Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Кубинці перед лицем блокади

Того вечора, першого вечора блокади, на Кубі було близько 482 560 автомобілів, 343 300 холодильників, 549 700 радіоприймачів, 352 900 електричних прасок, 286 400 вентиляторів, 41 800 автоматичних пральних машин, 3 510 000 наручних годинників, 63 локомотиви і 12 торгових кораблів. Усе це, крім наручних годинників, які були швейцарськими, було зроблене в Сполучених Штатах.

Очевидно, мав минути певний час, заки кубинці усвідомлять, що значили в їхньому житті оті фатальні цифри. З точки зору виробництва, Куба раптом виявила, що є не окремою країною, а торговельним півостровом Сполучених Штатів. Крім того, що цукрова і тютюнова промисловості цілком залежали від американських консорціумів, усе, що споживалося на острові, вироблялося Сполученими Штатами — чи то на їхній власній території, чи на терені самої Куби. Гавана і ще два чи три міста в провінції створювали враження щасливого достатку, та насправді не було нічого, що не було б чужим: від зубних щіток до двадцятиповерхових скляних готелів на Малеконі. Куба імпортувала зі Сполучених Штатів майже тридцять тисяч видів товарів, потрібних і непотрібних для щоденного життя. При цьому найкращими клієнтами того базару ілюзій були власне туристи, що прибували поромом з Вест-Палм-Біч і морським залізничним поромом з Нового Орлеана, бо вони також воліли купувати безмитні товари, імпортовані з їхньої батьківщини. Місцеві папаї, що їх Христофор Колумб відкрив на Кубі ще в свою першу подорож, продавалися в охолоджуваних крамничках із жовтою етикеткою багамських садівників. Штучні яйця, що їх господині не приймали через розлізлий жовток і аптечний запах, на шкарлупі мали клеймо фермерського підприємства у Північній Кароліні, але декотрі бувалі крамарі мили їх у розчиннику і мазали курячим послідом, аби продати дорожче, буцім вони є домашніми.

Не було жодної сфери споживання, яка б не залежала від Сполучених Штатів. Поодинокі фабрики легкої промисловості, які розмістили на Кубі, щоб скористати з дешевої робочої сили, були обладнані вживаними верстатами, які вже вийшли з моди в країні, звідки їх привезено. Найкваліфікованішими спеціалістами були американці, а більшість з нечисленних кубинських спеціалістів здалися перед блискучими пропозиціями своїх іноземних господарів і виїхали з ними до США. Складів запчастин також не було, бо ілюзорна промисловість Куби була заснована на тому, що запчастини лежали всього за дев’яносто миль і треба було тільки зателефонувати, аби найскладніша деталь прибула наступним літаком без митних зборів і затримок.

Попри такий стан залежності, мешканці великих міст і далі необмежено витрачали, коли блокада вже була жорстокою реальністю. Навіть багато тих кубинців, що були готові померти за революцію — і деякі насправді за неї померли, — продовжували споживати з дитячою бучною радістю. Ба більше: перші заходи революції відразу збільшили купівельну спроможність найбідніших класів, і для останніх щастя тоді полягало в одному: в простій насолоді споживання. Багато мрій, що відкладалися півжиття, а то й ціле життя, раптом реалізувалися. От тільки те, що закінчувалось на ринку, відразу не поповнювалось, а багато чого не можна буде поповнити ще багато років, тож магазини, які ще минулого місяця засліплювали, світили голими полицями.

