Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Повернення в Мехіко

Якось в одному інтерв’ю я сказав: «Про Мехіко, де є стільки любих друзів, у мене лишився тільки спогад про неймовірний день, коли падав дощ і світило сонце поміж деревами лісу Чапультепек, і я був настільки заворожений тим дивом, що втратив орієнтацію і став кружляти під дощем, не знаходячи виходу».

Через десять років після тієї заяви я вернувся, щоб розшукати той зачарований ліс і знайшов його попсутим забрудненим повітрям і враженням, що між його пониклими деревами вже ніколи не падав дощ. Цей випадок раптом показав мені, скільки мого життя і життя моїх рідних залишилось у цьому люциперовому місті, яке нині є одним з найвелелюдніших і найпросторіших у світі, і наскільки змінилися місто і ми, відколи 2 липня 1961 року приїхали безвісні і без гроша в кишені на закурений центральний вокзал.

Цю дату я не забуду ніколи, хоча її не було на штампі в старому паспорті, бо наступного дня з самого ранку мене розбудив телефонний дзвінок приятеля, який сказав, що помер Гемінґвей. Насправді він розтрощив собі голову, вистріливши з рушниці у піднебіння, і цей кошмар назавжди лишився в мене в пам’яті як початок нової епохи. Мерседес і я, що були одружені вже два роки, і Родріґо, якому не було ще й року, попередні два місяці жили в номері готелю на Мангеттені. Я працював кореспондентом кубинської агенції новин у Нью-Йорку і до того часу не знав місця, більше підхожого для того, аби померти вбитим. То був бридкий і безлюдний офіс у старій споруді Рокфеллерського центру, з кімнатою телетайпу і редакційною залою з єдиним вікном, яке виходило в глибокий сумний двір, що завжди тхнув холодною кіптявою, а з його дна повсякчас доносився шемет щурів, що воювали за недоїдки в сміттєвих баках. Коли те місце зробилося нестерпним, ми поклали Родріґо в кошик і сіли в перший автобус, що їхав на південь. Увесь наш капітал становив триста доларів, і ще сто прислав нам з Боготи в колумбійське консульство в Новому Орлеані Пліній Апулейо Мендоса. То було прекрасне божевілля: ми намагалися добратись у Колумбію через американські плантації бавовни і містечка чорношкірих, і єдиним нашим путівником був мій свіжий спогад про романи Вільяма Фолкнера.

Як літературний досвід усе це було захопливим, але в реальному житті — хоча ми були такими молодими — то було безумство. Два тижні їзди в автобусі периферійними, розжареними і сумними дорогами, обіди в задрипаних харчевнях і ночівля в готелях в лихому товаристві. В універмагах південних міст ми вперше пізнали ганьбу дискримінації: там були два автомати з питною водою, один для білих, інший для чорних, з вивіскою на кожному. В Алабамі ми цілу ніч шукали номер в готелі, і в усіх нам казали, що місць немає, доки один нічний портьє випадково виявив, що ми не мексиканці. Утім, як завжди, найбільше нам допікали не безконечні переїзди під палючим червневим сонцем, не погані ночі в придорожніх готелях, а погана їжа. Стомившись від гамбургерів з меленого картону і солодового молока, ми врешті-решт розділили з дитиною консервовані компоти. Наприкінці того героїчного переїзду нам вдалося ще раз зіставити дійсність і вигадку. Бездоганні парфенони посеред бавовняних плантацій, фермери, що перепочивають після обіду, сидячи в тіні піддашків придорожніх харчевень, бараки чорношкірих, що виживають у нужді, білі спадкоємці дядька Ґевіна Стівенса, які йшли на недільну відправу зі своїми кволими жінками в мусліні: жахливе життя округу Йокнапатофа продефілювало перед нашими очима, що дивились через вікно автобуса, і було таким же достовірним і людським, як у романах старого майстра.

Утім усі емоції від того переживання, пішли псу під хвіст, коли ми прибули на мексиканський кордон, в брудне і курне Ларедо, яке було вже нам знайоме зі стількох фільмів про контрабандистів. Перше, що ми зробили, — зайшли в якусь корчму, щоби поїсти чогось гарячого. Для початку нам подали як суп жовтий і ніжний рис, приготований не так, як готують його на Карибах. «Святий Боже, — вигукнула Мерседес, скуштувавши його. — Я б лишилася тут назавжди просто задля того, аби й далі їсти цей рис!» Вона й не уявляла собі, наскільки її бажання залишитись сповниться. Проте не через страву зі смаженого рису, бо доля зіграла з нами смішний жарт: рис, який ми їмо вдома, ми привозимо з Колумбії, майже контрабандою, у валізках приїжджих друзів, бо ми навчилися виживати без усіх страв нашого дитинства за винятком цього патріотичного рису, білосніжні зерна якого можна одне по одному порахувати на тарілці.

Ми приїхали в Мехіко бузкового надвечір’я з останніми двадцятьма доларами і нульовими перспективами. Ми мали тут лише чотирьох друзів. Одним був поет Альваро Мутіс, який вже пройшов у Мексиці вогонь і воду, та не знайшов ще мідних труб. Іншим був іменитий каталонець Луїс Вінсент, який незадовго перед тим приїхав з Колумбії, захоплений культурним життям Мексики. Ще одним був скульптор Родріґо Аренас Бетанкур, що усівав монументальними головами всю широчінь цієї безмежної країни. Четвертим був письменник Хуан Ґарсія Понсе, з яким я познайомився в Колумбії, коли він був членом журі художнього конкурсу, та ми заледве згадали один одного через етилову насиченість, в якій перебували того вечора, коли побачилися вперше. Саме він зателефонував мені, як тільки дізнався про мій приїзд, і закричав із вишуканим красномовством: «Той козел Гемінґвей розфалатав собі голову з рушниці!» Якраз це був точний момент — а не шоста година вечора попереднього дня, — коли я направду приїхав у Мехіко, добре не знаючи чому, ні як, ні допоки. Відтоді минув двадцять один рік, і я досі цього не знаю, але ми тут. Як я сказав недавно при одній пам’ятній нагоді: я написав тут свої книжки, виховав тут своїх дітей, посадив тут свої дерева.

Я заново пережив це минуле — ясна річ, розріджене ностальгією, — тепер, коли вернувся в Мехіко, як вертався стільки разів, і вперше опинився в іншому місті. В лісі Чапультепек не залишилось навіть давніх закоханих, і ніхто, схоже, не вірить у променисте січневе сонце, бо воно й справді є рідкісним у ці часи. Ніколи, зроду-віку, не стрічав я таких сумнівів у серцях друзів. Чи буде це можливо?

26 січня 1983 року,

«Ель Паїс», Мадрид