Людина. що підводиться

Чотири

об дізнатися ім’я секретаря Мак-Олі, довелося зробити кілька телефонних дзвінків, і виявилося, що він — то вона, міс Ґрант. Дивно, що чоловік такого рангу, як Мак-Олі, мав секретарем жінку. Але ж часи змінюються. В Англії також зараз вельми багато жінок, що виконують роботу чоловіків, яких послали в окопи. Війна скінчилася, та леді не квапляться повертатися на кухню. Власне, я не проти. Будь-який чоловік, який побував у польовому шпиталі, у якому працюють санітарки, охоче підтвердить, що більшу кількість працюючих жінок варто щиро підтримувати.

Зустріч із міс Ґрант мала відбутися о четвертій годині в Будинку письменників. П’ять хвилин ходьби від Лал-базара, тож я пішов пішки і вчинив помилку. Навіть увечері спека свинцем навалилася мені на плечі, і коли я дістався площі Далхаузі, з мене потьоками котився піт. Якщо Калькутта має серце, то це Далхаузі. Як і Трафальгарська площа в Лондоні, Далхаузі завелика, щоби бути елегантною. Публічне місце не має бути таким величезним. У центрі розташувався чималий прямокутний басейн із водою кольору бананового листя. Дігбі згадував, що колись місцеві прали тут білизну, плавали і проводили релігійні церемонії. Після заколоту п’ятдесят сьомого року все це припинилося. Такого більше не дозволялося. Тепер басейн стояв порожнім, і темно-зелена вода мерехтіла під полуденним сонцем. Місцеві — принаймні, ті, кого ми схвалювали,— тепер узуті й одягнені у фраки з високими комірцями, квапливо пробігали повз нього, опустивши голови, поспішаючи на зустрічі та прийоми, і трималися на безпечній відстані від води за допомогою залізних поручнів і табличок англійською та бенгальською, які погрожували чималим штрафом, якщо вони не витримають спокуси і захочуть повернутися до своєї низької природи і стрибнути у воду.

З боків площу оточували головні будівлі британської адміністрації: головний поштамт, телефонна станція і, звісно, масивна кам’яна споруда Будинку письменників. Життям понад сотні мільйонів індійців, від Біхару до кордонів Бірми, керували з Будинку письменників, тож цілком зрозуміло, що він був мало не найбільшим у всій імперії. Утім, «найбільший» — не найкраще слово для того, щоб його описати. Найліпшим було б «величний». Бо такою і була його мета: вселяти благоговіння в кожного, хто його бачив, переважно в місцевих мешканців. І звісно, він був грізним. Чотири поверхи заввишки і двісті ярдів завдовжки, з масивним цоколем і височенними колонами, завершеними статуями богів. І богів не індуських. Тут царювали грецькі, а може, і римські. Ніколи не міг їх розрізнити.

Іще одна характерна риса Калькутти. Усе, що ми тут будували, було витримано в класичному стилі. І все було більшим, аніж необхідно. Наші установи, будинки і пам’ятники кричали: «Поглянь на наші труди! Ми справжні спадкоємці Риму».

Це архітектура домінування, і виглядає вона трохи абсурдно. Палладіанські будівлі з колонами і фронтонами, статуї давно померлих англійців у тогах, латинські написи на всьому — від палаців до громадських туалетів. Незнайомцю, який уперше все це бачить, можна було б пробачити, якби він вирішив, що Калькутту колонізували італійці, а не англійці.

На площі вирувало життя. Крізь течію білих і місцевих службовців, попри спеку, у костюмах і краватках, проривалися трамваї і моторні автомобілі. Крізь широкі портики будинків вливалися і виливалися потоки людей.

На вході я запитав, як можна знайти міс Ґрант; клерк пошукав у довіднику і натиснув кнопку мідного дзвоника на мармуровій стільниці конторки. З’явився лакей у тюрбані, і клерк заговорив із ним різким тоном, яким зазвичай бюрократи на незначних посадах розмовляють зі своїми підлеглими. Лакей улесливо посміхнувся і помахав, щоб я ішов за ним. Ми перейшли вестибюль і підійшли до ліфта, на якому було написано «ЗАБРОНЬОВАНО». Він відчинив ґратчасті двері й запросив мене увійти. Кнопок не було. Натомість він витяг із кишені ключ, вставив у мідний паз і повернув. Ліфт здригнувся, а тоді почав плавно підніматися. Лакей посміхнувся.

— Швидкісний ліфт, сагибе!

Ми раптово зупинилися на четвертому поверсі, і чоловік повів мене по обшитому дубом коридору з блакитним килимом, таким товстим, що в ньому легко задихнувся б маленький песик. Зупинився біля одної з багатьох однаковісіньких дверей без номерів і посміхнувся. Зсередини доносився стукіт друкарської машинки. Я подякував, а він склав долоні в індуському жесті «пранаам» і пішов коридором назад.

