Людина. що підводиться

Дев’ятнадцять

четвертій задзвонив телефон.

Лал-базар перетворився на піч, але все одно тут було краще, ніж назовні. Я сидів у кабінеті й читав звіт про розтин, який мені прислав лікар Дамб. Відклав папери і взяв слухавку. Банерджі. Він мало не задихався.

— Сер,— видихнув він,— вони виїхали!

— Підрозділ «Н»?

— Так, сер. Два автомобілі й вантажівка. Їх помітили біля мосту через Гоуврах п’ять хвилин тому.

— Ваші люди можуть їх наздогнати?

— Гадаю, так, сер. Дорога біля самого мосту вузька. У цю пору дня їм доведеться хвилин тридцять згаяти, щоб перетнути міст і через затори перебратися на інший бік. Людина на велосипеді їх швидко наздожене.

— Добре. Накажіть своїм людям не спускати з них очей і звітувати вам на Лал-базар. Проінструктуйте і повертайтеся сюди якомога скоріше.

Підрозділу «Н» вдалося вистежити Сена значно швидше, ніж я сподівався. Певне, вони всюди мають своїх інформантів. Урешті-решт, це ж лише питання бюджету. Цікаво, чому ж тоді не вдалося схопити Сена чотири роки тому? Але це не те питання, на яке варто витрачати час.

Наступні п’ять хвилин промайнули немов у тумані. Я зателефонував Дігбі, передав інформацію Банерджі і наказав бути готовим виїхати за п’ять хвилин. Написав записку лорду Таггарту. Пояснити пеону, що мені потрібно, без допомоги діаграм і кількох словників, занадто складно, тож я побіг до кабінету Таггарта сам, перестрибуючи через сходинку. Увірвався в приймальню до Деніелза і налякав його вдруге за три дні. Перетворюється на звичку. Вручив йому записку і наказав зачекати десять хвилин, лише тоді передавати босу, щоб я мав досить часу покинути будівлю. Тоді якщо Таггарт і захоче мене зупинити, буде вже запізно.

Повернувся до свого кабінету, перевірив «Веблі». Чистий і заряджений. Щойно сунув його назад у кобуру, з’явився захеканий Банерджі.

— Є новини, сержанте?

— Ще ні, сер.

— Добре,— сказав я. — Їдьмо до відділку на Гоуврах. Накажіть своїм людям пересилати повідомлення туди. Прочитаємо, коли переїдемо через річку.

— Так, сер.

— Зброю маєте?

— Ні, сер, але зараз учуся стріляти з гвинтівки.

— У такому разі візьміть «Лі Енфільд» і чекайте на мене в автомобілі.

За кілька хвилин ми з Дігбі та Банерджі уже мчали по Стренд-роуд, прямуючи до мосту Гоуврах. Сам міст являв собою металеву конструкцію на дюжині понтонів, центральна секція якої розкривалася, забезпечуючи прохід суднам угору і вниз по річці. Як і підозрював Банерджі, біля мосту стояв транспорт.

— Краще нам вийти і піти пішки,— сказав він.— Я домовився, що на тому березі на нас чекатиме автомобіль поліцейського відділку.

Ми вийшли і побігли по мосту. Перед нами текла Хуглі. Рукав Гангу, але навіть місцеві цього не знають. Якщо ти родом із маленької країни, важко оцінити масштаби річки. Навіть тут, за вісімдесят миль від моря, вона була в десять разів ширшою за Темзу в Лондоні. Тяглася аж до обрію, великий брунатний розріз на ландшафті. Ми бігли через міст під палючим бенгальським сонцем і, здавалося, до іншого боку так і не дістанемося. Коли опинилися біля центральної секції, зрозуміли причину затору. Рух зупинили, щоб розвести міст і пропустити пароплав. Я кинувся до службовця, який відповідав за процедуру, і наказав зупинитися. Чоловік виявився англо-індійцем у гостроверхому капелюсі з бляхою калькуттського порту. Будь-які сумніви, що могли в нього виникнути, розвіялися, щойно я розстебнув кобуру. Він загорлав до кількох кулі, щоб ті опускали міст. Ті збентежено обернулися в наш бік, але потік енергійних слів підштовхнув їх до дії.

Десять хвилин, і ми перетнули міст; усі троє були аж мокрі від поту і важко дихали. Перед нами височіла кремезна будівля станції Гоуврах. Банерджі вказав на поліцейський автомобіль, що мчав вулицею. Заскреготіли гальма, і машина зупинилася поруч із нами. Ми без сил попадали на заднє сидіння, і автомобіль, завиваючи сиреною, покотив до дільниці.

