Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Нове найстаріше на світі ремесло

Осінь в Парижі цього року почалася раптово і пізно, зі студеним вітром, який обчухрав дерева від останнього золотистого листя. Тераси кафе опівдні зачинились, рух зробився сумбурним, і осяйне літо, яке тяглося довше, ніж розраховували, стало химерою пам’яті. Здавалось, що за пару годин минуло кілька місяців. Сутінки були передчасними і похмурими, але ніхто цим насправді не журився, бо ця млиста погода є природною для Парижа, вона найкраще йому компанує і найбільше йому пасує.

Найгарніша з жінок на винайм, які ходять своїм звичним маршрутом закапелками кварталу Піґаль, була розкішною блондинкою, яку в менш прикметному місці сплутали би з кінозіркою. На собі вона мала чорні жакет і штани, що були писком моди, а коли подув холодний вітер, надягла натуральну шубу із загривків норки. Так вона і стояла, пропонуючи себе за двісті франків перед поганеньким готелем на вулиці Дюперре́, коли перед нею спинився автомобіль. За його кермом сиділа інша гарна і добре вбрана жінка, яка всадила просто в неї сім набоїв з рушниці. Тієї ночі, коли поліція знайшла убивцю, та околична драма прогриміла в газетах, бо мала в собі два нові елементи, що вирізняли її з-поміж інших. Насправді ні жертва, ні вбивця не були білявими красунями, то були чоловіки з крові і кості й обидва походили з Бразилії.

Ця новина зробила очевидним те, про що вже й так добре знають в Європі: вулична проституція у великих містах тепер є ремеслом чоловіків, і найжаданішими серед них, найдорожчими і найкраще одягненими є латиноамериканські юнаки, перебрані за жінку. За даними преси, з двохсот вуличних трансвеститів, що наявні зараз у Франції, принаймні половина приїхала з Бразилії. В Іспанії, Англії, Швейцарії чи Федеративній Німеччині, де цей бізнес, схоже, є ще прибутковішим, їхня кількість є значно більшою, а громадянство — розмаїтішим. У кожній країні це явище має різні відтінки, але у всіх воно є демонстрацією істотних змін у найстарішому і найконсервативнішому на світі ремеслі.

Коли я потрапив до Європи вперше, вже двадцять п’ять років тому як, проституція була процвітаючою і впорядкованою індустрією, з точними рангами і добре розподіленими територіями. Я все ще зберігав ідилічний образ карибських борделів, отих патіо для танців із кольоровими гірляндами на мигдалевих деревах, із нахабними курми, які ходили щось дзьобаючи поміж музикою, і гарними необ’їждженими мулатками, які займались проституцією радше задля забави, а не заради грошей, та іноді впадали в несосвітенну наївність — з любові накласти на себе руки. Іноді ти лишався з ними не стільки через гультяйство (як казала моя мати), скільки заради насолоди відчути, як вони дихають уві сні. Сніданки там були більш домашні і свіжі, ніж вдома, і справжня забава починалась об одинадцятій ранку під згаслими мигдалевими деревами.

Мене, вихованого в такій гуманній школі, комерційна черствість європейок могла тільки пригнітити. В Женеві вони швендяли берегом озера, і єдине, що відрізняло їх від добропорядних молодиць, були кольорові парасольки, які вони носили розкритими і в сонце, і в дощ, і вдень, і вночі, як цеховий знак. У Римі було чутно, як вони свистять, мов птахи, поміж дерев у Вілла Боргезе, а в Лондоні вони ставали невидимими в тумані і мусили запалювати вогні, що були схожі на навігаційні, аби можна було виявити їхній курс. Паризькі, ідеалізовані бездарними поетами і поганим французьким кіно тридцятих років, були найбезсердечнішими. Утім, у барах для опівнічників на Єлисейських полях у них раптом проявлялася людська риса: вони плакали, як наречені, через деспотизм сутенерів, незгодних з рахунками за ніч. Нелегко було зрозуміти подібне м’якосердя в загартованих таким грубим ремеслом жінках. Моя цікавість була настільки великою, що через роки я познайомився з одним сутенером і запитав його, як можна тримати в залізних руках таких норовистих жінок, і він відповів, незворушний: «Любов’ю». Я більше нічого не питав, побоюючись зрозуміти ще менше.

Вторгнення трансвеститів у той світ експлуатації та смерті тільки зробило його ще мерзеннішим. Їхня революція полягає в тому, аби займатися двома ремеслами водночас: і проституток, і власних сутенерів. Вони самостійні і хижі. Багато нічних територій, що їх жінки покинули через їхню небезпечність, захоплені ними зі зброєю в руках. Та в більшості міст вони кинули виклик жінкам і їхнім сутенерам з допомогою бит і реалізують своє право на завоювання на найкращих вулицях Європи. Той факт, що багато латиноамериканців беруть участь в цьому апофеозі мачизму, не віднімає і не додає нам жодної слави. Це ще один доказ наших соціальних потрясінь, і нам нема чого хвилюватись через нього більше, ніж через інші, серйозніші.

Звісно, більшість із них є гомосексуалами. У них чудові силіконові бюсти, і декотрі врешті-решт здійснюють свою золоту мрію про радикальну операцію, яка назавжди записує їх до протилежної статі. Але багато їх ними не є, а пустилися берега вони зі своїми позиченими — чи взятими силою — обладунками, бо це поганий спосіб добре заробити. Декотрі з них є сумирними батьками родини, які за дня ходять на роботу-милостиню, а вночі, коли діти засинають, йдуть на вулицю, одягнувши недільне вбрання своїх жінок. Інші є бідними студентами, які в такий спосіб знаходять як завершити освіту. Найвправніші заробляють за добру ніч до п’ятисот доларів. І це — як каже моя дружина, сидячи біля мене, — краще, ніж писати.

2 грудня 1980 року,

«Ель Паїс», Мадрид