Я постукав і увійшов. За столом, замалим для величезної друкарської машинки, телефону і стосу паперів, сиділа молода жінка. Вона так заглибилась у свою роботу, що нічого не помічала.

— Міс Ґрант?

Вона схаменулася, підняла на мене почервонілі очі.

— Я капітан Віндгем.

— Капітане,— вона прибрала з обличчя пасмо каштанового волосся,— будь ласка, заходьте.

Підводячись зі стільця, вона зачепила стос паперів, і ті розсипалися по підлозі.

— Вибачте,— сказала вона і швидко нагнулася, щоб їх підняти.

Я намагався не дивитися на її ноги, хоч було це нелегко, бо ноги у неї дуже гарні, і мені такі дуже подобаються. Вона це помітила, і, щоб приховати збентеження, я опустився навколішки, підняв кілька розсипаних папірців і передав їй. Відчув дотик її пальців, запах її парфумів. Не квіткових — набагато землистіших. Вона посміхнулась і подякувала. Приємна посмішка. Найприємніша з усього, що я досі бачив у Калькутті. Кілька ґудзиків на комірці блузки були розстебнуті і відкривали гладеньку засмаглу шкіру. Занадто засмаглу для англійки, занадто бліду для індійки.

Схоже, вона змішаного походження. Таких ми називаємо «англо-індійцями». У якомусь поколінні їй дісталася місцева кров. І цього достатньо, щоб вибракувати її і таких, як вона, викинути в переддвер’я пекла. Не індійці, але і не британці.

— Будь ласка, сідайте,— сказала вона, підсунувши стілець.— Бажаєте чогось випити? Може, чаю?

Я попросив води.

— Упевнені, капітане? Знаєте, що кажуть про тутешню воду? Може, краще джину з тоніком? Принаймні це безпечніше.

Думка про джин із тоніком у такій компанії була зовсім непоганою, навіть враховуючи, що ми сидітимемо в цьому кабінеті й обговорюватимемо вбивство її наймача. Але я виконував свій обов’язок.

— Вода мене цілком влаштує, дякую.

На маленькому столику стояв графин і кілька пляшок. Вона наповнила водою дві склянки і передала одну мені.

— Я дізналася вранці,— сказала вона, відпивши.— Подруга зі штаб-квартири лейтенант-губернатора зателефонувала. Сказала, що знайшли тіло містера Мак-Олі. Це правда?

— Боюсь, так.

На її очах з’явилися сльози. Мені не хотілося, щоб вона плакала, бо я ніколи не знав, що казати, коли жінок переповнюють емоції. Урешті-решт я зробив те, що і завжди робив у таких ситуаціях,— запропонував їй сигарету. Вона взяла, я і собі запалив.

Вона вдихнула дим і опанувала себе.

— Чим я можу допомогти?

— Потрібно, щоб ви відповіли на кілька запитань, міс Ґрант.

Вона кивнула.

— Будь ласка, називайте мене Енні.

Таке ім’я їй підходить.

— Може, почнемо з того, що розкажете мені про містера Мак-Олі. Як довго ви знайомі, яку роль він тут відігравав, хто його друзі, і таке інше.

Вона ненадовго замислилася, зробила ще одну затяжку. Я дивився, як жевріє кінчик сигарети. Вона вийняла її з рота і нервово видихнула.

— Містер Мак-Олі очолював фінансовий відділ Індійської цивільної служби в Бенгалії. Але обов’язки у нього були значно ширшими. Він був одним із людей внутрішнього кола лейтенант-губернатора, його радником у різноманітних політичних справах. Щодня він займався питаннями різного рівня: від переговорів щодо платні працівникам пошти до контролю за тим, щоби вчасно ходили потяги,— почала вона повільно, немов пригадувала слова.— Я працювала на нього десь зо три роки, з кінця шістнадцятого року, коли його попередній секретар вирішив послужити королю і країні і загинув у пустелі десь під Багдадом.— Вона затягнулася.— Що ж до містера Мак-Олі, то він у Калькутті вже чверть сторіччя, а то й більше. Вечори проводив переважно в «Бенгальському клубі».— Дивилася вона повз мене, немов говорила до стіни.— Друзів у нього було небагато. Такі люди друзів не мають.

Співчуваю. У мене і самого за останні роки лишилося небагато дорогих друзів.

— Якою ж він був людиною?

— Такою, яка сприймає вас, виходячи з того, що ви можете зробити. Якщо ви багатій, то і штани змусить вас зняти своїми чарами. Якщо ні, і хвилинки для вас не знайде.— Вона нервово розсміялася.— Схоже, і тут він залишався у виграші. Він був близьким із кількома дуже впливовими особами.

— Як хто?