Якщо Калькутта — красуня Бенгалії, то Гоуврах — її потворна сестриця. Місто складів і сараїв, схоже на один велетенський господарський двір. Ми проїхали повз довгу низку складів і зупинилися біля маленької поліцейської дільниці. Банерджі вискочив із автомобіля, забіг усередину і за мить повернувся, затиснувши в руці клаптик паперу.

— Вони зупинилися,— видихнув він.

— Де?

— Кона. За п’ять миль звідси, на дорозі до Бенареса.

— Їдьмо.

Ми стрибнули в салон, гаркнули водію, куди їхати, той квапливо здав назад, і автомобіль рвонув по дорозі. Незабаром Гоуврах залишився позаду, ми пролетіли повз приміські поселення і виїхали в поля. Мчати ми мали мов стріла, але дорога скоро перетворилася майже на путівець, ще й засіяний такими ямами, що туди б легко провалилося слонів зо два. Утім, водій, схоже, їх не помічав. Стискав кермо і тиснув на газ як навіжений, і лише завдяки божественному провидінню чи то якомусь шостому чуттю таки довіз нас до Коні, не повбивавши.

В’їхали у селище ми вже в темряві. Знака, який би підтвердив, що ми в потрібному місці, не було, але він і не потрібний був. Посеред дороги зібрався натовп місцевих мешканців. Зовсім поруч заревіли двигуни. Ми поквапилися на звук, перед нами перелякано розбігалися індійці. Фари висвітлювали клубки пилу, який щойно піднявся в повітря. Десь за рогом горіли ліхтарі, і я наказав водію їхати туди. Там у світлі фар військової вантажівки стояла схвильована юрба. У бік спокійних сипаїв летіли сердиті фрази, але ті стояли нерухомо зі штиками напоготові й не давали людям ані кроку зробити. Ми під’їхали до військових, і сипаї розступилися, пропускаючи нас. Два сагиби у формі послужили в темряві чудовим пропуском.

Ми зупинилися поруч із двома нерухомими автомобілями. За кілька ярдів від нас стояв полковник Доусон і розмовляв із групою офіцерів. Люлькою, затиснутою в руці, він махав на будинок удалечині. Я обернувся до Банерджі.

— Знайдіть поблизу будинок із телефонною лінією і передайте лорду Таггарту повідомлення,— наказав я.— Продиктуйте наше місце перебування.

Він козирнув і побіг до телефонних стовпів, ми ж із Дігбі пішли до Доусона. Раптом із темряви вилетіла палаюча пляшка і впала під ноги одного із солдатів. Бризнуло скло, впившись йому в ногу. Чоловік закричав від болю і повернувся до свого командира, субедара із сивими вусами, той зробив крок уперед і став перед натовпом. Якщо він сподівався їх налякати, то перший же камінь позбавив його ілюзій, за каменем полетіла цеглина, а за нею посипався град найрізноманітніших предметів. Субедар відступив, сипаї зробили кілька кроків назад. Командир повернувся до полковника Доусона, той, стиснувши люльку в зубах, коротко кивнув. Субедар прокричав кілька наказів. Розрахованих скоріше на натовп, аніж на солдатів, хоч і сумніваюся, що їх почули крізь гамір. Але помилитися було важко: заклацали гвинтівки, готуючись до пострілів. Іще один наказ. Сипаї підняли зброю і націлили її на людей. Запала раптова тиша, а тоді всі разом заревіли, немов поранені звірі: народ зрозумів, що відбувається. Ті, що стояли першими, повернулися і почали проштовхуватися за спини інших.

— Вогонь! — вигукнув субедар.

Грім пострілів. Моторошний пронизливий крик. Чоловіки й жінки топтали одне одного, намагаючись утекти. За кілька хвилин на вулиці ані душі не залишилося, запанувала оманлива тиша. Я був готовий побачити дюжини вбитих і поранених, але крім кількох селян, що підводилися із землі, жертв не було. Певне, в останню мить сипаї підняли свої гвинтівки і вистрілили вгору.

Повітря наповнив їдкий запах пороху. Мене немов закинуло назад у 1915 рік, у вухах гуло від вибухів. Я заплющив очі, очікуючи лавини бруду і грудок землі, яка от-от на мене полетить і накриє. Але нічого не сталося. Натомість запахло тютюном.

— Радий, що ви тут, капітане.

Я розплющив очі й побачив полковника Доусона. Якщо він і здивувався, побачивши нас у селищі, то добре це приховав.