Куба у ті початкові роки була царством імпорту і безладу. За браком нової моралі — яка ще не скоро сформується в свідомості населення — карибський мачизм знайшов підставу для свого існування у тому повсюдному надзвичайному стані. Національні почуття були настільки зворохоблені отим нестримним шквалом новизни і самостійності, і водночас загрози пораненої реакції були такими справжніми і неминучими, що багато людей плутали одне і друге, і, схоже, думали, що навіть нестачі молока можна зарадити стріляниною. Враження грандіозної пачанґи, що його в той час породжувала Куба у закордонних гостей, мало правдиві підвалини в дійсності і в дусі кубинців, але було наївною ейфорією на межі катастрофи. Бо й справді, я вдруге повернувся в Гавану на початку 1961 року як роз’їзний кореспондент «Пренса Латіна», і перше, що впало мені в око, було те, що з вигляду країна змінилась дуже мало, але натомість суспільне напруження робилося нестерпним. Я прилетів із Сантьяго в Гавану чудового березневого дня, споглядаючи через ілюмінатор дивовижні поля тієї вітчизни без річок, курні сільця, сховані бухти і по всьому маршруту помічав сигнали війни. На дахах лікарень були намальовані великі червоні хрести всередині білих кіл, щоб убезпечити їх від передбачуваних бомбардувань. Схожі знаки були також на школах, храмах і притулках для старих. У цивільних аеропортах Сантьяго і Камаґуея стояли зенітні гармати часів Другої світової війни, замасковані брезентом вантажівок, а узбережжя патрулювали швидкі катери, які раніше були відпочинковими, а тепер мали завадити висадкам. Повсюди було видно збитки від нещодавніх саботажів: плантації тростини, випалені запалювальними бомбами з літаків, що прилетіли з Маямі; руїни фабрик, підірваних внутрішнім опором; імпровізовані військові табори в складних районах, де починали діяти перші ворожі революції групи із сучасним озброєнням і чудовими логістичними ресурсами. В аеропорту Гавани, де були очевидними зусилля зробити так, аби атмосфера війни не помічалася, від краю до краю карниза головної будівлі було написано: «Куба — вільна територія Америки». Замість колишніх бородатих солдатів патрулювання здійснювали юні міліціонери в уніформі оливкового кольору, серед яких були й жінки, і їхня зброя усе ще була зі старих арсеналів диктатури. Іншої поки не було. Перше сучасне озброєння, яке вдалося купити революції попри протидію Сполучених Штатів, прибуло з Бельгії 4 березня минулого року на борту французького корабля «Ля Кувр», але той вибухнув на пристані Гавани із сьомастами тоннами зброї і бойового спорядження у трюмах через спровокований вибух. Крім того, внаслідок цієї диверсії загинуло сімдесят п’ять і було поранено двісті робітників порту, але відповідальність за неї на себе ніхто не взяв і кубинський уряд поклав її на ЦРУ. Саме на похороні жертв Фідель Кастро проголосив лозунг, який мав стати основним девізом нової Куби: «Батьківщина або смерть». Уперше я побачив його написаним на вулицях Сантьяго, я бачив його грубо намазаним на велетенських рекламних щитах американських авіакомпаній і зубних паст на курній дорозі з аеропорту в Камаґуеї і раз-по-раз здибував його на саморобних табличках у вітринах крамниць для туристів в аеропорту Гавани, в приймальнях і на прилавках, виведеним білилами на дзеркалах перукарень і губною помадою на вікнах таксі. Градус суспільного насичення був такий, що не було ні місця, ні моменту, де не було б написано того гнівного лозунгу — від великих мис для віджимання цукрової тростини до офіційних документів — і радіо та телебачення цілими днями і нескінченними місяцями немилосердно повторювали його, доки він не всотався в саму сутність кубинського життя.

В Гавані свято досягло свого апогею. Прекрасні жінки, що співали на балконах, яскраві птахи в морі, повсюди музика, але на тлі веселощів відчувався творчий конфлікт уже назавжди приреченого способу життя, який силувався взяти гору над іншим способом життя, усе ще наївним, але натхненним і руйнівним. Місто і далі було храмом насолоди, з лотерейними барабанами навіть в аптеках і занадто громіздкими для колоніальних вулиць автомобілями з алюмінію, але вигляд і поведінка людей різко змінювались. Нагору сплив увесь осад суспільних низів, і людська лава, густа і чадна, безконтрольно розлилася непрохідними місцями звільненого міста і заражала масовим запамороченням навіть останні його щілини. Найпомітнішою була невимушеність, з якою бідняки в громадських місцях сідали в крісла багатіїв. Вони заповнили вестибюлі розкішних готелів, їли руками на терасах кафе в кварталі Ведадо і підсмажувались на сонці в басейнах з різнобарвною водою в колишніх закритих клубах в районі Сібоней. Білявого цербера в готелі «Гавана Гілтон», який став називатися «Вільна Гавана», замінили послужливі міліціонери, які проводили дні, переконуючи селян, що ті можуть без страху увійти, розповідаючи їм, що є одні двері для входу, а інші — для виходу, і що небезпеки сухот немає, навіть якщо зайти спітнілим в охолоджуваний вестибюль. Справжній франт з кварталу Луяно, ставний і брунатний, в сорочці у метелики і лакованих черевиках з підборами андалузького танцівника, намагався увійти навспак через скляні обертові двері готелю «Рів’єра», саме тоді, коли з нього намагалася вийти пухка і виряджена дружина європейського дипломата. В пориві миттєвої паніки чоловік, який йшов за нею, спробував штовхнути двері в один бік, тоді як розгублені міліціонери намагались штовхнути їх ззовні у протилежний. Біла і чорний на якусь частку секунди опинились в скляній пастці, стиснуті в просторі, розрахованому на одну людину, доки двері знову не крутнулися і жінка вибігла, збентежена й почервоніла, не чекаючи навіть на чоловіка, і вскочила до лімузина, який чекав її з відчиненими дверцятами і тієї ж миті рушив. Чорношкірий, не дуже добре розуміючи, що сталося, зніяковів і затремтів.