— Звісно, лейтенант-губернатор. Але тут ділові стосунки. Про дружбу і мови не може бути. Лейтенант-губернатор Бенгалії, заступник віце-короля всієї Індії не опускається до таких, як Мак-Олі, якими б корисними вони не були.

— Корисними в якому сенсі?

Вона поглянула на мене так, ніби моє запитання, а може, і я сам, були геть дурними.

— Мак-Олі був радником лейтенант-губернатора, капітане. Він виходець із робочого класу; твердолобий чолов’яга, який може швидко і тихо все владнати і не дуже переймається, чи не образив когось у процесі. Саме такі й можуть бути корисними політикам на кшталт лейтенант-губернатора.

Я мовчав, сподіваючись, що вона розвине думку. Люди часто говорять, щоб заповнити паузу, та вона не з таких. Дозволила тиші повиснути в повітрі.

— З ким іще він був близьким?

— Джеймс Бучан,— сказала вона, немов це ім’я мало для мене якесь значення. Вона зрозуміла це по виразу мого обличчя і посміхнулась.— Я так розумію, у Калькутті ви новачок, капітане. Це джутовий барон, ще й шотландець, як і Мак-Олі. Його родина торгувала джутом і гумою понад сторіччя, ще з часів Ост-Індської компанії. Колись, іще на старій батьківщині, вони мали кілька млинів. Якщо спуститеся річкою, побачите баржі з написом «Бучан Воркс — Данді». Вони переправляли джут зі Східної Бенгалії, через Калькутту до Шотландії. А там уже з неї плели все, від мотузок до парусини. Бучану заманулося перевезти свої млини з Данді і розпочати виробництво тут. Усе, що він раніше виготовляв у Шотландії, тепер робиться тут, і вартість значно нижча. Кажуть, не встиг він і оком моргнути, а вже потроїв прибутки. Він давно вже мільйонер. Володіє кількома млинами за десять миль угору річкою, у місцині, що називається Серампор, і особняком завбільшки з палац магараджі.

— Ви там були?

Вона кивнула.

— Він практично керує містом.

— Як він це робить?

— Гроші вміють розмовляти, капітане. Усі місцеві чиновники у нього в кишені, а може, і поліція. Не знаю, як там у Англії, але тут будь-кого можна купити за певну кількість рупій. Майже всі там, нагорі, так чи інакше зобов’язані йому своєю посадою. Він навіть привіз кілька сотень своїх людей із Шотландії, щоб ті стежили за його справами. Данді на Хуглі — от як називають те містечко. Вам варто прогулятися по Чоурінгі-роуд у неділю, капітане. Кожен другий із усіх, кого ви зустрінете, буде людиною Бучана з Серампора,— приїхав провести вихідний у місті. Удома вони були простими чорноробами, а тут кожен має власного слугу і походжає з бундючним виглядом, як той лорд.

— Чоурінгі? Вулиця навпроти парку?

— Ой, капітане,— піддражнила вона,— коли ж ви приїхали? Чоурінгі — це ж наша Піккаділлі. Саме туди виходять усі великі й усі хороші.— Вона зробила паузу.— Охоче вам її покажу.

Чудово. Піти кудись із нею було б просто чудово. Але я відразу ж пошкодував про цю думку і докорив собі. Урешті-решт, я чоловік у жалобі. Що б там не було, а в Англії я не зустрічав таких хоробрих дівчат. Утім, міс Ґрант не англійка.

Я спробував зосередитись.

— А які стосунки були в Бучана з Мак-Олі?

— Містер Мак-Олі завжди казав, що він єдиний, кому Бучан довіряє. Ніби через те, що вони з одного міста. Бучан ніколи його не соромився. Вони часто напивалися разом. Після вечірки з Бучаном Мак-Олі міг наступного дня з’явитись у своєму кабінеті о десятій, а то й об одинадцятій ранку. Вони знали, як розважитися.

— Чи були вони близькими друзями?

Вона трохи поміркувала.

— Не впевнена, капітане. Мак-Олі точно був до Бучана ближче, ніж до лейтенант-губернатора, але це не означає, що Бучан поводився з ним як із рівнею. У мене склалося враження, що Мак-Олі сам був людиною Бучана. Усе для того робив: тут дозвіл, там зміна закону. Можливо, Бучан непогано йому за це віддячував, але доказів я не маю, звісно.

— Іще когось він міг назвати другом?

— Не можу пригадати. Як я вже казала, його не дуже любили... Хоча був один проповідник; гадаю, звали його Дунн чи Ґунн, якось так. Мак-Олі ніколи не відрізнявся релігійністю, але місяців шість тому зустрів цього проповідника, здається, той нещодавно приїхав до Калькутти. Такий, як і всі інші: щойно ступив із корабля і заходився рятувати маленькі брунатні душі від пекельного вогню... Зелот,— презирливо кинула вона.— Нібито він керує притулком для сиріт.— Вона постукала сигаретою об олов’яну попільничку на столі.— Час від часу Мак-Олі їздив туди допомагати. Усіх тут, включаючи мене, це дуже вразило. А тоді, місяців два тому, він почав ходити до церкви. Почав дедалі більше говорити про гріхи і спокутування. Схоже, щось у нього в душі змінилося. Немов став іншою людиною. Дивно,— сказала вона, ледь помітно посміхнувшись,— що такий чоловік, як Мак-Олі, може все життя бути свинею, а перед смертю знайти Бога. Чистісінький, усі гріхи прощені. Хіба в цьому є справедливість, капітане?