— Незаконний мітинг,— пояснив він.— Стріляти в них ми не маємо права, але на нас чекає більша рибка.

Я повернувся до реальності.

— Сен?

Доусон кивнув.

— Ми знайшли його.

«Знайшли його». Добре. Це означає, що ще не заарештували. «Знайшли його» краще за «схопили його». І значно краще як «застрелили його».

— Де?

— Забився в нору десь тут.— Доусон махнув люлькою на найближчий будинок.

При місячному світлі я роздивився низеньку одноповерхову споруду з пласким дахом, із трьох боків оточену невисоким муром. Четвертий бік, схоже, виходив безпосередньо на канал. У будинку було темно, двері на засуві, віконниці зачинені.

— Ви впевнені, що він тут?

— Майже. Наш чоловік бачив, як він туди заходив. І не бачив, щоб хтось виходив. Звісно, існує ймовірність, що він вийде через інший вихід до того, як ми туди увірвемось, але навряд чи таке станеться. Ми оточили будинок по периметру.— Він указав кілька місць, де зайняли позиції його солдати.— Усі виходи перекриті.

— Хтось із ним є?

— Ми вважаємо, два-три спільники.

— Озброєні?

— Без сумніву.

— Ваші люди всі на місцях?

Він знову махнув люлькою.

— Останній займає свою позицію. Ми збиралися послати його з ультиматумом, коли ви приїхали.

— Цивільні всередині є?

— Кого ви називаєте цивільними, капітане? Наскільки мені відомо, усі, хто перебуває в цьому будинку, є співучасниками терористів.

— А жінки та діти? — запитав я.— Якщо Сен вирішить проігнорувати ваш ультиматум, ми мусимо гарантувати безпечний вихід усім, хто захоче покинути його. До того ж можемо отримати від них якусь інформацію щодо плану будинку... і чи дійсно Сен там.

Доусон спопелив мене поглядом. Вираз обличчя у нього не змінився, але він явно розмірковував над варіантами.

— Гаразд,— нарешті сказав він,— зробимо по-вашому.

Він гукнув до сипая з мегафоном, який причаївся під муром перед будинком. Солдат, нахилившись, підбіг. Доусон сказав йому щось на місцевому наріччі, сипай відсалютував і повернувся на свою позицію.

— Починаємо,— кинув Доусон.

Сипай звернувся до мешканців. Голос його завдяки мегафону здавався пласким. Усередині ані руху. Хвилину по тому він повторив свої слова. Цього разу йому відповіли пострілом. Куля вдарилася об мур недалеко від сипая, цегла вибухнула зливою пилу й уламків.

— Ось вам і відповідь,— завважив Доусон.

Він гукнув субедара і наказав відкривати вогонь. Негайно в бік будинку пролунали постріли солдатів із позицій. Із фасаду посипалися штукатурка і скіпки. Зсередини відкрили вогонь у відповідь, кулі рикошетом повідскакували від муру й автомобілів.

Черговий кивок Доусона, і сипаї спробували атакувати будинок. Будь-який ветеран війни назвав би це помилкою: ворога спочатку варто виснажити, а вже тоді здійснювати напад. Але Доусон ветераном не був, а його людям вистачало зухвалості. У перші ж секунди підстрелили двох сипаїв: один із криками скорчився на землі, іншому пощастило, він загинув на місці. Решта відступила до відносної безпеки муру по периметру.

— Це триватиме, доки всі тут не загинуть,— зітхнув Доусон.

— Сподіватимемося, що набої в них закінчаться раніше,— відповів я.

Доусон сухо розсміявся.

— Якщо й так, останні кулі вони збережуть для себе.

Передавши повідомлення лорду Таггарту, повернувся Банерджі і зіщулився поруч зі мною. Постріли припинилися. Терористи берегли сили, відкриваючи вогонь, лише коли помічали рух на нашому боці. Крики пораненого сипая перейшли в плач. Мови я не розумів, але потреби в цьому і не було. Смертельно поранений чоловік плаче лише в присутності двох істот: свого бога і своєї матері. Товариші спробували дістатися до нього, але змушені були відступити під вогнем із будинку. Тоді сипай замовк. Його смерть стала точкою неповернення. Тепер його друзі шукатимуть помсти і полонених не братимуть. Якщо я хочу отримати Сена живим, мушу взяти ситуацію під свій контроль.

Я залишив Доусона, гукнув Дігбі та Банерджі, і ми прокралися по периметру. Солдати Доусона ховалися за муром, який прикривав будинок спереду і з боків. Позаду будівлі був канал. Із того боку було лише двоє вікон, обоє зачинені. Пострілів звідти не лунало, і Доусон поставив туди лише кількох спостерігачів на випадок утечі злодіїв. Солдати залягли в траві, наставивши зброю на віконниці.

