Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Не спадає на думку жодна назва

До революції мені ніколи не було цікаво побачити Кубу. Латиноамериканці мого покоління сприймали Гавану як стидкий бордель для ґрінґо, де порнографія досягла найвищого розряду публічного видовища задовго до того, як це увійшло в моду у решті християнського світу: за один долар можна було побачити жінку і чоловіка з плоті і крові, які направду кохалися на театральному ложі. Цей рай пачанґи[8] розточував диявольську музику, таємну мову солодкого життя, манеру ходити і вдягатися, цілу культуру розпусти, яка чинила радісне діяння на повсякденне життя Карибського регіону. Утім, найкраще обізнані знали, що Куба була найкультурнішою колонією Іспанії, єдиною насправді культурною, і що традиція літературних салонів і поетичних конкурсів лишалася нетлінною, поки матроси-ґрінґо справляли малу нужду на статуї героїв, а головорізи президентів республіки зі зброєю в руках вривалися в суди, щоб викрасти документи. Поряд з «Ла Семана Коміка», двозначним журналом, що його одружені чоловіки читали в туалетах потай від своїх дружин, виходили найвитонченіші в Латинській Америці мистецькі і літературні журнали. Багатосерійні мильні опери, які звучали по радіо нескінченними роками і над якими лив сльози континент, зродилися разом із жаром соняшників маячного шалу Амелії Пелаес і гекзаметрами з алхімічної ртуті Хосе Лесами Ліми. Оті різкі контрасти набагато більше збивали з пантелику, ніж допомагали зрозуміти дійсність майже міфічної країни, чия відчайдушна війна за незалежність досі не закінчилася і чий політичний вік у 1955 році усе ще був несподіваною загадкою.

Саме того року в Парижі я вперше почув ім’я Фіделя Кастро. Почув я його від поета Ніколаса Ґільєна, який потерпав від безнадійного вигнання в «Ґранд Готель Сен-Мішель», найменш брудному на вулиці дешевих готелів, де ми, ватага латиноамериканців та алжирців, чекали зворотних квитків, харчуючись злежаним сиром і вареною цвітною капустою. Кімната Ніколаса Ґільєна, як майже усі в Латинському кварталі, являла собою чотири стіни з вицвілими завісами, двома кріслами з витертого плюшу, рукомийником, переносним біде і холостяцьким ліжком на двох, де були щасливими і наклали на себе руки двоє печальних коханців із Сенегалу. Проте через двадцять років я не можу воскресити в пам’яті образ поета в тій кімнаті, що був в дійсності, натомість згадую його в обставинах, в яких я його ніколи не бачив: як в час сієсти він обмахується віялом у плетеному кріслі-гойдалці на терасі однієї з тих занедбаних хоромин цукрових заводів з чудових кубинських картин ХІХ сторіччя. У кожному разі навіть у найлютішу зимову пору Ніколас Ґільєн зберігав у Парижі дуже кубинський звичай прокидатися (без півня) з першими півнями і читати газети біля просвіту кав’ярні, заколисаний повівом бур’янів, що ними поросли цукроварні, і перебором гітарних струн шумливих світанків в Камаґуеї. Потім він відчиняв вікно свого балкона, так само як в Камаґуеї, і будив усю вулицю, викрикуючи нові вісті з Латинської Америки, перекладені з французької мови на кубинський жаргон.

Ситуація на континенті в ту пору була дуже добре виражена на офіційному фото конгресу глав держав, що попереднього року збирався в Панамі: заледве можна розгледіти цивільного каудильйо серед шарварку мундирів і воєнних медалей. Навіть генерал Дуайт Ейзенхауер, який на посту президента Сполучених Штатів зазвичай маскував запах пороху свого серця найдорожчими костюмами з Бонд-стріт, для того історичного фото начепив на себе запальні шнури воїна на покої. Тож одного ранку Ніколас Ґільєн розчинив своє вікно і викрикнув єдину новину:

— Його скинули!

Сонна вулиця зворохобилась, бо кожен з нас думав, що скинутий — його. Аргентинці думали, що це Хуан Домінґо Перон, параґвайці — що Альфредо Стресснер, перуанці — що Мануель Одрія, колумбійці — що Ґуставо Рохас Пінілья, нікарагуанці — що Анастасіо Сомоса, венесуельці — що Маркос Перес Хіменес, ґватемальці — що Кастільйо Армас, домініканці — що Рафаель Леонідас Трухільйо, а кубинці — що Фульхенсіо Батіста. Насправді то був Перон. Пізніше, говорячи про це, Ніколас Ґільєн намалював нам безрадісну картину становища на Кубі. «Єдине, що я бачу в прийдешньому, — підсумував він, — це той хлопець, який зараз багато шамотається з боку Мексики». Він зробив паузу східного пророка і завершив:

— Його звати Фідель Кастро.