Я міг би вказати, що певна справедливість є в тому, що його зарізали і кинули в багнюку, але доречніше було поставити ще кілька запитань.

— А чи були у нього вороги? — запитав я.— Хто б виграв від його смерті?

Вона тихо розсміялася.

— Його ненавиділа половина працівників у цьому будинку, але не можу уявити, що хтось його вбив. Крім них, була ще ціла купа людей, життя яких він зруйнував, щоб допомогти своїм патронам, але я не скажу, хто це.

— А індійці? Чи мав він ворогів серед них?

— Наважуся припустити, що мав. Кілька місцевих землевласників і агентів із продажу джуту збанкрутували завдяки Мак-Олі. Не кажучи вже про тих, хто постраждав, коли лорд Курзон поділив Бенгалію. Хоча під наказом і стояло ім’я Курзона, але рапорт і рекомендації написані самим Мак-Олі. Це сталося п’ятнадцять років тому, але багато бенгальців цього йому і досі не пробачили. І не забули.

Може, це і є мотив? У газетах багато писали про масові протести в Калькутті, коли було оголошено про розподіл. Тоді віце-король, лорд Курзон, вирішив розділити Бенгалію на дві частини. Пояснив це тим, що Бенгалія начебто завелика, щоб успішно нею керувати. Певна правда в цьому була: провінція була більша за Францію, і населення мала чи не вдвічі більше, але місцеві мешканці побачили в цьому спробу розділити і правити. Дали відсіч. Але навіщо чекати п’ятнадцять років, щоб помститися? Хоч і кажуть, що наші східні брати мають добру пам’ять, та якщо хтось так довго готував помсту, то вигадав би щось більш точніше за ніж.

Думки мої почали розбігатися. Ці ознаки мені вже знайомі. За кілька годин я вкриюся холодним потом. Потрібно зосередитись.

— А знайомі жінки у нього були? — запитав я.— Може, супутниця?

— Ні, наскільки мені відомо,— похитала вона головою.— Його важко назвати привабливим.

І знову вона має рацію. З такими очима!

— Він був закоренілим холостяком,— продовжила вона.— Принаймні, при мені він ніколи не згадував супутниці. Я три роки укладала його розклад і не пригадую, щоб він колись попросив забронювати вечерю чи купити комусь квіти.

Я дістав світлину, яку знайшов у гаманці Мак-Олі, і показав їй.

— А ця жінка? Не впізнаєте?

Вона похитала головою.

— Не пригадую, щоб коли-небудь бачила. Це важливо?

— Не певен,— зітхнув я.— Може. А вчора у Мак-Олі були зустрічі?

Вона відчинила шухлядку стола, витягла великий щоденник із золотим обрізом, перегорнула сторінки.

— О десятій він зустрічався з лейтенант-губернатором. Останнім часом вони частенько бачились. Як і минулого року у цей самий час. Перед тим як лейтенант-губернатор зі своїм кортежем відбувають у Дарджилінг, справ завжди багато. Після цього він обідав із сером Годфрі Сомзом з Асоціації землевласників. У «Великому східному». Повернувся сюди десь о четвертій, трохи напідпитку, і скоро пішов. Гадаю, пішов додому спати.— Вона продовжила читати: — О дев’ятій мусив дещо зробити в «Бенгальському клубі». Мабуть, чергова вечірка містера Бучана.

— А Бучан часто влаштовує вечірки?

— Так,— сказала вона, узявши зі столу олівець.— Раз чи двічі на місяць. Гадаю, це можна пояснити кліматом і шотландським темпераментом. Якщо ртутний стовпчик сягає вісімдесяти п’яти[14], вони божеволіють і мусять випити та погаласувати.

Як на мене, не таке вже і погане життя. Якщо вчора Мак-Олі збирався на вечірку Бучана, це пояснює вбрання, у якому його знайшли, але не те, що він робив у Чорному місті за кілька миль від «Бенгальського клубу».

— Як ви можете пояснити те, що вчора він був у Коссіпорі[15]?

Вона похитала головою.

— Боюся, ніяк. Він ніколи не заходив на територію індійців без поважної причини. Відвідував лише одне місце — сирітський притулок того проповідника, але той у Дум-Думі[16], а не в Коссіпорі.

— Дум-Дум? — Щось у цій назві знайоме.