Я впав на живіт і повільно поповз до берега каналу. Дігбі і Банерджі рухалися за мною. Від води смерділо чимось диявольським. Нас помітив один із солдатів на протилежному боці й підняв гвинтівку, але роздивившись, що цілиться у двох офіцерів-сагибів, квапливо її опустив. Ми втрьох зісковзнули в теплу стоячу воду і перепливли на інший берег. Вибравшись із води, я жестом наказав колегам займати позиції. Вікна прикриють сипаї. Я попросив у Банерджі його штик, повернувся до каналу і підплив під одне з вікон.

Уздовж берега тягнувся вузький виступ. Якщо на нього стати, я зможу тримати голову над водою. Так я і зробив, і потягнулося очікування. Схоже, усе заспокоїлося. Доусон, певне, розробляє новий план. За кілька хвилин перед будинком знову пролунали постріли. Сипаї готувалися до нового нападу. Я подивився вгору. Вікно футів на вісім наді мною. Зсередини почулися уривки розмови іншою мовою, за ними заглушений крик і несамовиті уривчасті крики. Серце моє калатало. Зараз або ніколи.

Я міцно стиснув штик Банерджі й устромив його в стіну над головою. Лезо було міцним і гострим, тож легко увійшло в штукатурку, надійно встромляючись у цеглу під нею. Тримаючись за нього однією рукою, іншою я намацав опору і підтягнувся. Витягнув штик і встромив його в стіну вище. Підтягнувся іще раз і дотягнувся до віконної рами. Щойно це зробив, одна з віконниць відчинилася. У місячному світлі блиснув метал: дуло гвинтівки. Я втиснувся в стіну. Виглянула жінка і подивилася вниз. Побачила мене і миттєво спрямувала дуло вниз. Я заплющив очі. Чи можна щось зробити в такій ситуації? Пролунав постріл...

Кажуть, коли помираєш, перед очима пролітає все життя, розгортається галерея любих спогадів. У моєму випадку не сталося геть нічого. Жодного образу. Навіть обличчя Сари не побачив. Зіщулився, очікуючи на смерть. Майже з радістю. Але кінця не було. Я почув, як наді мною застогнала жінка і важко подалася вперед. Побачив її нерухому руку, що звисала з вікна.

Підтягнувся до підвіконня і тільки тепер побачив, що вікно було забите залізними ґратами. За зачиненими віконницями їх було непомітно. Саме на них і повалилася жінка. Я вилаяв себе за дурість. Я ж бо вважав, що за віконницями вікно відчинене. Присів на виступ і поміркував, що робити далі. Єдине рішення — повзти далі. Я підвівся. Над вікном був іще один цементний виступ, трохи тонший за той, на якому стояв я. Схоже, він слугував захистом від дощів. Я потягнувся до нього, вхопився і підтягнувся. До даху лишалося якихось шість футів. Я продовжував підніматися, устромляючи штик в облуплену штукатурку і підтягуючись на ньому, і нарешті упав на плаский дах.

Нахилився вниз, витягнув штик і хвилину переводив дух і обмірковував подальші дії. Постріли почастішали. Попереду я побачив обрис дверей, які напевно вели до сходів у будинок. За порогом лежало тіло, незграбно зіпершись на стіну.

Я витяг револьвера і побіг до дверей, легенько натиснув, відчинив і постояв. Пострілів не чути. Я подивився вниз на сходи. Темно. Повільно спустився кам’яними сходами до передпокою. Там з одного боку тягнувся коридор у глибину будинку. З іншого були двоє дверей, обоє відчинені, які вели до передніх кімнат. У темряві я розрізнив силуети двох постатей: одна, на підлозі, слабо ворушилася, мабуть, чоловік був поранений; інша, біля вікна, із гвинтівкою в руках, чоловік несамовито відстрілювався. Постріли на вулиці ставали дедалі голоснішими. Схоже, люди Доусона були рішуче налаштовані вбити супротивника.

Я забіг до кімнати, тримаючи револьвер напоготові, і крикнув чоловіку біля вікна кинути зброю. Той рвучко обернувся. Може, Сен. Сказати точно я не можу, але прийшов сюди точно не для того, щоб убити свого головного підозрюваного. Я прицілився йому в ноги і натиснув на курок. Осічка. Мабуть, щось потрапило в механізм, коли я перепливав канал. Терорист завагався, але вистрілив. Я впав на підлогу, ліву руку пронизав гострий біль.