Через три роки в Каракасі здавалось неможливим, що те ім’я за такий короткий час і з такою силою проб’є собі дорогу на перший план уваги континенту. Та навіть тоді ніхто б не подумав, що у Сьєрра-Маестра назріває перша соціалістична революція в Латинській Америці. Натомість ми були переконані, що вона починає визрівати у Венесуелі, де грандіозна народна змова за двадцять чотири години зламала жахливий репресивний апарат генерала Маркоса Переса Хіменеса.

Побачене ззовні, це дійство здавалось неймовірним — через простоту його плану і швидкість та розгромну дієвість його результатів. Єдина вказівка, яку повідомили населенню, була та, щоби ополудні 23 січня 1958 року натиснути на клаксони автомобілів, зупинити роботу і вийти на вулицю скидати диктатуру. Навіть з редакції добре поінформованого журналу, багато членів якої були учасниками змови, такий наказ здавався наївним. Проте в призначену годину гримнуло могутнє ревіння одноголосних автомобільних сигналів, і в місті, де вже тоді транспортні корки були легендарними, утворився страшенний затор, а багатолюдні групи студентів і робітників кинулися на вулиці, аби камінням і пляшками чинити опір силам режиму. З сусідніх пагорбів, усипаних кольоровими ранчо, схожими на різдвяні шопки, спустилось спустошливе юрмище бідняків, яке перетворило все місто на поле бою. Коли споночіло, посеред розсіяних перестрілок і завивань машин швидкої допомоги редакціями газет розійшлася втішна чутка: родина Переса Хіменеса, сховавшись у танках, укрилась в одному посольстві. Перед самим світанком усе довкола різко стихло, а потім грянув крик незліченних людських тлумів, ударили церковні дзвони, фабричні гудки і автомобільні сигнали, з усіх вікон полилися креольські пісні, які лунали майже без упину протягом двох років фальшивих ілюзій. Перес Хіменес утік зі свого грабіжницького трону разом зі своїми найближчими поплічниками і летів у військовому літаку до Санто-Домінґо. Літак від полудня стояв із розігрітими двигунами в аеропорту Ла-Карлота, за кілька кілометрів від президентського палацу Мірафлорес, але ніхто не здогадався приставити драбину, коли прибув утеклий диктатор, за яким по п’ятах гнався дозір з таксі, які відстали від нього буквально на кілька хвилин. Переса Хіменеса, що був схожий на здоровецького малюка в рогових окулярах, ледве-ледве підняли за допомогою мотузки в кабіну літака, і під час цього затратного маневру він забув на землі свій ручний саквояж. То був звичайний саквояж, з чорної шкіри, в якому були гроші, які він затаїв на свої кишенькові витрати: тринадцять мільйонів доларів в банкнотах.

Відтоді і увесь 1958 рік Венесуела була найвільнішою країною на всьому світі. Здавалось, то була справжня революція: щоразу, коли уряд прозирав небезпеку, негайно по прямих каналах вдавався за допомогою до народу і народ виходив на вулиці проти будь-якої спроби регресу. Найделікатніші офіційні рішення були загальновідомими. Не було жодної масштабної державної справи, яка би не вирішувалась за участі політичних партій, на чолі з комуністами, і принаймні у перші місяці партії були свідомі того, що їхня сила заснована на тиску вулиці. Якщо та революція не стала першою соціалістичною революцією в Латинській Америці, то тільки через підступи інтриганів, і аж ніяк не тому, що соціальні умови не були найбільш сприятливими.

Між урядом Венесуели і Сьєрра-Маестра встановилось явне спільництво. Помітні члени Руху 26 липня при офіційному потуранні вели в Каракасі публічну пропаганду у всіх засобах радіомовлення, організовували масові збори пожертв і відсилали допомогу для ґерильї. Венесуельські студенти, загартовані у боротьбі з диктатурою, відіслали поштою студентам Гавани жіночі трусики. Кубинські студенти дуже добре вдали, що не помітили зухвальства тієї фанфаронської посилки, і менш ніж за рік, коли перемогла Кубинська революція, без жодного коментаря повернули їх відправникам. Преса Венесуели, радше через тиск власних внутрішніх умов, аніж через бажання її власників, була легальною пресою Сьєрра-Маестри. Складалося враження, що Куба була не іншою країною, а клаптем вільної Венесуели, який ще треба було звільнити.