— Район біля нового аеродрому, за десять миль звідси. Там розташований військовий завод, де винайшли експансивні кулі. Сподіваюся, ви про нього чули.

— Звісно.— Я пригадав демонстрацію цих куль у Скотленд-Ярді. Експансивні кулі — одні з перших у світі куль із м’яким наконечником, які, влучаючи в тіло людини, розплющувалися і завдавали максимальних пошкоджень. Можна сказати, що експансивні кулі не пробивали, а розривали тіло. До війни ми залюбки користувалися ними, щоб придушити повстання місцевих племен у Африці. Пізніше міжнародна конвенція їх заборонила, і немало наших генералів вважають це дуже недоречним.

— У будь-якому разі,— продовжила вона,— учора він не мав жодної причини відвідувати сирітський притулок.

А якби і мав, подумав я, навряд чи з’явився б там у чорній краватці.

— А що в нього було заплановано на сьогодні?

— Він мав зустрітись із лейтенант-губернатором о дев’ятій, щоб обговорити бюджет на наступний період, після цього — обід із директором одного з місцевих банків. Більше в щоденнику нічого немає.

— Коли Мак-Олі не прийшов на зустріч о дев’ятій, чи телефонував хтось від лейтенант-губернатора, питався, де він?

Вона трохи подумала і похитала головою.

— Ні. Я тут із восьмої. Перший дзвінок із приймальні лейтенант-губернатора був об одинадцятій: телефонував мій знайомий, щоб сказати, що знайшли тіло.

— А військова розвідка? — запитав я.— Чи мав до них Мак-Олі якесь відношення?

Вона широко розкрила очі.

— Мені невідомо, капітане. Якщо і мав, то тримав язика за зубами.

Суттєві запитання у мене скінчилися. Я поміркував, чи не запитати у неї щось несуттєве, але гостинністю вродливої жінки краще не зловживати. Що довше ти біля неї, то більше шансів вона має тебе розкусити. Я подякував за приділений час і підвівся, щоб іти. Вона встала і провела мене до дверей.

— Капітане,— сказала вона на прощання,— якщо я можу ще чимось допомогти, дайте мені знати.

Я подякував, іще разок крадькома поглянув на ці гладенькі засмаглі ноги, а тоді почув, як з мого рота злетіли слова:

— Якщо пропозиція і досі в силі, то я був би радий, якби ви показали мені Чоурінгі-роуд.

Вона посміхнулась.

— Гаразд, капітане. Із задоволенням.

Я спустився сходами і зупинився, запалив сигарету і подивився в далечінь. Сонце стало схоже на червоний диск на заході, спека спадала. Це не означає, що стало комфортніше, просто не так жарко. Вважалося, що сутінки тут — найкраща пора дня, хоч і тривали вони недовго. Ніч камінням падала на тропіки. Перехід від світлого дня до темряви відбувався менше ніж за годину.

Над головою пролетіла зграя птахів і приземлилась у центрі площі. Я перейшов дорогу і схилився над поруччям: дивився у воду і розмірковував над тим, що почув від прекрасної міс Ґрант. Александр Мак-Олі, шотландець, родом звідкілясь неподалік від Данді, двадцять п’ять років у Індії, без друзів і родини. Радник повновладних урядовців, завдяки чому й отримав безліч ворогів. Огидна робота, навіть власна секретарка вважала його покидьком. Та раптом кілька місяців тому він знайшов Бога і став геть іншою людиною.

І це аж ніяк не проливає світла на те, хто міг бажати йому смерті. Я кинув недопалок у воду і подивився, як він із шипінням погас. Недалеко ж я просунувся, от хіба дізнався про зв’язок Мак-Олі з Бучаном та чому він розгулював у костюмі пінгвіна. Якщо не брати до уваги знайомство з Енні Ґрант, звісно. Чомусь це здавалося найбільшим успіхом, відколи я покинув Лондон.

На вулицях засвітилися ліхтарі. Спочатку жовто-гарячим світлом, а невдовзі — сліпучо білим. Урядові заклади та крамниці закривалися на ніч. У темряву виливалися потоки чиновників і крамарів. Я повертався на Лал-базар, маневруючи поміж робітників, які квапилися і штовхалися, аби влізти в трамвай, що довезе їх додому.

Лал-базар заливало світло, крізь шпарини віконниць проривалося жовте сяйво. На столі мене чекала записка від Не Здавайся. Я зателефонував у «яму» і попросив чергового сержанта запросити Банерджі. За хвилину той уже стукав у мої двері. Увійшов, відсалютував і став, виструнчившись, як велетенський олов’яний солдатик.

— Ви не на параді, Не Здавайся,— сказав я.

— Сер?

— Вільно, сержанте. Не варто віддавати честь, щоразу як заходите до кабінету.

Бідолаха насупив брови.

