Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Ота дошка новин

Від третього десятиріччя цього віку і протягом майже десяти років існувала в Боготі газета, яка, либонь, не мала багато прецедентів у світі. То була дошка, як у тогочасних школах, на якій шкільною крейдою писали останні новини і двічі на день виставляли на балкон «Ель Еспектадор». Те перехрестя проспекту Хіменеса де Кесади і Сьомої вулиці — багато років знане як найкращий ріг Колумбії, — було найвелелюднішою місциною в місті, над усе о тій порі, коли з’являлась дошка з новинами: ополудні та о п’ятій дня. Трамваям було важко, а то й неможливо проїхати, бо на заваді стояв натовп, який нетерпляче її чекав.

Між іншим, ті вуличні читачі мали можливість, якої не маємо ми зараз: бурхливо аплодувати тим новинам, які їм здавалися добрими, освистувати ті, які їх не цілком задовольняли, і кидати в дошку камінням, коли вони вважали, що новини суперечать їхнім інтересам. То була форма активної і негайної співучасті, завдяки якій «Ель Еспектадор» (вечірня газета, що опікувалась дошкою) мала ефективніший, ніж будь-який інший, термометр для вимірювання температури громадської думки.

Телебачення ще не існувало, були дуже докладні випуски радіоновин, однак виходили вони у визначені години, тож перед тим, як піти обідати чи вечеряти, чекалося появи дошки, аби прийти додому з повнішим баченням світу. Одного дня ми довідались — приголомшено перешіптуючись, — що в Медельїні у зіткненні двох літаків загинув Карлос Ґардель[20]. Коли з’являлись дуже важливі новини, як ця, дошку кілька разів змінювали поза передбаченими годинами, аби надзвичайними вістями розбурхати в публіці сум’яття. Це майже завжди робилося в час виборів і було зроблене у взірцевий і незабутній спосіб під час сенсаційного перельоту Кончі Венеґаса між Лімою і Боготою, перипетії якого щогодини відображались на балконі новин. 9 квітня 1948 року, о першій дня, загинув народний лідер Хорхе Ельєсер Ґайтан, впав, підкошений трьома влучними пострілами. Ще ніколи за бурхливу історію дошки така важлива новина не траплялась так близько від неї. Але вона не змогла її зареєструвати, бо газета «Ель Еспектадор» переїхала, інформаційні системи і звичаї модернізувалися, і тільки жменька нас, ностальгуючих відсталих, пам’ятає ті часи, в які ми знали, коли дванадцята чи п’ята дня, бо бачили, як на балконі з’являється дошка новин.

Ніхто в «Ель Еспектадор» тепер не пам’ятає, кому належала оригінальна ідея тієї прямої і потрясаючої форми сучасної журналістики у далекому й похмурому місті, якою була тогочасна Богота. Але відомо, що відповідальним редактором, цілком і повністю, був хлопчина, якому заледве виповнилось двадцять років і який, без сумніву, мав стати одним з найкращих журналістів Колумбії, не пішовши далі початкової школи. Нині — коли сповнилось п’ятдесят років його професійної діяльності — усі ми, його співвітчизники, знаємо, що звався він і продовжує зватись Хосе Сальґар.

