Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Смерть — дама непунктуальна

Читаючи новину, що надійшла з Міддлсборо, штат Кентуккі, я пригадав гарну притчу про раба, який втік у Самарру, бо зустрів на базарі смерть і та зробила жест, який рабові видався «сигналом загрози». Через кілька годин господар раба, який, очевидно, був особистим другом смерті, зустрівся з нею і запитав: «Чому ти зробила загрозливий жест нині зранку, коли побачила мого раба?» І смерть відповіла: «То був жест не погрози, а здивування. Я здивувалась, побачивши його тут, бо ж нині увечері у нього призначено зустріч зі мною в Самаррі».

Ця притча певною мірою є іншою крайністю того, що два дні тому сталося в Міддлсборо, штат Кентуккі, з одним чоловіком, в якого того ранку було призначене побачення зі смертю; і через причини, які досі не вдалося з’ясувати, якраз смерть, а не чоловік, не з’явилась на зустріч. Бо Джеймс Лонґворт, 69-річний горянин, того дня встав як ніколи рано, скупався і зібрався як у дорогу. Потім ліг на своє ложе, заплющив очі і проказав усі, які знав, молитви, а в той час знадвору, прилипнувши до вікна, понад двісті людей дожидали оголошеного наперед прибуття невидимого корабля, який мав його забрати назавжди.

Очікування почалося три роки тому, якось уранці, коли горянин розповів за сніданком про свої сни і сказав, що в одному з них йому явилася смерть і пообіцяла прийти за ним о восьмій годині двадцять хвилин 28 червня 1952 року. Ця вістка розійшлася містом, потім округом, а згодом — цілим штатом Кентуккі. Рано чи пізно всі городяни мусили померти. Але смертність Джеймса Лонґворта з того дня стала інакшою, аніж його сусідів, бо він уже був смертним, що жив у людині, яка могла робити все, навіть сісти на дієту на основі сулеми — через впевненість у тому, що чесне слово смерті, дане настільки серйозно, не буде порушене після такого точного й категоричного сповіщення. Відтоді Джеймса Лонґворта знали на вулицях і в окрузі Міддлсборо, а також в штаті Кентуккі, не як кого-небудь, а як «людину, яка має померти».

Тож два дні тому всі мешканці округу прокинувшись згадали, що нині 28 червня і що через дві години смерть прийде на побачення із Джеймсом Лонґвортом. Ранок, що мав бути траурним, став певним чином святковим, бо цікаві городяни відклали свою роботу, аби піти й подивитись на смерть людини. Насправді, навряд чи люди думали, що смерть Джеймса Лонґворта буде якоюсь інакшою. Та в усякому разі в ній було замішано те, що нас, смертних, цікавить споконвіку: пересвідчитися, чи є смерть вірною своєму слову честі. І щоби переконатись у цьому, пішли чоловіки, жінки і діти, а Джеймс Лонґворт прощався з ними зі свого ложа, наче робив це з підніжки того невидимого транспортного засобу, який три роки тому дав змогу йому зазирнути в одну із незліченних мільйонів граф, які є в його нескінченному розкладі.

Раптом, зі стисненим серцем, глядачі побачили, що вже рівно восьма година і двадцять хвилин, а смерть ще не прийшла. Якийсь роздратований відчай, обмануте сподівання було в двох сотнях голів, що тулилися до вікна. Та минула хвилина. Потім іще одна, а нічого не сталося. Тоді збентежений Джеймс Лонґворт сів на ліжку і сказав: «Я буду розчарований, якщо скоро не помру». І, можливо, двісті людей, що встали на світанку і пройшли довгий шлях, задихаючись у сяючому ранку цього палючого літа, зараз стоять посеред площі і кличуть смерть. Не для того, аби вона їх забрала, а щоб її лінчувати.

1 липня 1952 року,

«Ель Еральдо», Барранкілья