— Капець! — прошепотів він. — Вона пахла квітами!

То були часті промахи. І зрозумілі, бо купівельна здатність міського і сільського населення протягом року суттєво зросла. Тарифи на електроенергію, телефон, транспорт і загалом комунальні послуги знизилися до людського рівня. Ціни в готелях і ресторанах, а також транспорті, різко знизились, організовувались спеціальні екскурсії з села у місто і з міста у село, які частенько були безплатними. Крім того, швидкими кроками скорочувалось безробіття, зарплати росли і міська реформа облегшила щомісячний тягар квартплати, а освіта і шкільні приладдя нічого не коштували. Двадцять ліг дрібненького піску кольору слонової кістки на пляжах Варадеро, які раніше мали одного власника і були в користуванні лише надто багатих багатіїв, відкрились для усіх, включно із тими самими багатіями. Кубинці, як і загалом люди Карибського регіону, завжди думали, що гроші існують тільки для того, аби їх витрачати, і вперше в історії своєї країни вони перевіряли це на практиці.

Гадаю, що небагато з нас усвідомлювали, як скрадливо, але невідворотно в наше життя потроху пробирається дефіцит. Навіть після висадки на пляжі Хірон казино залишались відчиненими, і декотрі хвойдочки за відсутності туристів крутилися їхніми околицями у сподіванні, що випадковий обранець рулетки врятує їм ніч. Було ясно, що у міру того, як умови змінюватимуться, оті самотні ластівки ставатимуть печальними і щораз дешевшими. Та в кожному разі ночі в Гавані і Гвантанамо і далі були довгими й безсонними, а музика найманих веселощів лунала до світанку. Оці залишки старого життя підтримували ілюзію нормальності і достатку, яка вже віддавна перестала бути правдою, але її не змогли знищити ані нічні вибухи, ні постійні чутки про підлі напади, ні реальна невідворотність війни.

Іноді в ресторанах після опівночі не було м’яса, та нам було байдуже, бо, може, є курка. Іноді не було бананів, та нам було байдуже, бо, може, є батат. Музиканти з сусідніх клубів і зухвалі сутенери, що чекали на нічні жнива перед кухлем пива, здавалися такими ж неуважними, як і ми, до нестримного руйнування щоденного життя.

У комерційному центрі з’явилися перші черги, і чорний ринок, що тільки зароджувався, але був дуже активним, починав контролювати промислові товари, та всерйоз ніхто не думав, що це відбувається через те, що бракує речей, а цілком навпаки — тому що є надто багато грошей. Десь в той час комусь із нас виявився потрібний аспірин після кіно, але в трьох аптеках його не було. Ми знайшли його в четвертій, і аптекар спокійно пояснив нам, що аспірин є дефіцитним вже три місяці. Насправді бракувало не тільки аспірину, багато інших життєво необхідних речей стали дефіцитними ще раніше, але ніхто, схоже, не думав, що вони взагалі зникнуть. Майже рік після того, як Сполучені Штати ввели ембарго на торгівлю з Кубою, в житті не було дуже помітних змін — не так в реальності, як в душах людей.

Я усвідомив блокаду в дуже грубий, але водночас трохи ліричний спосіб, як усвідомлював майже все в моєму житті. Пропрацювавши цілу ніч в редакції «Пренса Латіна», я самотою і трохи отупілий пішов шукати, що би поїсти. Світало. Море було спокійним, і від неба його відділяв помаранчевий вилом на горизонті. Я крокував серединою безлюдного проспекту, супроти вітру з духом селітри з Малекону, шукаючи відчинену місцину, аби поїсти під підточеними і вогкими кам’яними аркадами старого міста. Врешті надибав корчму з опущеною металевою шторою, але без колодки, і намагався її підняти, щоб увійти, бо всередині горіло світло і якийсь чоловік протирав склянки на шинквасі. Допіру я це спробував, як почув за спиною характерний звук гвинтівки, в якій зводять курок, і дуже ніжний, але рішучий голос жінки:

— Стій, товаришу, — промовила вона. — Руки вгору.