Того вечора, на редакційному святкуванні в газеті, Хосе Сальґар радше всерйоз, ніж жартома сказав, що з нагоди цього ювілею почув за життя всі похвали, що їх зазвичай говорять мертвим. Можливо, він не чув, як казали, що найдивовижніше в його житті журналіста не те, що воно триває вже півсторіччя (таке траплялося з багатьма старими), а навпаки: що він розпочав його в дванадцятирічному віці у цій самій газеті, коли вже майже два роки шукав роботу журналіста. Бо й справді, в далекому 1939 році Хосе Сальґар, вертаючись зі школи, завжди затримувався, розглядаючи через вікно педальні друкарські верстати, на яких друкувалась дуже популярна у свій час газета «Мундо аль Дія», найбільш читаним розділом якої вже була чиста журналістика. Називався він «Я бачив це на власні очі», і були то випадки з життя читачів, розказані ними самими. За кожну прислану і опубліковану замітку «Мундо аль Дія» платила п’ять сентаво в часи, коли майже все коштувало п’ять сентаво: газета, чашка кави, почистити черевики, поїздка в трамваї, шипучка, пачка цигарок, квиток на дитяче кіно і багато інших речей першої і другої необхідності. Що ж, Хосе Сальґар з десяти років почав надсилати свої письмові враження — не стільки через зацікавлення п’ятьма сентаво, скільки через бажання побачити їх опублікованими, але ніколи цього не добився. На щастя, бо в такому разі п’ятдесят років у журналістиці сповнились би ще два роки тому, а це було б майже свавілля.

Почав він за порядком: з самого низу. Друг родини, який тоді працював в цехах «Ель Еспектадор», де тоді друкувалась ця газета, привів його з собою на робочу зміну, що починалась о четвертій ранку. Хосе Сальґару дали важке завдання відливати металеві пластинки для лінотипів, і своєю серйозністю він привернув увагу знаменитого лінотипіста (з тих, яких тепер уже не готують), котрий своєю чергою привертав увагу своїх товаришів двома видатними чеснотами: тим, що був схожий, як брат-близнюк, на президента республіки Марко Фіделя Суареса, і тому, що так само добре, як він, розумівся на таємницях іспанської мови — настільки, що став кандидатом у члени Мовної академії. Через шість місяців відливання свинцевих лінотипів шеф редакції Альберто Ґаліндо відправив Хосе Сальґара до школи швидкого навчання, аби той вивчив бодай елементарні правила орфографії, і призначив його кур’єром редакції. Після того він зробив в газеті цілу кар’єру, доки не став тим, ким є нині: заступником головного редактора і найдавнішим її працівником. В часи, коли він почав писати дошку новин, йому зробили вуличне фото: чорний двобортний костюм з широкими вилогами і капелюх з опущеними крисами — за тодішньою модою, запровадженою Карлосом Ґарделем. На своїх нинішніх фотографіях він ні на кого так не схожий, як на самого себе.

Коли у 1953 році я прийшов у редакцію «Ель Еспектадор», Хосе Сальґар був бездушним шефом редакції, який продиктував мені золоте правило журналістики: «Скрути поетові шию». Для новачка з провінції, що був готовий дати себе вбити за літературу, той наказ був мало що не образою. Але, мабуть, найбільшим достоїнством Хосе Сальґара було вміння віддавати накази без урази, бо віддає він їх із виглядом не шефа, а підлеглого. Не знаю, послухав я його чи ні, але не почувався ображеним, натомість подякував за пораду і відтоді (і по нинішній день) ми стали спільниками.

Можливо, найбільше ми вдячні один одному за те, що поки ми працювали разом, не переставали цього робити навіть в години відпочинку. Пригадую, як ми ні на хвилину не розлучалися впродовж тих трьох історичних тижнів, коли на папу Пія ХІІ напала гикавка, якої він не міг ніяк позбутися, і ми, Хосе Сальґар і я, заступили на постійну вахту, чекаючи, що станеться одне з двох: або папа позбудеться гикавки, або помре. По неділях ми їздили машиною дорогами савани з увімкненим радіо, аби невпинно стежити за ритмом його гикавки, не занадто віддаляючись, щоб мати змогу вернутися в редакцію, як тільки стане відомою розв’язка. Я згадав ті часи у той вечір на минулому тижні, коли ми були присутні на вечері з нагоди його ювілею, і гадаю, що тільки тоді виявив, що, можливо, оте недремне відчуття ремесла породжувалось в Хосе Сальґара невиправною звичкою писати дошку новин.

21 вересня 1983 року,

«Ель Паїс», Мадрид