Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Химерне ідолопоклонство в Ла-Сьєрпе

Ідолопоклонство набуло в Ла-Сьєрпе надзвичайної ваги, починаючи з того далекого дня, коли одна жінка повірила, що виявила надприродні здатності у кедровій дошці. Жінка несла пудло мила, коли одна з дощок відлетіла і всі зусилля повернути її на місце виявилися марними; цвяхи гнулися навіть у найменш твердих місцях деревини. Урешті-решт жінка оглянула уважно дощинку і в її нерівностях побачила, як вона сказала, образ Діви Марії. Посвята була негайною, а канонізація — прямою, без метафор чи манівців: Чудотворна дошка, кедрова дощечка, що робить дива і яку носять під час хресної ходи, коли зима загрожує урожаям.

Ця знахідка дала початок чудним і численним святцям, складеним з копит і рогів худоби, яким поклоняються ті, хто прагне вигнати чуму зі своїх тварин; посудин з гарбуза, які спроможні убезпечити подорожніх від небезпек диких звірів; уламків металу чи домашнього начиння, що посилає юним дівам наречених за міркою. І серед всього цього — Чудотворна нирка, канонізована різником, який повірив, що в коров’ячій нирці виявив дивовижну схожість з обличчям Ісуса в терновому вінку; їй ввіряють себе ті, хто страждає через недуги внутрішніх органів.

Ісусик

Обов’язковим елементом на празниках, які щороку відзначають у сусідніх з Ла-Сьєрпе сільцях, є невеличкий вівтар, який встановлюють в кутку майдану. Чоловіки й жінки сходяться туди, аби скласти пожертви і попросити про чудо. У ніші, зробленій із листя королівських пальм, на обтягнутій яскравим папером скриньці стоїть найбільш люблений в народі ідол, який має найкращу в околиці клієнтуру: вирізьблений з одного шматка дерева чорний чоловічок у дві пульгади[3] заввишки, що стоїть на золотому кільці. У нього просте і знайоме ім’я: Ісусик. Мешканці Ла-Сьєрпе звертаються до нього у будь-якій надзвичайній ситуації — під строге зобов’язання класти до його ніг золотий предмет, пам’ятку про чудо. От і лежить нині на вівтарі Ісусика ціла купа золотих фігурок, що варті цілої фортуни: золоті очі, пожертвувані сліпцем, до якого повернувся зір; золоті ноги — від того, хто був паралізований і знову став ходити; золоті тигри, принесені мандрівниками, які порятувались від небезпек хижих звірів; і незліченні золоті діти різних розмірів і форм, бо образу чорного чоловічка, що стоїть на кільці, здебільшого ввіряють себе породіллі Ла-Сьєрпе.

Ісусик — це давній святий невідомого походження. Його передавали з покоління в покоління, і протягом довгих років він був засобом до існування його різних власників. Ісусик підкоряється закону попиту і пропозиції. Це жаданий предмет, яким можна заволодіти шляхом чесних операцій, що адекватно відповідає на жертвоприношення своїх клієнтів. За традицією, володар Ісусика є також власником золотих пожертв і приношень, але не тварин, яким обдаровують ідола, аби збагатити його особисті статки. Коли Ісусика продали востаннє три роки тому, його придбав скотар із доброю комерційною жилкою, який вирішив змінити бізнес, поспродував худобу і землі та заходився кочувати селами, возячи з одного празника на інший свою процвітаючу крамницю чудес.

Ніч, коли Ісусика викрали

Вісім років тому Ісусика викрали. Це сталось уперше і запевне востаннє, бо автора цього дійства знає і жаліє кожен, хто відтоді побував за межами трясовин Ґваріпи. Це сталося 20 січня 1946 року у Вентурі, коли відзначали празник Найсолодшого Господа нашого Ісуса Христа. У досвітню годину, коли піднесення починало спадати, зухвалий вершник вдерся на сільський майдан і серед гуркоту розбитого посуду, веселих рулеток і впертих танцюристів перекинув стола з музиками. Виник хвилинний переполох. А коли він утих, Ісусик зник зі свого вівтаря. Марно шукали його серед предметів на землі і перекинутої їжі. Марно розібрали нішу, перетрусили манаття і ретельно обшукали сторопілих мешканців Вентури. Ісусик пропав, і то була не лише причина для загального занепокоєння, але й прикмета, що ідол не підтримує молебнів у празник Найсолодшого Господа нашого Ісуса Христа.