Новий 1959 рік був одним із небагатьох в її історії, який Венесуела зустрічала без диктатури. Мерседес і я, що одружились в ті радісні місяці, повернулись в наше помешкання в кварталі Сан-Бернардіно з першими променями світанку і побачили, що ліфт зламався. Ми пішки піднялися на шостий поверх, зупиняючись на сходових майданчиках, аби перепочити, і тільки-но увійшли в квартиру, як нас потрясло абсурдне відчуття: повторюється те, що ми вже переживали минулого року: над сонними вулицями раптом піднявся крик незліченних людських тлумів, ударили церковні дзвони, фабричні гудки і автомобільні сигнали, з усіх вікон гримнули арфи, чотириструнні гітари і звивисті мелодії бучних хоропо[9] народного тріумфу. Немовби час повернув навспак і Маркоса Переса Хіменеса скинули вдруге. Оскільки в нас не було ні телефона, ні радіо, ми, перестрибуючи через східці, спустилися донизу, перелякано запитуючи себе, яким галюциногенним питвом нас пригостили на забаві, і хтось, хто пробігав мимо у сяйві світанку, ошелешив нас останнім неймовірним збігом: Фульхенсіо Батіста утік зі свого грабіжницького трону разом зі своїми найближчими поплічниками і летів у військовому літаку до Санто-Домінґо.

Через два тижні я вперше прибув у Гавану. Нагода випала раніше, ніж я сподівався, але за найменш сподіваних обставин. 18 січня, коли я прибирав на столі, перед тим як піти додому, в безлюдній редакції журналу з’явився засапаний чоловік з Руху 26 липня, шукаючи журналістів, які тієї ж ночі хотіли би поїхати на Кубу. Для цього прислали кубинський літак. Плініо Апулейо Мендоса і я, що були найрішучішими прихильниками Кубинської революції, стали першими обранцями. Ми заледве мали час заїхати додому за дорожньою сумкою, і я настільки звик думати, що Венесуела і Куба — та сама країна, що не згадав, що треба пошукати паспорт. Він виявився непотрібним: венесуельський офіцер імміграційної служби, більший кубініст, ніж кубинець, спитав мене, чи маю я при собі якийсь документ, що посвідчує особу, і єдиний папірець, який я знайшов в кишенях, була квитанція з пральні. Офіцер, вмираючи зі сміху, поставив на її звороті штамп і побажав мені щасливої подорожі.

Серйозна проблема виникла наприкінці, коли пілот виявив, що журналістів є більше, ніж місць в літаку, і що вага обладнання і багажу перевищує допустимий ліміт. Звісно, ніхто не хотів лишатися, ніхто не хотів пожертвувати нічим з того, що віз, і сам службовець аеропорту був налаштований відправити перевантажений літак. Пілотом був зрілий і серйозний чоловік, зі шпакуватими вусами, в мундирі із синього сукна із золотистими прикрасами старих кубинських військово-повітряних сил, дві години він, незворушний, опирався будь-яким доводам. Урешті один із нас знайшов убивчий аргумент:

— Не будьте боягузом, капітане, — мовив він, — «Ґранма» також йшла з надлишком вантажу.

Льотчик глянув на нього, а потім подивився на нас усіх із затаєною люттю.

— Різниця в тому, — сказав він, — що ніхто з нас не є Фіделем Кастро.

Проте він був смертельно поранений. Простяг руку через стійку, вирвав листок з талонної книжки замовлень на польоти і зім’яв його в руці.

— Гаразд, — мовив він, — полетимо так, але я не лишатиму відмітку, що літак летить перевантажений.

Він запхав зіжмаканий папір до кишені і дав знак, щоб ми йшли за ним.

Поки ми прямували до літака, полонений своїм вродженим страхом перед польотами і бажанням побачити Кубу, я запитав льотчика із сумнівом у голосі:

— Капітане, ви думаєте, що ми долетимо?

— Може, долетимо, — відказав він, — із поміччю Діви Марії Милосердної з Кобре.

То був обшарпаний двомоторний літак. Серед нас поширилась легенда про те, що його викрав і доправив у Сьєрра-Маестра льотчик, який дезертирував з авіації Батісти, і що той літак стояв покинутий просто неба аж до тієї ночі мого нещастя, коли його послали відшукати у Венесуелі журналістів-самогубців. Кабіна була вузька і погано вентильована, сидіння зламані, стояв нестерпний запах кислої сечі. Кожен вмостився, де міг, дехто навіть усівся на підлогу у вузькому проході між поклажею та кіно- і телевізійним обладнанням. Я не мав чим дихати, притиснувшись до вентилятора в хвості літака, але мене трохи підбадьорювало самовладання моїх товаришів. Раптом один з найспокійніших прошепотів мені на вухо крізь зціплені зуби: «Який ти щасливий, що не боїшся літати». Відтак мій страх досяг максимуму, бо я зрозумів, що всі такі ж перелякані, як я, але ховають це за такими ж незворушними, як моє, лицями.

