Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Привиди доріг

Двоє хлопців і дві дівчини, що їхали в «Рено 5», підібрали вбрану в біле жінку, яка «голосувала» на перехресті шляхів заледве після півночі. Погода стояла ясна, молоді люди (як було підтверджено незліченну кількість разів) були при здоровому глузді. Дама, що сиділа на задньому сидінні, проїхала мовчки кілька кілометрів, майже до самого моста Катр Кано. Тоді злякано показала вказівним пальцем вперед, скрикнула: «Вважайте, це небезпечний поворот!» і в одну мить щезла.

Це трапилось 20 травня на дорозі з Парижа в Монпельє. Комісар того міста, якого молоді люди розбудили, аби розповісти про цей страшний випадок, навіть визнав, що йдеться не про жарт чи галюцинацію, але закрив справу, бо не знав, що з нею робити. В наступні дні її коментувала майже уся французька преса, і численні парапсихологи, окультисти і репортери-метафізики з’їхались до місця з’яви, щоб вивчити її обставини, і докучали раціоналістичними розпитуваннями чотирьом обраним дамою в білому. Проте за кілька днів усе забулось, і преса, як і науковці, укрилася в аналізі простішої дійсності. Найтямущіші визнали, що з’ява могла бути вірогідною, та навіть вони воліли забути про неї, з огляду на неможливість її збагнути.

У мене, переконаного матеріаліста, немає жодного сумніву, що це черговий епізод (і один з найгарніших) у дуже багатій історії матеріалізації поезії. Єдиний недолік, який знаходжу, — те, що це сталося вночі, ба навіть гірше: рівно опівночі, як у найгірших фільмах жахів. За винятком цього, немає жодного елементу, який не відповідав би отій метафізиці доріг, повів якої усі ми відчуваємо так близько під час подорожі, але перед страшною правдою якої відмовляємось капітулювати. Ми врешті-решт прийняли диво кораблів-привидів, що блукають усіма морями в пошуках своєї втраченої тожсамості, але відмовляємо в такому ж праві стільком бідним заблудлим душам, що розсіяні навмання по узбіччях доріг. Лише у Франції ще кілька років тому в найшаленіші літні місяці реєстрували близько двохсот смертей щотижня, тож нема чого дивуватися такому зрозумілому випадку, як епізод із дамою в білому, який, без сумніву, повторюватиметься до кінця світу — за обставин, що їх неспроможні зрозуміти лише безсердечні раціоналісти.

У своїх тривалих мандрівках по стількох дорогах світу я завжди думав, що ми, сучасні люди, є уцілілими на повороті. Кожен із них — це виклик сліпій долі. Достатньо лиш, аби з транспортним засобом, що їде попереду нас, за поворотом щось сталося, щоб ми назавжди втратили можливість про це розповісти. У перші роки існування автомобіля англійці видали закон, The Locomotive Act, який зобов’язував кожного водія пускати поперед себе пішохода, який ніс би прапор і калатав дзвіночком, аби перехожі мали час відійти. Не раз, тиснучи на газ, аби зануритися в незглибиму таємницю повороту, в глибині душі я шкодував, що той мудрий припис було скасовано; особливо одного разу, п’ятнадцять років тому, коли їхав з Барселони до Перпіньяна з Мерседес і дітьми на швидкості сто кілометрів на годину — і раптом щось мені шепнуло зменшити швидкість перед тим, як увійти в поворот. Машини, що їхали за мною, як це завжди буває в таких випадках, нас обігнали. Ми ніколи цього не забудемо: то був білий мікроавтобус, червоний «Фольксваген» і синій «Фіат». Я навіть пам’ятаю вогнисте кучеряве волосся гордовитої голландки, що вела мікроавтобус. Обігнавши нас в ідеальному порядку, три автомобілі зникли за поворотом, та за мить ми їх знову побачили: один поверх одного, в купі димного металобрухту, ум’ятих у вантажівку, що рухалась в протилежному напрямку, втративши керування. Уціліла тільки шестимісячна дитина голландської пари.

Не раз я знову проїздив тим місцем і завжди наново думав про ту гарну жінку, з якої зробилась купка рожевого м’яса посеред дороги, цілком голу внаслідок зіткнення, з прекрасною головою римського імператора, облагородженою смертю. Було б недивно, якби одного дня хтось зустрів її на місці нещасного випадку: жива й здорова, вона би подавала умовні знаки дами в білому із Монпельє, аби її на мить витягли з її заціпеніння і дали можливість криком попередити, як ніхто не попередив її: «Вважайте, це небезпечний поворот!»

Таємниці доріг менш відомі серед людей, ніж таємниці морів, бо нема нікого неуважнішого, ніж водії-аматори. Натомість професіонали — як стародавні погоничі мулів — є невичерпним джерелом фантастичних розповідей. У придорожніх корчмах, як у стародавніх заїздах при дорогах для в’ючних тварин, загартовані водії вантажівок, які, здається, ні в що не вірять, без упину оповідають надприродні випадки зі свого ремесла, передусім ті, що трапляються серед білого дня і на найлюдніших ділянках доріг. Влітку 1974 року, коли ми з поетом Альваро Мутісом і його дружиною їхали тією самою дорогою, де тепер з’явилася дама в білому, то побачили маленький автомобіль, що відколовся від довгої валки, що стояла в заторі на зустрічній смузі руху, і помчав просто на нас на шаленій швидкості. Я ледве встиг від нього ухилитися, та наш автомобіль стрибнув у порожнечу й опинився на дні кювету. Декілька свідків встигли зафіксували, як виглядав автомобіль-втікач: то була біла «Шкода», чий номерний знак записали троє людей. Ми подали відповідну скаргу в поліцейську інспекцію Екс-ан-Провансу, і через кілька місяців французька поліція беззаперечно встановила, що біла «Шкода» із вказаними номерами насправді існує. Утім, вона також встановила, що в момент нашого нещасного випадку вона перебувала на іншому кінці Франції, схована в гаражі, а її власник і єдиний водій умирав у сусідній лікарні.

Ця та багато інших пригод прищепили мені майже благоговійну повагу до доріг. Та все-таки найбентежніший випадок на моїй пам’яті трапився зі мною в самому центрі Мехіко багато років тому. Майже півгодини, о другій дня, я чекав на таксі і вже хотів здатися, коли побачив, що до мене наближається одне, на перший погляд воно видалось мені порожнім і до того ж мало піднятий прапорець. Та коли під’їхало ближче, я ясно побачив, що біля водія хтось є. І лиш коли таксі спинилось, хоч я йому не махав, я усвідомив свою помилку: біля шофера не було жодного пасажира. Під час поїздки я розповів таксисту про свою оптичну ілюзію, і той вислухав мене цілком невимушено. «Завжди так, — сказав він. — Іноді я цілий день намотую кола і ніхто мене не зупиняє, бо майже всі бачать цього пасажира-привида на сусідньому сидінні». Коли я розповів цю історію панові Луїсу Бунюелю, вона видалась йому такою ж природною, як і шоферу. «Це добрий початок для фільму», — сказав він мені.

19 серпня 1981 року,

«Ель Паїс», Мадрид