстаючись із тим, що залишилося від платні, готуючись вийти в море з наступним припливом.

Ми завернули в сумнівну алею і зупинилися біля старих дверей. Ані вікон, ані вивіски, просто двері в мурі, а над ними — паперові ліхтарики, які так полюбляють китайці. Я зійшов і розплатився. Слова вже не потрібні. Мій розум зайнятий іншим. Хлопець кивнув на знак подяки, гучно постукав і гукнув. Двері відчинив присадкуватий китаєць у брудній сорочці та шортах хакі. Пухкенькі коліна лишалися неприкритими, і він мав вигляд бойскаута, який пішов слизькою доріжкою.

Він оглянув мене з ніг до голови, оцінив, як, бува, селянин оцінює кульгавого коня, щоб вирішити, чи не пристрелити його, і помахав рукою, щоб я заходив.

— Хутко, хутко,— кинув він, дивлячись повз мене на алею, немов сама думка про розмову була йому неприємною.

Цілий тиждень я тільки і зустрічав, що улесливих індійців, тож така поведінка мене на диво порадувала.

Я пішов за ним тьмяним коридором, ми спустилися сходами і вийшли в інший коридор, менший, у дальньому кінці якого виднівся вхід, прикритий побляклою завісою. У повітрі висів запах опіумного диму, солодкого, смолистого, землистого, у моєму мозку щось спалахнуло. Уже недовго.

Китаєць витягнув руку. Я і гадки не мав, які тут ціни, тож витяг кілька брудних банкнот і передав йому. Він перерахував і усміхнувся.

— Чекайте тут,— сказав і зник за завісою.

Потяглися хвилини, я вже почав непокоїтися. Підняв завісу, зазирнув усередину. Голі стіни і приземкуваті ліжка з дерева і мотуззя, освітлені мерехтливим світлом тьмяного ліхтаря. Про вишуканість і мови не йде. Ні тобі м’якеньких канапок, ні позолочених люльок, ні гарненьких дівчат. Тут місце для справжніх наркоманів: маленьких людей, у яких мало що залишилось у житті. Саме для мене. Не можу сказати, що вважаю себе наркоманом. Вживаю суто з медичних міркувань. Потребую «О», щоб заснути, а для цього нора на задній вулиці навіть краща за дорогий особняк, хай навіть і без гарненьких дівчат. Головна проблема в першокласних закладах — якість опіуму. Занадто він добрий. Чистий опіум збуджує. Надає сил. А сил зараз не хотілося. Хотілося забуття, а для цього потрібен дешевий товар: грубий, із домішками, саме такий, як тут, перемішаний із попелом та ще Бог знає чим. У результаті маєш ейфорію, за якою — анестезія, втрата сил, ступор. Благословенний «О». Найкраща річ у світі після морфію.

Із передпокою вийшла молода круглолиця східна жінка. Губи та нігті у неї були пофарбовані криваво-червоним, а сукня була такою ж чорною і шовковистою, як і волосся, що рікою стікало по плечах на спину. З одного боку сукня мала розріз аж до самого стегна, і я вирішив, що поквапився з оцінкою цього місця.

— Прошу за мною, сагибе,— сказала вона.

Індуське звертання з вуст східної дівчини прозвучало якось неприємно. Все одно, як француз заспівав би «Боже, борони королеву». Та все одно я пішов до чарпою[23] у дальньому кінці тьмяної кімнати.

— Прошу, влаштовуйтеся зручніше,— сказала вона, махнувши на хитку дерев’яну койку.

Влаштуватися зручніше було б неймовірним досягненням, але я слухняно ліг на низеньке ліжко. Вона зникла і за хвилину повернулася з дерев’яною тацею, на якій стояла проста бамбукова люлька для опіуму із довгим мундштуком і металевим чубуком, що переходив у невеличку керамічну чашу. Поруч розташувалися спиртова лампа, довга голка і нарешті маленька чорна кулька опіумної смоли, завбільшки з горошину. Жінка поставила тацю на підлогу, підняла свічку, що тут же і лежала, і засвітила спиртову лампу. Тоді взяла кульку опіуму і вправно насадила на кінчик голки.

— Бенгальський опіум,— сказала вона.— Набагато кращий за китайський. Сагиб отримає більше задоволення.

Вона піднесла голку до полум’я. Кулька роздулася, перетворилася з чорної на розжарену червону. Зі спритністю склодува дівчина розтягнула «О», а тоді знову скрутила в кульку. І так кілька разів, і нарешті поклала її до чаші люльки і передала мені з виглядом самурая, який передає меча. Я взяв і підніс чашу близько до лампи, щоб язичок полум’я дотягнувся до кульки. Затягнувся довгою неквапливою затяжкою, глибоко вдихаючи м’який дим зі смаком сиропу. Вдихав, аж доки нічого не залишилося.

І тоді нарешті заснув.

Прокинувся я кілька годин по тому. Перевірив годинник, але він, як завжди, зупинився і показував за чверть другу. Десь у цей час він завжди зупинявся, тож довіряти йому після дев’ятої вечора не варто було. Належав колись він батькові. Той передав його мені на мій вісімнадцятий день народження, і це ледь не єдина річ, яку я успадкував від своєї родини. Відтоді я завжди його ношу, навіть у Франції він був зі мною. Щоправда, він трохи підбріхує після того, як німці намагалися позбавити мене життя своїми снарядами на Соммі у шістнадцятому. Мене відкинуло вибуховою хвилею, але якимось дивом я залишився живим. Годиннику, на жаль, не так пощастило. Циферблат тріснув, корпус подряпався. Під час відпустки я його полагодив, але, як справжній старий солдат, відтоді він змінився. Там якась біда з механізмом, тож годин через дванадцять після заводу годинник починає відставати і показувати неточний час. Після війни я носив його до найкращих годинникарів на Гаттон Гарден. Ті його лудили-ладнали і нарешті оголошували перемогу, та за тиждень годинник завжди повертався до попереднього стану.