— Ні, сер. Перепрошую, сер. Хочу доповісти новини. Я послав охоронця в морг, як ви і наказали. Доступ до тіла матимуть лише уповноважені особи.

— Добре,— похвалив я.— А розтин?

— Призначений на завтра, сер. У нас лише один патологоанатом. Заявив, що в нього черга трупів на кілька тижнів, але я натиснув, пославшись на невідкладність і делікатність справи, і попросив, дуже наполегливо, змінити для нас порядок черговості. Моє прохання його не дуже потішило, але врешті-решт він погодився зробити послугу і призначив на завтра.

— Ви, певне, були вельми переконливим.

— Може, кілька разів згадав ім’я комісара. От воно і допомогло.

— Авжеж.— Я був уражений.— А я й забув, що ви з ним на ти. Ще щось?

— Вас шукав помічник інспектора Дігбі, сер. Я сказав, що ви в Будинку письменників опитуєте секретарку Мак-Олі. Він відповів, що це могло почекати і до ранку.

— Ви знаєте, чого він хотів?

— Гадаю, знайшов якусь зачіпку.

Новина мене приголомшила. Щоразу, коли колезі вдавалося вхопити кінчик нитки, у мене з’являлося дивне гірко-солодке відчуття: хвилювання від того, що справа зрушила з місця, забарвлене обуренням, що хтось інший може мене затьмарити. Я списував це на природну жагу змагання. І на невпевненість у собі.

— Якщо він мав би зачіпку, то зачекав і розказав би мені сьогодні або ж лишив повідомлення. Де він зараз?

Сержант знизав плечима.

— Не знаю, сер.

— Добре. Завтра почну день із розмови з ним,— сказав я.— І, Не Здавайся, на нас завтра чекає багато чого. Хочу зустрітися з містером Джеймсом Бучаном. Можеш дізнатися, де він, і домовитися про зустріч? А ще було б добре опитати людей, які знали Мак-Олі: його слуг і колег. Знайди імена й адреси. І ще потрібно простежити за християнським проповідником. Ім’я Ганн або Данн, або щось дуже схоже. Він керує сирітським притулком у Дум-Думі.

Банерджі вийняв із нагрудної кишені маленького записника й олівця і квапливо записав мої інструкції.

— Так, сер,— сказав він.— Беруся за це негайно.

Іще один душний вечір. Вологість така висока, що повітря здається мокрим. Незважаючи на це, я вирішив не брати рикшу, прогулятися до своєї квартири за милю звідси. Не те щоб я був проти рикш. Хоча в Калькутті вони тягали візки лише пішки. Не можу сказати, що вони були мені до душі, але проти них я нічого не мав. У тому, щоб тягати візок, немає нічого ганебного. Це робота, а будь-яка робота наділяє людину гідністю і забезпечує їжу на столі. Я вирушив пішки, бо, як підтвердить будь-який бувалий поліцейський, єдиний спосіб вивчити місто — пройти кожен його квадратний дюйм.

Маршрут додому я обрав звивистий. Спершу Боу-базар, тоді ліворуч на Коледж-стрит, авеню малесеньких книгарень, повз побілені портики лікарні Медичного коледжу і до вулиці Мачуа-базар. То була територія Калькуттського університету. «Заснований 1857 року,— заявляла табличка.— Найстаріший університет в Азії». Схоже на правду, якщо не рахувати місцевих інститутів, а на них краще і не зважати, бо деякі були на кілька тисячоліть старішими.

Пансіон «Королівський бельведер» розташувався на площі Маркуса і нагадував приморський пансіон удома. Традиції Борнмута[17], експортовані в спекотну Бенгалію. Попри назву, королівського у ньому було мало, але там підтримували чистоту і до контори діставатися було зручно. А найголовніше, він недорогий. Помічник лорда Таггарта оплатив мені там кімнату на місяць. Досить часу, сподіваюся, щоб знайти постійну квартиру.

Пансіон належав командиру у спідниці, місіс Теббіт, дружині полковника індійської армії (у відставці) Теббіта. І своїм кораблем вони з полковником керували вправно. Сніданок подавали між пів на сьому і пів на восьму, а вечерю між сьомою і пів на дев’яту. Їжа була такою, що у порівнянні з нею армійський раціон смакував, як вечеря в «Савой гриль», і лишалася у шлунку мішком каміння. Парадні двері зачиняли рівно о десятій. Але, враховуючи мої військові заслуги і посаду в Імперській поліції, мені зробили честь і видали власний ключ.

Я піднявся у свою кімнату. Була вона маленькою і спартанською, як чернеча келія, але не наближена до Бога. Ліжко, шафа, умивальник у кутку, стіл і стілець. На стіні — картинки з пасторальними сценами, вікно виходить на сусідній будинок. Хаосу від моїх нечисленних речей не додалося. Усі вони вміщувалися у велику валізу, яку Сара купила мені в «Гарродз», коли я їхав до Франції. Така собі величезна валіза з відділеннями для всього, що може знадобитися джентльмену в подорожі за кордон. І міцна. Могла б витримати пряме влучення снаряда бошів, і на одязі не з’явилося б жодної зморшки.