Через три дні вершник зі страшенно спухлими руками проїхав довгою і єдиною вулицею Вентури, спішився перед постом поліції і поклав у руки інспектора крихітного чоловічка, що стояв на золотому кільці. Він не мав ані сили знову вилізти на коня, ані відваги стріти лицем до лиця лють юрби, що згромадилась перед дверима. Єдине, що він потребував і криком просив — це майстра золотих справ, який терміново зробив би пару золотих рученят.

Загублений святий

А якось Ісусик на рік загубився. Аби знайти його, впродовж трьохсот шістдесяти п’яти днів і ночей були задіяні всі мешканці округи. Обставини, за яких він зник цього разу, були схожі на ті, що оточували його пропажу у ніч Найсолодшого Господа нашого Ісуса Христа у Вентурі. Знаний в окрузі сутяжник без зайвих слів у неслушний час схопив ідола і пожбурив його в сусідній садок. Не дозволяючи розгубленості і замішанню вирватись уперед, віряни одразу ж взялися за розчистку садка, сантиметр за сантиметром. Через дванадцять годин там не було вже ні травинки, але Ісусик так і не знайшовся. Тоді почати порпати землю. І надармо порпали її цілий тиждень і ще наступний. Й нарешті через два тижні пошуків розважили, що спомагання у цій справі становить епітимію, а знахідка Ісусика обумовлює індульгенцію. Відтоді садок перетворився на місце паломництва, а згодом — на базар. Довкола нього встановили лавки, і чоловіки та жінки з найвіддаленіших місць Ла-Сьєрпе приходили порпати землю, копати її, перевертати вже не раз перевернутий ґрунт, щоб знайти Ісусика. Кажуть ті, хто знає це з перших рук, що загублений Ісусик і далі творив дива, за винятком того, аби віднайтися. То був поганий рік для Ла-Сьєрпе. Урожаї зменшились, погіршилась якість зерна, а прибутки були недостатніми для того, аби задовольнити потреби округи, яких того року було стільки, як ніколи.

Розмноження Ісусика

Існує чудова і дуже живописна оповідка про той поганий рік, коли загубився Ісусик. В одному домі Ла-Сьєрпе з’явився підроблений Ісусик, вирізаний дотепним антіокійцем, який в такий спосіб кинув виклик народному обуренню і мало не поплатився за свою авантюру. Цей епізод дав початок цілій низці підробок, виготовленню великої кількості неканонічних Ісусиків, які з’являлись де завгодно і до такої міри бентежили душі, що в певний момент постало питання, чи серед тієї значної кількості фальшивих ідолів, бува, немає справжнього. Інстинкт, який допомагає мешканцям Ла-Сьєрпе відрізнити справжнє від підробленого, спочатку був єдиним засобом, до якого міг вдатися власник Ісусика, щоб розпізнати його образ. Люди обдивлялися фігурку і попросту казали: «Це не він». І власник від неї відмовлявся, бо навіть якби той Ісусик був справжнім, він ні до чого не був би придатний, якщо його вірні запевняли, що він — один із фальшивих. Та був момент, коли довкола автентичності ідолів зародилися суперечки. Через вісім місяців після пропажі авторитет Ісусика почали ставити під сумнів. Віра його ревних прибічників похитнулася, і купу ідолів сумнівної репутації спалили, бо хтось запевнив, що справжній Ісусик не вразливий до вогню.

Профспілка ідолів

Коли проблему численних фальшивих Ісусиків було розв’язано, уява фанатиків вимислила нові засоби, аби відшукати ідола. Чудотворну дошку, Чудотворну нирку, всю вигадливу галерею рогів, копит, металевих кілець і кухонного начиння, що утворює щасливі святці Ла-Сьєрпе, перенесли в садок, аби вона підкріпила в тісній профспілковій солідарності виснажливі пошуки Ісусика. Але цей прийом також виявився марним.

І рівно тоді, коли від ночі пропажі минув рік, якийсь експерт у вимогах і невдоволеннях Ісусика вимислив рятівний засіб; він сказав, що Ісусик бажає великого бою биків.

