Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Магічні Кариби

Суринам, як знають не всі на світі, — це незалежна країна на Карибському морі, яка ще донедавна була голландською колонією. Її площа становить 163 820 квадратних кілометрів, а населення — трохи більше ніж 384 тисячі мешканців розмаїтого походження: індійці з Індії, місцеві індіанці, індонезійці, африканці, китайці та європейці. Її столиця, Парамарибо (ми, іспанською, ставимо наголос на передостанній склад, а місцеві — на третій з кінця), це галасливе і сумне місто, радше з азійським, ніж американським духом, в якому розмовляють чотирма мовами і численними місцевими діалектами, окрім офіційної, голландської, мови і сповідують шість релігій: індуїстську, католицьку, мусульманську, моравську, голландську реформаторську і лютеранську. У цей час країною править режим молодих військовиків, про яких відомо дуже мало, навіть у сусідніх країнах, і ніхто би про неї не згадав, якби там раз на тиждень не робив рутинну проміжну посадку голландський літак, що літає з Амстердама в Каракас.

Я чув про Суринам змалку, власне, не через сам Суринам, який тоді звався Голландською Ґвіаною, а через те, що він межував із Французькою Ґвіаною, в столиці якої, Каєнні, ще донедавна була страхітлива виправна колонія, відома — і в житті, і в смерті — як Диявольський острів. Мало кому вдалося втекти з того пекла, і могли то однаково бути як запеклі злочинці, так і політичні ідеалісти, що розсіювалися по численних островах Антильського архіпелагу перед тим як повернутися до Європи чи оселитись, змінивши ідентичність, у Венесуелі і на карибському узбережжі Колумбії. Найвідомішим з усіх був Анрі Шар’єр, автор «Метелика», якому добре повелося в Каракасі у ресторанному бізнесі та інших, менш прозорих справах, що помер кілька років тому на гребені минущої літературної слави, такої ж похвальної, як і незаслуженої. Насправді ця слава, з найвищими відзнаками, призначалася іншому французькому втікачеві, який задовго до Метелика описав жахіття Диявольського острова, проте він ніде не фігурує нині в літературі, його імені нема в енциклопедіях. Звали його Рене Бельбенуа, він був журналістом у Франції, перед тим як його засудили до довічного ув’язнення за справу, що її жоден нинішній журналіст не зміг згадати, і продовжував ним бути в Сполучених Штатах, де знайшов притулок і помер від поштивої старості.

Дехто з цих злочинців-утікачів укрився в містечку на колумбійському узбережжі Карибського моря, де я народився в часи бананової лихоманки, коли цигарки припалювали не від сірників, а від банкнот у п’ять песо. Декотрі освоїлися на місці і стали дуже шанованими громадянами, що завжди вирізнялися важкою мовою і закритістю свого минулого. Один із них, Роже Шанталь, який прибув, володіючи лиш одним ремеслом: рвати зуби без знеболювання, за одну ніч невідомо як зробився мільйонером. У неймовірному містечку, яке мало в чому поступалось Вавилону, він влаштовував вавилонські гульбища, напивався до смерті і горлав у своїй щасливій агонії: «Je suis l’homme le plus riche du monde»[12]. У білій гарячці йому явились амбіції благодійника, яким його доти ніхто не знав, і він подарував церкві гіпсового святого натуральної величини, якого три дні вшановували бучною гульнею. Котрогось вівторка поїздом об одинадцятій годині приїхали три таємні агенти, які відразу ж пішли до його дому. Шанталя там не було, однак агенти зробили ретельний обшук в присутності його місцевої дружини, яка не чинила жодного опору, за винятком моменту, коли вони захотіли відчинити велетенську дзеркальну шафу в спальні. Відтак агенти розбили дзеркала і знайшли понад мільйон доларів фальшивими банкнотами, схованими між склом і деревом. Більше про Роже Шанталя ми не чули. Згодом розійшлася легенда про мільйон фальшивих доларів, які потрапили в країну всередині гіпсового святого, до якого жодному з митників не захотілось придивитися.