Я зняв пасок і кобуру, повісив на спинку стільця, підійшов до умивальника, відкрутив кран і побризкав на обличчя теплуватою водою.

Знявши решту одягу, упав горілиць на ліжко. Руки трусилися. Бажання ставало дедалі сильнішим. Чекати довго не доведеться, сказав я сам собі, лише кілька годин. Перевернувся, сховав руки під подушку і вкотре подумав, що я тут роблю.

Підготувати до Калькутти не могло ніщо, хіба тільки війна. Ні жахи, які переповідали в задимлених кімнатах Пел Мела ті, хто повернувся з Індії, ні історії журналістів та новелістів, навіть ні морська подорож у п’ять тисяч миль із зупинками в Александрії та Адені. Калькутта, коли ти там опинявся, здавалася такою чужою, яка і не виникне в уяві англійця. Роберт Клайв[18] називав її «найнеприємнішим місцем у Всесвіті», і його думка була однією з позитивніших.

Щось таки було в цьому місті. І це не спека, не клята вологість. Я починав підозрювати, що тут замішані люди. Англійським джентльменам у Калькутті властива виняткова пиха, якої не знайдеш на інших аванпостах імперії. Причиною її могла стати обізнаність. Урешті-решт, англійці панують у Бенгалії вже сто п’ятдесят років, тож можуть ставитися до місцевих, особливо бенгальців, доволі презирливо. Минулого вечора її чудово продемонстрував за вечерею полковник Теббіт: «З усіх національностей імперії бенгальці найгірші. Ніякої тобі відданості. Не те, що воїни з Пенджабу, які залюбки підуть на смерть, якщо накаже сагиб. Ні, ці бенгальці геть інші, собі на умі. Щось мудрують та міркують... і розмовляють. Навіщо одне слово, коли можна наговорити цілий абзац? Оце по-бенгальськи».

Щодо Пенджабу, він має рацію. Вони дійсно підуть на смерть, якщо наказати. Я сам бачив. Але які б вони не були, білі чи смагляві, у людях, готових принести себе в жертву заради примхи начальників, є щось гнітюче, і якщо бенгальці до цього не схильні, я їх розумію. Більше того, як поліцейському мені до душі люди, які надають перевагу розмовам, а не бійкам.

Але якщо вірити полковнику, британському уряду в Індії більше загрожують десять бенгальців із друкарським верстатом, аніж дюжина озброєних полків сикхів і патанів[19]. Не те, щоб я недооцінював здатність друкованого слова роздувати пристрасті. За своє життя я бачив достатньо пропаганди. Але той факт, що навіть зараз на батьківщині британські цензори зайняті вилученням фенійських книжок і перекручуванням новин, мені не до вподоби. Хоча Індія — не Ірландія, може, тут і варто бути жорсткішим. Бо записку в роті Мак-Олі можна вважати такою собі прихованою метафорою сили слова.

Від думок мене відволік запах смаженої риби з їдальні. Годинник показував двадцять хвилин на дев’яту. Чи не пропустити вечерю? Замінити на кілька склянок віскі? Добряча частина «Таліскера» і досі стояла на підлозі біля ліжка. Але віскі робить мене сентиментальним, ще й гарантії немає, що я зупинюся після другої склянки.

Я підвівся, надягнув сорочку, заспокоївся і вийшов до вечері. За довгим столом іще сиділо кілька постояльців. За дальнім кінцем стола розташувався полковник. Я вибачився.

— Не хвилюйтеся, капітане Віндгем,— підвелася місіс Теббіт, щоб мене обслужити.— Ми знаємо, що ви людина зайнята. Тут іще багато залишилося.

Вона полюбляла квоктати навколо мене. Урешті-решт, не кожен пансіон може похвалитися поліцейським офіцером серед своїх постояльців. Більшості доводилося задовольнятися звичним набором торгових представників і комівояжерів. Місіс Теббіт поклала на тарілку порцію сірої риби і ще сіріших овочів, я подякував і озирнувся, де б краще сісти.

Навпроти вечеряв рудоволосий ірландець на ім’я Бірн, я вже бачив його минулого вечора. Він був торговим представником манчестерського текстильного концерну і більшість часу подорожував країною, продаючи товари місцевим роздрібним торговцям. Два тижні в Калькутті були найкращим часом за цілий рік. Праворуч сидів дошкульний джентльмен на ім’я Петерс, адвокат із Патни, приїхав до міста на засідання Вищого суду. Обидва чоловіки привітали мене кивком голови і продовжили розмову.