Я підвівся на чарпої, сорочка змокла від поту. Свічки згоріли і перетворилися на застиглі калюжі розтопленого воску. У тьмяному світлі ліхтаря можна було побачити кілька інших постатей, що лежали на своїх койках на боці або на спині. Дівчини ніде не видно. Я повільно встав на ноги, хитаючись, пішов до сходів і вийшов на вулицю.

Опустився індустріальний туман, нічне повітря було важким і смердючим, і відразу ж згадався Лондон. Лише тепер я подумав, як же повертатимусь до пансіону. Шанси знайти тут у такий час транспорт майже дорівнювалися нулю. Лишалося йти пішки. Так би я і зробив, якби уявляв, де я. Сердито вилаяв себе, що не попросив рикшу почекати. І тут у голові сяйнула думка, що майже двадцять чотири години тому Мак-Олі зустрів свою смерть у дуже схожому непривабливому кварталі. Ото була б іронія долі, якби людину, відповідальну за слідство, вбили за подібних обставин невдовзі після жертви. Іронія, і не дуже приємна.

Я вирушив туди, де, як сподівався, була північ. Пішов на світло в тумані, хоча важко назвати світлом тьмяну жовту пляму. За спиною почувся звук. Я обернувся і потягнувся за револьвером. І відразу ж зрозумів, що той залишився на стільці в моїй кімнаті. Знову вилаяв себе.

— Хто тут? — гукнув я, щосили намагаючись замаскувати страх у голосі.

У відповідь тиша. Із мороку стічної труби вискочив товстий пацюк і стрибнув у канаву. Я з полегшенням зітхнув. Це місто діє мені на нерви.

Та щойно відвернувся, дещо відчув. Нічого матеріального, просто зміна в повітрі, мерехтіння тіней. Озирнувся, і на мить здалося, що чую тихий шепіт. По спині пішли сироти. Сказав собі, що це просто параноя. Після куріння опіуму часто щось учувається. Пожалкував, що не прислухався до здорового глузду і не залишився у «Бельведері», а поїхав шукати собі пригод. Але здорового глузду дуже не вистачає, коли вкрай потрібна затяжка.

Щось знову зашкрябало. Деренчання металу. Дедалі голосніше і ближче. Не роздумуючи, я кинувся у протилежному напрямку. Завернув за ріг і, зіткнувшись із чоловіком, збив його з ніг.

— Сагибе?

Юний рикша, що привіз мене сюди.

— Сагибе,— сказав він, хапаючи ротом повітря.— Я не помітив, як ви вийшли.

Я усміхнувся і допоміг йому підвестися, а тоді вказав на перекинутий візок.

— Пансіон?

Подумав, чи не розібратися, що то був за шум, але вирішив цього не робити. Урешті-решт, обачність — найкраща з чеснот. Особливо коли зброя висить у кімнаті за півмилі звідси.

П’ятнадцять хвилин по тому ми вже повернулися до площі Маркус. Я зійшов біля «Бельведера», витягнув із кишені купюру в одну рупію і передав молодику. Той витяг засмальцьованого шкіряного гаманця і почав шукати здачу. Я його було зупинив, але він спантеличено підняв очі:

— Плата за проїзд лише дві анни[24], сагибе.

— Решта за очікування,— сказав я.

Він посміхнувся і стулив долоні.

— Дякую, сагибе.

— Як твоє ім’я? — запитав я.

— Салман.

— Ти магометанин?

— Так, сагибе.

— Усе життя тут живеш?

— Ні, сагибе. Я родом із Ноакхалі, у Східній Бенгалії. Але живу в Калькутті вже багато років.

— Тож місто знаєш добре?

— Це точно, сер,— відповів він, потрусивши головою, як це роблять індійці.

— Мені потрібен хороший рикша,— сказав я.— Який би зміг у разі потреби швидко під’їхати. Тебе зацікавить ця робота?

— Я завжди стою он там.— І він показав на ріг майдану.

— Добре.— Я покопався в кишені і витяг банкноту в п’ять рупій.— Нехай це буде авансом.

Я повернувся до пансіону і тихенько прокрався до своєї кімнати. Роздягнувся в темряві, сів на ліжко й опустив голову на узголів’я. На підлозі стояла пляшка віскі і склянка. Я налив. Чарочку на ніч, от і все. Легенько покрутив віскі по склянці, віддався аромату з присмаком антисептика. Уже давно не почувався я таким спокійним. Пив маленькими ковтками і розмірковував про події. Лише другий тиждень у Калькутті, а вже розслідую перше вбивство. До речі, дуже значуще для кар’єри.

Цікаво, чому лорд Таггарт доручив цю справу саме мені. У Калькутті, певно, знайшлося б кілька досвідчених інспекторів, до яких можна було звернутися. Чи так він мене випробовує? Чи це таке собі хрещення вогнем? Я обміркував обидва варіанти, але так і не дійшов висновків щодо його мотивів. Натомість я допив віскі, ліг і спробував подумати про щось інше. Урешті-решт я заснув під спогади про Сару в автобусі на Майл-Енд.