Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Тема для теми

Дехто перетворює відсутність теми на тему для газетної замітки. Це абсурдний прийом в такому, як наш, світі, де трапляються неймовірно цікаві речі. Тому, хто хотів би сісти написати про ніщо, досить було б погортати знічев’я денну пресу, аби початкова проблема перетворилась на іншу, цілком протилежну: зрозуміти, якій з численних пропонованих тем віддати перевагу. Прогляньте, наприклад, першу шпальту будь-якої газети. «Двоє дітей бавилися літаючими тарілками і в результаті попеклися». Запаліть цигарку. Уважно перейдіться очима по розкиданій азбуці ундервуду[1] і розпочніть з найбільш притягальної літери. Подумайте, прочитавши цю інформацію, як низько впав престиж літаючих тарілок. Пригадайте кількість написаних про них заміток — відтоді, як майже два роки тому їх уперше побачили в околицях Арканзасу, і по нинішній день, коли вони вже перетворилися на просту, хоча й небезпечну дитячу іграшку. Поміркуйте над ситуацією нещасних літаючих тарілок, яким, як і привидам, людство відмовляє в повазі, зовсім не зважаючи на їхнє високе становище міжпланетних елементів. Запаліть іще одну цигарку і врешті визнайте, що ця тема не годиться, бо занадто прудка.

Відтак почитайте міжнародну інформацію. «Цього року Бразилія не матиме надлишку кави». Запитайте себе: «Кого це може цікавити?» І йдіть далі. «Проблема заморських колоністів не є звичайною юридичною справою». «Карар, велика несподіванка». Почитайте редакційні колонки. У кожному прикметнику виявляйте печать безжального цензора. Справді, все це, поза всяким сумнівом, цікаво. Але не здається підходящим для теми. Що ж робити? Те, що найлогічніше: перегляньте комікси. Панчо не може вийти з дому. Дядько Барбас стає свідком дуелі на пістолетах. Кларк Кент має битися із Суперменом і навпаки. Тарзан зробився торговцем черепами. Авівато, як завжди, вкрав низку риби. Пенні відвідує урок філософії. Який жах! А тепер — світська хроніка. Двоє вирішили побратися, коли життя таке дороге, а клімат такий спекотний. Дочка генерала Франко одружується з добродієм, який стане не ким-небудь, а «зятьком» диктатора. Один вмирає, а семеро народжуються. Запаліть іще одну цигарку. Подумайте, що газета закінчується, а ви ніяк не оберете тему. Згадайте про жінку, про виголоднілих дітей, що на вас чекають, які і далі вмиратимуть з голоду, поки не буде підходящої теми. Який жах! Ми починаємо робитися сентиментальними. Ні! Є ще реклама кіно. Ах, та про кіно ми говорили вчора. Після цього — катастрофа!

Запаліть іще одну цигарку і з жахом виявіть, що то була остання в пачці. І останній сірник! Вечоріє, стрілка годинника далі крутиться і крутиться, виконуючи танець годин (Калібан). І що тепер? Викидати рушник, як нікудишні боксери? Журналістика — це професія, що найбільше схожа на бокс, з тією перевагою, що завжди перемагає машинка, і з тим недоліком, що не можна викидати рушник. Ми зостанемося на бобах. Чудово, скільки людей це вітатимуть. Утім, колись було сказано фразу, що вже стала гучною і затертою через вживання і зловживання: «Ніколи не пізно для того, хто добре починає». Іншими словами: починати важко. Тож почнімо — вже без цигарок, без сірників — шукати тему. Напишімо вступне речення: «Дехто перетворює відсутність теми на тему для газетної замітки». Це абсурдний прийом… Але до біса легкий! Чи не так?

11 квітня 1950 року,

«Ель Еральдо», Барранкілья