То було видиво у світанковій імлі. З виду вона була дуже гарна, з волоссям, зібраним на потилиці в кінський хвіст, у військовій сорочці, промоченій морським бризом. Без сумніву, була налякана, але стояла, розставивши ноги, твердо впираючись підборами в землю, і міцно тримала рушницю, як солдат.

— Я голодний, — сказав я.

Мабуть, я проказав це дуже переконливо, бо тільки тоді вона зрозуміла, що я не намагався вдертись у корчму силою, і її острах перетворився на жаль.

— Зараз дуже пізно, — сказала вона.

— Навпаки, — відказав я, — проблема в тому, що зараз дуже рано. Я хочу поснідати.

Тоді вона через вікно подала знаки і переконала чоловіка, аби той подав мені щось, хоча до відкриття було ще дві години. Я попросив яєшню з шинкою, каву з молоком, хліб з маслом і якийсь фруктовий сік. Чоловік із підозрілою точністю сказав мені, що яєць і шинки немає вже майже тиждень, молока — майже три дні і єдине, що він може мені подати — це горнятко чорної кави і хліб без масла, і, може, трохи розігрітих вчорашніх макаронів. Здивований, я запитав його, що діється з харчами, і моє здивування було настільки щирим, що тоді подивованим почувався він.

— Нічого не діється, — мовив він. — Хіба лиш те, що ця країна летить під три чорти.

Він не був ворогом революції, як подумалось мені спочатку. Навпаки: він був останнім з родини, що складалася з одинадцяти людей і вся втекла в Маямі. Він вирішив лишитися і справді лишився назавжди, але його ремесло дозволяло йому вгадувати майбутнє, опираючись на реальніші факти, ніж ті, що мав невиспаний журналіст. Він думав, що за три місяці йому доведеться зачинити корчму через брак їжі, але його це мало обходило, бо в нього вже були цілком конкретні плани на його особисте майбутнє.

То був точний прогноз. 12 березня 1962 року, коли від початку блокади минуло триста двадцять два дні, на продовольство було введено результативну карткову систему розподілу. На кожного дорослого розподілявся місячний набір продуктів із трьох фунтів м’яса, фунта риби, фунта курятини, шести фунтів рису, двох фунтів сала, півтора фунта квасолі, чотирьох унцій масла і п’яти яєць. То була пайка, вирахувана для того, аби кожен кубинець споживав нормальну частку денних калорій. Були спеціальні набори продуктів для дітей, відповідно до віку, і всі, кому було менше чотирнадцяти років, мали право на літр молока щодня. Пізніше стало бракувати цвяхів, миючих засобів, електричних лампочок та багатьох інших товарів домашнього вжитку, і проблемою влади було не регламентувати, а діставати їх. Найдивовижніше було переконуватися, наскільки ота нав’язана ворогом скрута очищала суспільну мораль. Того ж року, коли було введено карткову систему, сталася так звана Карибська криза, яку англійський історик Г’ю Томас назвав найсерйознішою в історії людства, і переважаюча більшість кубинського народу протягом місяця перебувала в бойовій готовності, не покидаючи своїх бойових постів, доки небезпеку вдалось відвернути, вони були готові з рушницями протистояти атомній бомбі. Посеред тієї масової мобілізації, якої було би достатньо, аби розладнати будь-яку добре налагоджену економіку, промислове виробництво досягло небувалих показників, на фабриках перестали прогулювати і обходили перешкоди, які за менш драматичних обставин були б фатальними. Телефоністка з Нью-Йорка якось сказала своїй кубинській колезі, що в Сполучених Штатах дуже налякані тим, що може статися.

— Натомість ми тут дуже спокійні, — відповіла їй кубинка. — Урешті-решт, атомна бомба не завдає болю.

Країна тоді виробляла достатньо взуття, аби кожен мешканець Куби міг купити одну пару на рік, тож розподіл здійснювався через школи і робочі центри. Лише в серпні 1963 року, коли вже майже всі магазини зачинились, бо продавати було буквально нічого, було регламентовано розподіл одягу. Спочатку кожному виділяли по дев’ять виробів, серед них чоловічі штани, чоловіча і жіноча білизна і деякі текстильні товари, але вже за рік їхню кількість збільшили до п’ятнадцяти.