Чоловік почав квапливо перезаряджати гвинтівку. Час уповільнився. Я почув, як затріщали передні двері. Затупотіли в передпокої чоботи. Вчасно вони до мене не дістануться. Чоловік закінчив перезаряджати і підняв зброю. Залишався один-єдиний шанс. Правою рукою я намацав штик Банерджі і метнув його в нападника. Той його побачив і відбив дулом гвинтівки. Я лише відстрочив свій вирок. Виграв кілька секунд. Але цього вистачило. Увійшов солдат і вистрілив. Чоловік упав на спину, на грудях розтеклася червона пляма. Солдат повернувся і прицілився в іншого, розпластаного на підлозі.

— Стривайте! — крикнув я.

Він обернувся, скинувши гвинтівку.

— Цього чоловіка заарештовано,— сказав я, вказуючи на пораненого.

Сипай тримав мене під прицілом, кімната тим часом заповнювалася солдатами. З ними увійшов і Доусон.

— З вами все гаразд? — запитав він, опустившись поруч.

— Це Сен? — Я вказав на чоловіка на підлозі.

— Посвітіть! — гукнув він, і сипай квапливо підніс до пораненого ліхтар.

Дігбі нахилився, щоб краще роздивитися. Чоловік був увесь вкритий потом, обличчя спотворене від болю, очі за окулярами в металевій оправі міцно заплющені.

— Можливо. Підходить під опис.

Я витяг кайданки і застібнув один на своєму зап’ястку, інший — на руці пораненого індійця. Чорта з два дозволю я підрозділу «Н» вирвати його з моїх рук після всього, через що мені довелося пройти.

З’явилося кілька санітарів і схилилися над нами. Дихав чоловік важко, підлога аж блищала від крові. Один із санітарів перев’язав мою руку. Сказав, що мені пощастило: рана лише поверхнева. Але біль усе одно був нестерпним. Мені якось вдалося пережити три роки у Франції без жодного поранення. У Калькутті я не протягнув і трьох тижнів.

Пораненого, так і прикутого до мене кайданками, на ношах перенесли в карету «швидкої допомоги». Поруч із Доусоном уже стояв лорд Таггарт. Справжнє полегшення! Якщо я хочу утримати свого бранця, його підтримка дуже знадобиться.

Вони обидва помітили мене одночасно і поквапилися до нас.

— Комісаре,— почав я,— цей чоловік заарештований у зв’язку з убивством Александра Мак-Олі та нападом на поштовий потяг до Дарджилінга. Я маю намір його допитати, щойно йому буде надано першу допомогу.

Таггарт перевів погляд на Доусона:

— Це Сен?

Доусон нахилився, щоб роздивитись, і кивнув.

— Дякувати Богу,— сказав Таггарт.— Добра робота, капітане. Схоже, ви...

— Якщо дозволите, лорде Таггарт,— втрутився Доусон.— Боюсь, полоненого ми забираємо із собою. Мусимо допитати його щодо кількох нападів.

Таггарт помовчав.

— Полковнику,— нарешті сказав він,— ця людина була законно заарештована моїм офіцером у справі, яку лейтенант-губернатор вважає найважливішою. Він залишиться під нашим арештом, доки ви не зможете показати мені письмові накази робити інше. Звісно, ми з моїми офіцерами дякуємо вам за допомогу і віддаємо належне вашим людям за те, що вистежили і схопили підозрюваного, і поділимось із вами усією інформацією, яку отримаємо в ході допиту.

Полковник пильно поглянув на нього, коротко кивнув, повернувся і пішов геть. Таггарт повернувся до мене.

— Дякую, капітане. Я довго на це чекав. Везіть Сена до шпиталю і забезпечте йому поліцейську охорону. Допитуйте якомога скоріше. Не знаю, як довго зможу стримувати Доусона і його начальників.

— Так, сер.

Санітари підняли ноші. Я поморщився від болю.

— Семе,— Таггарт кивнув на мою поранену руку,— подбай про себе.

Із цими словами він повернувся і пішов до автомобіля, що чекав на нього. Водій віддав честь і відчинив задні дверцята.

Підійшли наскрізь мокрі Дігбі та Банерджі.

— Тільки погляньте на нас,— розплився в усмішці Дігбі.— Герої дня.

— Як три мушкетери, дідько нас забирай,— погодивсь я.

Дігбі розреготався:

— Мені подобається! Атос, Портос і Банерджі. Непогано звучить, еге ж, сержанте?

Не Здавайся нічого не сказав.