Усередині страху перед польотами — порожнеча, щось на зразок ока урагану, де впадаєш у фаталістичну несвідомість, і це єдине, що дозволяє нам літати, не вмираючи. В моїх безконечних і безсонних нічних перельотах я досягаю цього блаженного стану тільки тоді, коли бачу у вікні оту сиротливу зірочку, яка проводжає літаки через самотні океани. Марно визирав я її тієї лихої карибської ночі з бездушного двомоторного літака, що летів крізь камінні грозові хмари, перехресні вітри, пекла блискавок навпомацки, на одному диханні наших переляканих сердець. На світанку нас настиг шквал шалених злив, літак із безконечним скреготом вітрильника, що втратив управління, завалився на бік і, трусячись в ознобі, з умитими сльозами двигунами, приземлився на аварійному аеродромі в Камаґуеї. Та щойно припинився дощ, спалахнув весняний день, повітря зробилося кришталевим, і останній відрізок шляху ми пролетіли, майже торкаючись духмяних плантацій цукрової тростини і морських водоймищ зі смугастими рибинами і вражаючими квітами на дні. Перед полуднем ми приземлились серед пишних маєтків найбагатших багатіїв Гавани: в аеропорту «Кампо Колумбія», якому згодом дали ім’я Сьюдад Лібертад, колишній твердині Батісти, де за кілька днів до того став табором Каміло Сьєнфуегос зі своєю колоною ошелешених ґвахірів[10]. Перше враження було радше комедійним, бо зустріти нас вийшли службовці старої військової авіації, які в останню хвилину перейшли на бік революції і сиділи в своїх казармах, доки у них не повідростають бороди, щоб вони стали схожими на старих революціонерів.

Для нас, хто прожив у Каракасі увесь попередній рік, не була новиною гарячкова атмосфера і творчий безлад Гавани на початку 1959 року. Та була одна відмінність: у Венесуелі міське повстання, поштовх якому дав альянс антагоністичних партій, підтримане широким прошарком збройних сил, скинуло деспотичну камарилью, тоді як на Кубі сільська лавина у тривалій і важкій війні розгромила наймані збройні сили, які виконували функції окупаційної армії. То була серйозна відмінність, яка, можливо, і визначила різне майбутнє двох країн, і впадала в око з першого погляду.

Аби надати своїм дружкам-ґрінґо доказ того, що він контролює владу і вірить у майбутнє, Батіста зробив з Гавани ірреальне місто. Групи щойно взутих ґвахірів, від яких відгонило тигром, з древніми рушницями і занадто великими для їхнього віку воєнними мундирами, ходили, як сновиди, поміж запаморочливими хмарочосами, дивовижними машинами і майже голими американками, які приїздили поромом з Нового Орлеана, зваблені легендою про бороданів. При головному вході до готелю «Гавана Гілтон», який заледве відчинився тими днями, стояв білявий велетень у формі вигаданого маршала з петлицями і в шоломі з плюмажем з пір’я. Говорив він мішанкою кубинського арго та англійської, якою розмовляють в Маямі, і без жодних докорів сумління виконував свою сумну роботу цербера. Одного журналіста з нашої делегації, чорношкірого венесуельця, він за лацкани підняв у повітря і викинув на середину вулиці. Кубинським журналістам довелося замовити слово перед адміністрацією готелю, аби без жодного розбору дозволявся вільний вхід гостям, що прибували з усього світу. Того ж вечора група до смерті спраглих хлопців з війська повстанців увійшла в перші-ліпші двері, і то виявилися двері бару в готелі «Гавана Рівера». Вони просили тільки склянку води, але керуючий баром, ввічливо, як тільки міг, виставив їх за двері. Ми, журналісти, у жесті, який тоді міг видатись демагогічним, знову завели їх у бар і посадили за наш столик. Згодом кубинський журналіст Маріо Кучілан, дізнавшись про той інцидент, засвідчив нам свій сором і лють:

— Це можна виправити тільки справжньою революцією, — сказав він, — і я присягаюсь: ми її зробимо.

Січень 1977 року,

«Ревіста де Каса де лас Амерікас», Гавана