Те Різдво було першим за революції, яке святкували без молочного поросяти і нуги, іграшки також розподіляли по карточках. Утім, завдяки якраз картковій системі, було це також перше Різдво в історії Куби, коли всі без винятку діти отримали принаймні одну іграшку. Попри потужну радянську допомогу і підтримку Китайської Народної Республіки, яка в той час була не менш щедрою, і попри підмогу численних спеціалістів із соціалістичного табору і країн Латинської Америки, блокада тоді була невідворотною дійсністю, що проникала навіть в найбільш потайні тріщини щоденного життя і приспішувала новий невідворотний курс історії Куби. Зв’язки з рештою світу були зведені до життєво необхідного мінімуму. П’ять щоденних рейсів в Маямі і два щотижневих компанії «Кубана де Авіасьйон» у Нью-Йорк після Карибської кризи анулювали. Нечисленні авіалінії Латинської Америки, які мали рейси на Кубу, скасовували їх у міру того, як їхні країни розривали дипломатичні і торгові зв’язки, лишився тільки один щотижневий рейс із Мексики, яка багато років служила пуповиною із рештою Америки, але також каналом проникнення підривних та шпигунських служб зі Сполучених Штатів. «Кубана де Авіасьйон», флот якої скоротився до епічних авіалайнерів Bristol Britannia, єдиних, чиє обслуговування можна було забезпечити спеціальними угодами з англійськими виробниками, здійснювала майже акробатичний рейс полярним маршрутом до Праги. Чартер з Каракаса, що за тисячу кілометрів від кубинського узбережжя, мусив облітати півсвіту, аби потрапити в Гавану. Зв’язуватися по телефону із рештою світу доводилось через Маямі чи Нью-Йорк під контролем секретних служб Сполучених Штатів з допомогою доісторичного підводного кабелю, що його якось порвав кубинський корабель, який вийшов із Гаванської бухти, тягнучи за собою якір, який забув підняти. Єдиним джерелом енергії були п’ять мільйонів тонн нафти, яку радянські танкери щороку транспортували з берегів Балтійського моря на відстань дванадцять тисяч кілометрів із частотою один корабель кожні п’ятдесят три години. «Оксфорд», корабель ЦРУ, оснащений розмаїтим шпигунським обладнанням, протягом кількох років патрулював територіальні води Куби, пильнуючи, аби жодна капіталістична країна, за винятком дуже небагатьох, які наважувалися, не йшла супроти волі Сполучених Штатів. Крім того, це була розрахована провокація на виду в усього світу. З Малекону Гавани чи з горішніх кварталів Сантьяго вночі було видно сяючий силует того провокативного судна, яке стояло на якорі в місцевих територіальних водах.

Можливо, небагато кубинців пам’ятали, що трьома століттями раніше по той бік Карибського моря мешканці Картахени-де-Індіас пережили схожу драму. Місто обложили сто двадцять найкращих кораблів англійського флоту під командуванням адмірала Вернона із тридцятьма тисячами відбірних воїнів, багатьох з них рекрутували в американських колоніях, які пізніше стануть Сполученими Штатами. Брат Джорджа Вашингтона, майбутній визволитель цих колоній, був у генеральному штабі атакуючих військ. Картахена-де-Індіас, що славилася в тодішньому світі своїми військовими укріпленнями і страхітливою кількістю мишей в підземних стоках, опиралася облозі із нездоланною люттю, попри те, що врешті-решт її мешканці стали харчуватися, чим могли: від кори дерев до шкіри ослонів. Через кілька місяців, виснажені воєнною доблестю обложених і знищені жовтою лихоманкою, дизентерією і спекою, переможені англійці відступили. Натомість мешканці міста були живі й здорові, але з’їли усіх до однієї мишей.

Звісно, багатьом кубинцям була відома ця драма. Та їхнє дивне історичне чуття не давало їм думати, що вона може повторитися. Ніхто не міг би уявити непевного Нового 1964 року, що настануть ще гірші часи тієї залізної й жорстокої блокади, коли дійде до того, що у багатьох домівках і майже усіх громадських закладах не буде навіть питної води.

Листопад-грудень 1978 року,

«Альтернатіва», Богота