— Ви маєте їх побачити,— з ентузіазмом казав Бірн.— Милі чайних плантацій. Куди не кинь оком.— Він повернувся до мене: — Капітане Віндгем, я щойно казав вашому колезі Петерсу, що в п’ятницю їду на чайні плантації в Ассамі. Геть не такі, як тут, у Дарджилінзі. Розумієте, ті, що в Ассамі, розташовані нижче, на берегах річки Брахмапутра, не на пагорбах.— Він знову звернувся до Петерса, який саме намагався сховати рибу на тарілці під овочами.— А от і ще, що вас здивує! — посміхнувся він.— Час! — І він театрально подивився на свій годинник.— Зараз тут, у Калькутті, пів на дев’яту. Такий само час у Бомбеї, Карачі й Делі. Звісно, такий час і в усіх містах Ассаму. Але на чайних плантаціях час не такий. Ні, сер! Чи відомо вам, який там час?

Петерса це аж ніяк не зацікавило.

— Пів на десяту! — вигукнув Бірн.— Саме так. На годину попереду решти країни! «Час чайних плантацій» — ось як це називається.

— А чому так, містере Бірн? — запитала місіс Теббіт, підводячись, щоб покласти на Петерсову тарілку ще один шмат риби. Вона вважала себе господинею не гіршою за лондонських дам, тож виконувала свій обов’язок підтримувати світську бесіду поміж своїх постояльців.

— Розумієте, місіс Теббіт,— відповів той,— справа у денному світлі. Як ви знаєте, збирачі чаю працюють у полі від перших променів сонця до заходу. Але Ассам так далеко на сході, що сонце сходить о четвертій, коли в Калькутті іще темно, а заходить о пів на п’яту дня. Власників плантацій це не дуже влаштовує, їм не до вподоби, коли працівники встають посеред офіційної ночі. Тож вони і перевели годинники на годину вперед.

Місіс Теббіт повернулася до мене.

— Як вам це, капітане?

Чхати мені на той «час чайних плантацій», але суспільна мораль диктує свої правила, і така чесна відповідь вважалась би поганою манерою. Натомість я проковтнув рибу і видав приємнішу відповідь, принаймні набагато приємнішу за рибу місіс Теббіт:

— Вважаю, що це розумне рішення.

— Дурниці! — хмикнув полковник з іншого кінця столу.— Мій любий хлопчику, розумним тут і не пахне. Малодушність, ось як це називається! У мій час ми слухняно вставали о третій ранку, якщо нам наказували. А зараз із цього роздувають справжню проблему. Ніякої дисципліни. Країна загинула!

За столом запанувала тиша. Бірн із Петерсом кивали, але чи погоджувалися вони, чи просто хотіли, щоб старий дурень стулив пельку, зрозуміти було важко. У будь-якому разі їхнє рішення точно було розумним.

Після вечері Теббіти пішли до своєї кімнати, а Бірн із Петерсом запросили мене у вітальню покурити. Я вибачився і відмовився. Справа в тому, що після війни компанія з мене нікудишня, що й казати про час, коли я в такому стані. Я повернувся до своєї кімнати, зачинив двері і ввімкнув вентилятор на стелі. Скинув черевики й упав на ліжко, закинувши руки за голову. Лежав і дивився, як ліниво обертається вентилятор. Про сон можна було і не мріяти. Гнітюча ніч, і нерви напнуті, як струни. Я в сотий раз поглянув на годинник. Іще годину чекати, доки всі в домі заснуть.

Час ледь плентався. Мені край потрібна затяжка. Її потребували і тіло, і душа. Без неї снитимуться жахи, ті ж самі жахи. Наші траншеї, нескінченний артилерійський обстріл. Крики поранених. Майже просто на мене летить фугас, збиває з ніг. Отямився на спині на дні траншеї, під чорною водою. Заборсався, намагаючись піднятися на ноги, та марно. Багнюка міцно мене тримала, і я занурювався дедалі глибше, несамовито розмахуючи руками, аби тільки вхопитися за щось, аби ступити на щось тверде, та не було нічого, крім смердючого багна. Сили мене покидали. Легені от-от вибухнуть. Смерть уже схопила мене за горло. Помру, захлинусь у диявольській липкій грязюці на дні траншеї. Перед очима все розпливлося. Підступила темрява. Я перестав опиратися. Здався. Ні, не здався, підкорився. Смерть стане звільненням. Більше не можу затримувати дихання. Відкрию шлях до легень і покладу всьому кінець. Аж тоді, в останню мить, мене схопили сильні руки. Потягли вгору. Я вирвався на поверхню, ледве дихаючи, але живий. Снаряди і досі падають. Мене безцеремонно притулили до стіни окопа. Не бачу обличчя свого рятівника. Мені б віддихатися. Поряд зі мною тіло, обличчя засипане землею. Мене охоплює жах. Лізу до нього. Відчайдушно, гарячково струшую землю з обличчя. На мене холодними, мертвими очима дивиться Сара.