Скотарі з цілої округи посприяли грошима, неприрученою худобою і п’ятьма днями оплачуваної відпустки для своїх пеонів. Свято було найбільш багатолюдним, яскравим і шумним з усіх, які пам’ятають у Ла-Сьєрпе, та п’ять днів минули, а Ісусик не з’явився. На ранок після останньої ночі, коли пеони верталися до своєї роботи, а фанатики округи вигадували нові засоби і чудернацькі епітимії для того, аби Ісусик з’явився; якась жінка, що проходила за шість ліг від садка, знайшла чорного чоловічка, що валявся посеред дороги. У подвір’ї найближчого будинку розвели багаття і кинули в нього фігурку. Коли вогонь погас, ідол лежав собі там, бездоганний в своїй цілісності справжнього Ісусика.

Приватна власність Ісусика

Таким був початок особистих багатств Ісусика. Господар саду передав йому свої права — за умови, що земельна ділянка буде вважатися особистим майном фігури, а не її власника. Відтоді Ісусик отримує від своїх вірних голови худоби і землі з доброю пашею і протічною водою. Звісно, що управителем цього майна є власник ідола. Та нині не можна вказати йому на відхилення в управлінні господарством. У такий спосіб Ісусик є хазяїном саду, двох домів і дбайливо доглянутого пасовиська, на якому пасуться корови, воли, коні та мули, позначені його власним тавром. Це щось подібне до того, що відбувається з Христом із міста Сан-Беніто, проти якого кілька років тому провадили слідство через крадіж худоби, бо з’явилася чужа худоба, позначена його тавром.

Чування у Ла-Сьєрпе

Господині в Ла-Сьєрпе йдуть на закупи щоразу, коли хтось вмирає. Чування є осереддям комерційної і соціальної активності округи, мешканці якої не мають іншої нагоди зустрітися, зібратись і розважитись, ніж та, яку їм несподівано дає смерть знайомого. Тому чування є яскравим і шумним балаганним видовищем, де найменш важливим, випадковим і анекдотичним є мрець.

Коли в Ла-Сьєрпе вмирає людина, дві інші вирушають у протилежні боки: одна — до Ґваріпи, щоб купити труну, інша — у болота, аби рознести новину. Приготування в домі починаються з прибирання подвір’я і збирання усіх предметів, які можуть тієї ночі і ще у вісім наступних створювати перепони для вільного руху гостей. У найдальшому кутку, де він не перешкоджатиме і де менше заважатиме, при самій землі лежить померлий, покладений на дві дошки. Люди починають сходитись надвечір. Йдуть просто у двір і ставлять при паркані лавки з витребеньками, смажениною, дешевими натираннями, гасом, сірниками. Смерком подвір’я перетворюється на сільський базар, в центрі якого стоїть велетенський чан, наповнений по вінця горілкою, яку женуть в окрузі, а в ньому плавають численні невеличкі ковшики, зроблені із зелених гарбузів. Цей чан і мрець як привід — єдині внески родини.

Школа любові

По один бік двору, за найбільшим столом, збираються молоді дівчата, щоб скручувати листя тютюну. Не всі, а тільки ті, що прагнуть знайти чоловіка. Ті, котрі воліють наразі займатись чимось менш ризикованим, на чуванні можуть робити все, що схочуть, тільки не скручувати тютюн. Хоча, загалом, дівчата, які не прагнуть знайти чоловіка, не ходять на гульбища.

Для чоловіків, які прагнуть знайти жінку, також є окреме місце — біля кавового млинка. Жінки Ла-Сьєрпе відчувають незборимий потяг — цілком ординарний, але також дуже символічний — до чоловіків, які здатні напрочуд швидко змолоти величезну кількість кави. Учасники того виснажливого конкурсу по черзі підходять до столу з млинком, де намагаються стерти на порох — за одним махом — серця дівчат, які скручують тютюн, і неймовірні кількості смаженої кави, якою безпристрасний і неупереджений суддя без упину наповнює ківш млинка. Більшу, ніж запопадливі кавалери, користь з цього майже завжди мають господарі кафе, які багато днів дожидали нагоди, аби один мрець і один оптиміст розв’язали для них найтугіший і найважчий вузол їхнього промислу.

Інші чоловіки, розбившись на групи, розмовляють про справи, сперечаються, остаточно оформлюють і підписують угоди, окропляють контракти або ж згладжують суперечності періодичними походами до велетенського чану з горілкою. Так само є місце для тих, хто сидить без діла, нічого не купує і не продає; вони сідають групками довкола гасової лампи і грають в доміно чи «дев’ятку» іспанською колодою.