Усе це раптом пригадалося мені незадовго до Різдва 1957 року, коли довелося зробити годинну зупинку в Парамарибо. Аеропорт являв собою смугу рівної землі з халупою із пальмового віття, на центральній підпорі якої висів телефон, такий, як у фільмах про ковбоїв: із ручкою, яку треба було довго і сильно крутити, заки дістанеш відповідь. Стояла палюча спека, і повітря, курне й нерухоме, відгонило сонним кайманом, з яким ототожнюються Кариби, коли приїздиш з іншого світу. На припертому до телефонної підпори ослоні сиділа чорношкіра красуня, молода і міцно збита, із різнобарвним тюрбаном на голові, що їх носять жінки в деяких африканських країнах. Вона була при надії, на останніх днях, і мовчки курила сигару так, як я бачив лише на Карибах: встромляючи запалений кінець у рот і пускаючи густі клуби диму, наче корабельна труба. То була єдина людська істота в аеропорту.

Коли минула чверть години, приїхав ветхий джип, оповитий хмарою гарячої куряви, з якого висів негр у шортах і корковому шоломі з паперами для відправки літака. Оформляючи документи, він говорив по телефону, репетуючи голландською мовою. Дванадцять годин перед цим я стояв на морському насипі в Лісабоні, навпроти безмежного португальського океану, і бачив зграї чайок, що залітали в портові корчми, рятуючись від крижаного вітру. Європа була тоді дряхлою, вкритою снігом землею, світлові дні тривали тільки п’ять годин і неможливо було уявити, що справді існує світ з палючим сонцем і зогнилими плодами гуаяви, — як той, в якому ми щойно приземлились. Проте єдиний образ, що залишився з того враження і який я зберігаю неторканим, — це образ незворушної чорношкірої красуні, що тримала на колінах кошик з корінням імбиру, аби продавати його пасажирам.

Тепер, подорожуючи іще раз із Лісабона в Каракас, я знову приземлився в Парамарибо, і попервах мені здалося, що ми помилились містом. Аеровокзал тепер — це світла будівля, з величезними скляними вікнами, легким кондиціонованим повітрям з ароматом дитячих ліків і тією консервованою музикою, яка немилосердно повторюється у всіх громадських місцях світу. Є безмитні крамниці з предметами розкоші, такі ж численні і з таким самим багатим асортиментом, як в Японії, і багатолюдна кав’ярня, де стрічаються, неспокійні й розбурхані, сім рас цієї країни, її шість релігій і незчисленні її мови. Цьому перетворенню, здавалося, не двадцять років, а декілька сторіч.

Мій викладач Хуан Бош, автор (серед багатьох інших речей) монументальної історії Карибів, якось сказав мені наодинці, що наш магічний світ такий, як ті нездоланні рослини, які відроджуються під цементом, доки не пошматують і не розламають його і знову розцвітуть на тому ж місці. Краще, ніж будь-коли, я зрозумів це, коли вийшов крізь несподівані двері аеропорту Парамарибо і побачив вервечку старих жінок, що сиділи незворушні: усі були чорношкірі, усі в кольорових тюрбанах і всі курили, стромляючи запалений кінець сигари в рот. Вони продавали фрукти і вироби місцевих ремісників, та жодна не зробила ані найменшого зусилля когось умовити. Лише одна з них, що не була старою, продавала коріння імбиру. Я вмить її упізнав. Не знаючи, з чого почати і що насправді робити з цим відкриттям, я купив у неї жменьку імбиру. І заки це робив, згадавши її стан минулого разу, я навпростець спитав її, як мається її син. Вона навіть на мене не глянула. «Не син, а дочка, — мовила, — і нещодавно, у двадцять два роки, вона подарувала мені першого внука».

6 січня 1981 року,

«Ель Паїс», Мадрид