Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Від редактора

Ґабріель Ґарсія Маркес не раз повторював, що журналістика є «найкращим на світі ремеслом» і що він вважає себе радше журналістом, ніж письменником: «Насамперед я є журналістом. Усе життя був журналістом. Мої книжки — це книжки журналіста, навіть якщо це малопомітно».

Ця добірка з п’ятдесяти текстів Ґабріеля Ґарсії Маркеса, опублікованих в журналах і газетах між 1950 і 1987 рр., що були вибрані з монументального п’ятитомника «Журналістські праці», укладеного Жаком Жіляром, має на меті ознайомити читачів його белетристики із взірцями його роботи в газетах і журналах, що стали плодом ремесла, яке він завжди вважав основою своєї творчості. У багатьох цих текстах читачі його літературних творів почують знайомий голос і побачать, як у журналістській праці витворювався цей голос оповідача.

Ті, хто хочуть глибше зануритися в тему, мають в своєму розпорядженні дітище Жіляра, перевидане в Literatura Random House. В його передмовах вони знайдуть захопливе і глибоке тлумачення історичних та тематичних аспектів текстів і ремесла письменника. Як стверджує Жіляр, «журналістика Ґарсії Маркеса була в основному школою стилю і полягала в навчанні оригінальної риторики». У не призначеному для продажу виданні «Ґабо журналіст», опублікованому Фундацією на підтримку нової латиноамериканської журналістики і Національною радою на підтримку культури і мистецтв (Мексика), є інакша добірка, зроблена видатними колегами-журналістами, і детальна хронологія кар’єри письменника.

Хоча декотрі з його перших оповідань з’явилися в пресі раніше, ніж його замітки, журналістика була тим заняттям, яке дало змогу молодому Ґарсії Маркесу покинути вивчення права, почати писати для «Ель Універсаль» (Картахена) і в «Ель Еральдо» (Барранкілья) і в ролі кореспондента «Ель Еспектадор» (Богота) поїхати в Європу (куди його відправили подалі від гріха після конфлікту, спричиненого його першим великим репортажем про моряка, який став жертвою кораблетрощі). Повернувшись, він завдяки приятелю і колезі-журналісту Плінію Апулейо Мендосі продовжив свою журналістську працю у Венесуелі, в таких журналах, як «Еліте» та «Моменто», доки не переїхав до Нью-Йорка як кореспондент кубинської агенції «Пренса Латіна». Кілька місяців по тому він з дружиною Мерседес Барча і сином Родріґо переїздить до Мексики, де на якийсь час покине ремесло журналіста, аби засісти за написання роману «Сто років самотності», передісторія якого також викладена в одному з вибраних тут текстів, «Дім родини Буендія». Хоча його літературна праця займатиме більшу частину його часу, письменник завжди повертатиметься до свого захоплення журналістикою і навіть стане засновником шести видань, зокрема «Альтернатіви» і «Камбіо»: «Я хочу, аби мене пам’ятали не як автора «Ста років самотності» чи лауреата Нобелівської премії, а як газетяра».

«Скандал сторіччя» поіменовано за назвою великого, центрального в цій антології, репортажу, надісланого з Риму та опублікованого в тринадцяти послідовних випусках «Ель Еспектадор» (Богота) у вересні 1955 року. В цих двох словах ми бачимо і газетний заголовок, і перебільшення, що тяжіє до літератури. Підзаголовок вже є перлиною з підписом автора: «Покійна Вільма Монтезі обходить світ».

Серед текстів є газетні замітки, колонки, коментарі, хроніки, репортажі, редакційні статті та портрети. Читач також знайде кілька літературних текстів, опублікованих в пресі чи в літературних журналах.

Критерій відбору був особистим, і я намагався уникнути будь-якої академічної, стилістичної чи історичної категоризації. Як читач і редактор Ґарсії Маркеса, я вибирав тексти, де латентно присутнє це наративне розходження між журналістикою та літературою, де шви реальності розлазяться через його нестримний наративний імпульс, даруючи читачам можливість ще раз насолодитись творчістю «оповідача історій», яким був Ґарсія Маркес.

Та водночас Ґарсія Маркес, як сам він зауважив в одному інтерв’ю, писав свою белетристику, використовуючи прийоми своєї журналістської професії: «У цих книжках є стільки розслідувань і перевірки даних, історичної точності, достовірності фактів, що по суті вони є великими белетризованими або вигаданими репортажами, але методи дослідження та оперування інформацією є журналістськими».

Читач знайде юнацькі газетні тексти, в яких оповідач-початківець намагається знайти привід, який дозволить йому переступити межу, зайшовши на територію літератури, як-от гумористична замітка про президентського голяра, що відкриває антологію; ранні фрагменти оповідей, де вже з’являються родина Буендія чи Аракатака; хроніки з Риму, де автор стежить за розслідуванням смерті італійської дівчини, і, найвірогідніше, до її вбивства, як виявилось, причетні політичні та артистичні еліти країни; і пробує себе в жанрі детективу і світської хроніки, яка нагадує нам «Солодке життя»; репортажі про контрабанду жінок з Парижа в Латинську Америку, які закінчуються знаком запитання; творчо опрацьованими замітками про телеграфні новини з інших країн; рефлексії щодо професії письменника; а також багато захоплюючих статей, написаних для «трибуни» в газеті «Ель Паїс» в його останній та плідний період 1980-х; і десятки інших розповідей, що повертають нам Ґарсію Маркеса, якого нам так бракує. Перефразовуючи Жіляра, це тексти «колумбійського журналіста, що мандрує світом».

Хочу висловити особливу подяку Кармен Бальсельс і Клавдіо Лопесу де Лямадрід, котрі довірили мені здійснення цього проекту, в той час, коли я працював з Ґарсією Маркесом над підготовкою до друку його спогадів і часто бував в його студії в кварталі Ель Педрегаль, де ми разом компонували книжку «Я прийшов не для того, щоб виголосити промову». Мерседес, Родріґо і Ґонсало, чиї поради і підказки супроводжували мене усі роки читання і перечитування цих текстів, я хочу як завжди подякувати їм за безмежну щедрість. Публіцистичний спадок, зразки якого тут представлені, продовжує зростати завдяки Фундації Ґабріеля Ґарсії Маркеса для підтримки нової латиноамериканської журналістики, яку очолює Хайме Абельйо, де завдяки майстер-класам сформувалися і спеціалізувалися сотні журналістів з усього світу і де кожного року присуджується премія імені Ґабріеля Ґарсії Маркеса. І наостанок найбільшу подяку я хочу висловити самому Ґабо — за його віру в мою працю і особливо за його дружбу.

Крістобаль Пера