Сухарина Перес

Оплакувати мерця — заняття, яке на атлантичному узбережжі відзначається напрочуд цікавими і чудернацькими нюансами — для уродженців Ла-Сьєрпе є тим, що належить робити не родині померлого, а жінці, яка через покликання і досвід стає професійною жалібницею. Суперництво між тими, хто займається цим ремеслом, набуває надзвичайно тривожних рис і має значно похмуріші наслідки, ніж веселе змагання кавомолів.

Генієм жалібниць серед плакальниць Ла-Сьєрпе була Сухарина Перес, авторитарна і сухоребра жінка, яку, як кажуть, у віці 185 років дідько перетворив на змію. Як і Маркізу, Сухарину Перес проковтнула легенда. Більше ніхто не мав такого голосу, як в неї, більше не народилася серед заплутаних боліт Ла-Сьєрпе жінка, що володіла би такою ж, як у неї, потрясаючою і сатанинською здатністю резюмувати всю історію померлої людини у жалібному стогоні. Сухарина Перес завжди була поза конкуренцією. Коли про неї заходить мова, нинішні жалібниці виправдовують її у спосіб, який одночасно є способом оправдатися самим: «Річ у тім, що Сухарина Перес мала угоду з дідьком».

Театр жалібниць

Плакальниці приступають до діла не для того, щоб тужити за померлим, а щоб ушанувати іменитих гостей. Коли зборище помічає появу когось, хто за своїм економічним становищем вважається в окрузі громадянином виняткових чеснот, сповіщають чергову плакальницю. Те, що відбувається потім, є цілком театральним епізодом: комерційні пропозиції перериваються, юні діви припиняють скручувати тютюн, а претенденти на них — молоти каву; чоловіки, що грають в «дев’ятку», і жінки, що стоять при вогнищах і лавках, обертаються, в мовчанні і сподіванні, до центру двору, де плакальниця, зі зведеними догори руками і драматично перекошеним лицем, збирається голосити. Відтак у довгому і нудному плачі новоприбулий чує історію; з її добрими й поганими митями, з її чеснотами і вадами, з її радощами і печалями; історію померлого, який розкладається в кутку, оточений свинями й курми, горілиць на дошках.

Те, що надвечір було веселим і барвистим базаром, на світанні починає перемінюватись у трагедію. Чан наповнювали не раз, і не раз випивали його мутну сивуху. Тоді утворюються узи бесід, гри і любові. Тугі, нерозривні узи, які назавжди розірвали би стосунки того зачмеленого кагалу, якби в ту мить не спливла зі своєю страхітливою силою досадна важливість померлого. Перед світанком хтось згадує, що в домі є мрець. І наче новина ця розноситься уперше, бо відтак припиняються усі дійства і гурт п’яних чоловіків і зморених жінок розганяє свиней, курей, пересуває дошки з небіжчиком у центр кімнати, аби Панфіло відчитав молитви.

Панфіло — кремезний велет, що трохи збабився, зараз йому десь під п’ятдесят, і тридцять з них він бував на всіх чуваннях Ла-Сьєрпе і відчитував заупокійну за всіма померлими. Перевагою Панфіло, яка зробила його кращим за всіх інших молільників округи, є те, що заупокійна, яку він проказує, її таїнства і молитви, придумані ним самим в результаті оригінального і хитромудрого використання католицької літератури і забобонів Ла-Сьєрпе. Уся заупокійна, охрещена Панфіло, називається «Молитва до Господа нашого Вседержителя». Панфіло, місце проживання якого невідоме і який живе у домі останнього померлого, доки не дістане звістку про нового, стає перед мерцем і піднятою правою рукою веде лік таїнствам. Є мить великих діалогів між молільником і зборищем, яке хором відповідає: «Забери його туди» щоразу, коли Панфіло вимовляє ім’я святого, що майже завжди є його вигадкою. На завершення «Молитви до Господа нашого Вседержителя» молільник дивиться догори, проказуючи: «Ангеле-хранителе, забери його туди». І показує вказівним пальцем на стелю.

Панфіло заледве п’ятдесят років, він дебелий і здоровий, як сейба, але — як свого часу це сталося з Маркізою і Сухариною Перес — уже з легендою довкола шиї.

28 березня 1954 року,

Недільна сторінка, «Ель Еспектадор», Богота